Ветерани Львівського телебачення пригадують тріумфальні часи, коли листи з відгуками на їхні знакові телепередачі приходили буквально великими пакетами, майже що мішками!
Стосувалося це майже винятково передач із етнографічною наповненістю, часто підготовленими на замовлення Москви для трансляції по всій “великій і неозорій”. А українців було ж багато всюди, у найвіддаленіших закутках радянської імперії. І вони не хотіли забувати свого роду, своєї землі, своєї пісні.
То був дивний парадокс в імперській національній політиці: тривали часи нових нагінок на національний дух, на мову, насаджувалася теорія нової національної спільноти радянських людей з “єдіним язиком” – а от етнографічні зацікавлення заохочувалися. Хай, мовляв, вороги не говорять, що кремлівська влада гнобить все національне – от же танці, от же пісні, народні ремесла підтримуються.
І спраглі рідного духу глядачі намагалися не проґавити часу виходу передачі в ефір, припадали до екранів, коли мали йти львівські “Вечорниці” чи “Сонячні кларнети”. Редактором-організатором цих передач був незамінний Мирослав Скочиляс – людина із дивовижним даром знаходити, організовувати, навертати до свого одвічного, неперехідного, такого, що здатне оновлювати людські душі, повертати в них примерклу надію, віру в незнищенність рідного, в майбутню кращу долю народу.
Життя Мирослава складалося ой як не легко. Народився він 1935 року в селищі Щирець під Львовом. Далі – відомі події: прихід Червоної армії, потім німецька окупація.
Винятковий випадок: у розпал літа 1942 року несподівано гинуть батьки чотирьох малолітніх дітей. Наче й не таке вже диво на ті окроплені війною часи – але батько й мати загинули в полі під час рвійної літньої грози від удару блискавиці… Залишилися самотніми четвірко дітей. Вони витримали, вижили, але зусиллями майже неймовірними, працею явно не дитячою. Жвавому комунікабельному хлопчакові Мирославу випала роль збувача домашньої продукції: возив із Щирця до Львова городину, возив сир і молоко – з клунками за плечима прилаштовувався до досвідченіших молодиць, вчився не бути обдуреним, принести до хати якусь копійчину. А вона була потрібна на все, адже мусили виживати власними дитячими зусиллями. Так і виживали й під час, і після війни.
Закінчивши шкільну науку, Мирослав Скочилас вступив до Львівського педучилища, після якого деякий час працював учителем математики у селі Жовтанці на Львівщині. Потім – служба в армії.
У1962 році Скочиляс вступає до Львівського державного університету ім. І.Франка на факультет журналістики. Одночасно працює за покликанням – на Львівському радіо, потім і на телебаченні.
З друзями у Космачі, 1966 р.
І саме на телебаченні Мирослав знайшов себе у музичній редакції. Знав буквально все про перспективні хорові колективи не тільки рідної області, а й всього галицького краю, був знайомий з виконавцями, вмів організовувати для виступу сільські колективи, хори-ланки, робітничу самодіяльність. Дякувати Богові, співучі українські душі навіть в часи найбільших нагінок жили наснагою краси, рідної пісні.
Лише на кілька місяців свавільного редактора було переведено “на перевиховання” в редакцію сільськогосподарських передач – коли місцевим ревнителям соцкульту здалося, що музичні скарби зачинають «відгонити націоналізмом». Але порятував парадоксальний дзвінок із Києва: дружина Щербицького дякувала за організовані Скочилясом “Вечірниці”…
З колегами-телевізійниками
У тогочасному Львові фактично не було співака, який би без допомоги Мирослава зумів здобути популярність, стати направду відомим рідному слухачеві. Добре, що на ті часи ще не було нинішнього телевізійного “не формат” – коли справа торкається автентичної української пісні, українських виконавців. Сестри Байко, тріо бандуристок Філармонії, Іван Попович, Назарій Яремчук, Левко Дутковський, Володимир Івасюк, Віктор Морозов, Ігор Білозір – та хіба можна перерахувати всіх, для кого Мирослав Скочиляс знаходив ефірний час, допомагав організувати виступ цікаво й оригінально.
З часом росла майстерність телевізійників – росли й вимоги. Мирослав Скочиляс разом із режисером Романом Олексівим (до слова, кількарічним засланцем) ставлять перед собою мету створення музичних телефільмів, аби зберегти неперехідні цінності для майбутніх глядачів. Так появилися “Залицяльники” - історія із трьома закоханими співаками – артистами диксиленду Львівського медінституту “Медікус”. Не меншого розголосу здобув фільм “Сійся-родися” із неповторними сестрами Байко, їхнім новорічним візитом до матері – насправді із табуйованими тоді різдвяними віншуваннями.
Потім були “Пісні над Львовом” – із героєм Берлінського фестивалю молоді та студентів Іваном Поповичем. Пізніше народний артист згадуватиме: “Мені, ще на початку творчого пошуку себе в естраді, допоміг вийти в люди Мирослав Федорович… А коли я повернувся з Берліна переможцем, Скочиляс знайшов мене і запропонував зняти музичний фільм…”
І нарешті – неперевершена “Червона рута” із цілим гроном молодих променистих талантів: між ними Василь Зінкевич, Назарій Яремчук, Володимир Івасюк, і особливо – Софія Ротару!
“Фільм “Червона рута” стає своєрідним вибухом туги за чимось вищим, чистішим у житті”, - писав пізніше батько Володимира письменник Михайло Івасюк у своїй книзі “Монолог перед обличчям сина”.
За довгі роки творчої праці Мирослава – понад 2500 музичних записів. Добре, що нині більшість збереженого переноситься на сучасні електронні носії для творення музичного Золотого Фонду.
У сімейному колі
Ще кілька слів про особисте життя телеменеджера: жив же у постійному вирі музичного богемного світу: солістки, хористки, бандуристки та скрипальки-піаністки. Не одна накидала на нього оком, бачачи при цьому перспективи телевізійної розкрутки. Він же одружився на тихій і малопримітній своїй землячці. Зате як розцвів, коли народилася донька Яринка! Вона направду підростала чимось на диво втішним: непосидлива, жвава, усміхнена, геть сонячно руда. Ото чим Мирослав найбільше піклувався у найсвітліші години свого життя – це долею доньки… І може бути втішений нею – там, у захмарному світі.
З донькою Яринкою
Бо несподівано спіткала його тяжка хвороба і дочасна смерть 30 серпня 1999 року. А йому ж було лише 65.
Похований Мирослав Скочиляс зовсім не на Личаківському кладовищі, як би й належалося йому за статусом і заслугами, а на простому сільському цвинтарі у рідному Щирці поруч із могилами батьків. Наша йому вдячна пам‘ять, і довічний карб в нашій Книзі музичної історії…