Письменник розповів історію. Ця історія, умовно кажучи, про якусь подію. Він цю подію переказує своїми словами. Потім приходить художник і про цю ж саму подію розповідає по-своєму. В результаті маємо дві історії про одне й те ж саме.
Художник Максим Паленко має щасливу руку. Вже вдруге книжку, яку він ілюстрував, визнали одним із найкращих видань року – і неабияка заслуга у цьому належить саме йому. Року 2009-го то були «Джури характерники» Володимира Рутківського. Як зауважив видавець Іван Малкович, Паленко ніби створює паралельну книжку в книжці. Справді, його ілюстрації – це книжка у книжці, яку прочитуєш з не меншою цікавістю, ніж сам текст. Стільки інформативності та метафорики в ілюстраціях для дітей годі й шукати.
Ілюстрації цього художника довго роздивляєшся, бо вже знаєш, що там не все так просто, і в них обов’язково знайдеш якусь хитру «штучку» – шаблі в купі снопів, смертельні стріли, що летять із перецвілої кульбабки, чи шашлички, нанизані на вуса-шампури пірата.
Про книжку як американське TV-шоу, про видавців, які бояться друкувати оригінальних художників і сміливо друкують чортзна-що, про дипломи без освіти і освіту без дипломів, про затягане, але водночас дуже конкретне поняття гармонії, про недитячі ілюстрації для дітей і про те, як козацька шабля може за сумісництвом бути Дніпром з усіма його притоками, розповів в інтерв’ю ZAXID.NET художник-ілюстратор Максим Паленко.
- Коли у Вас зародилося бажання малювати і чим воно було спонукуване? Такий хист – то сімейне, чи Ви в родині єдиний?
- Коли зародилося - не пам’ятаю. Мабуть, як у всіх дітей. Всі діти багато малюють. Пізніше, вже в школі, мене буквально змушував малювати мій батько, у якого життя склалося так, що він не зміг цим займатися, коли хотілося. Тому він вирішив "відігратися" на мені :-). За що я йому страшенно вдячний.
- Кого з митців – українських і світових – Ви мали за приклад, хто для Вас авторитет, зразок майстерності?
- Тут список дуже великий і він постійно поповнюється. З найвідоміших - бойчукісти, японці Хокусай і Хіросіге – їхні твори дуже часто передивляюсь. Нещодавно відкрив для себе перську мініатюру. Рівера. Ранній Шагал. Брейгель. З сучасних - Хокні. Ребекка Даутремер. Адольф Борн. З українських ілюстраторів, звичайно ж, Кость Лавро і Петренко-Заневський. І ще, хоч це дивно прозвучить, дуже вплинули в плані композиції і образності кіношники-Феліні і брати Коени. Це так - дуже коротко.
- З якими ще видавництвами, крім А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-Ги, Ви співпрацюєте? Які можете відзначити позитивною оцінкою?
- Є львівське "Видавництво Старого Лева". З ними ми зробили сім чи вісім книжок англійця Джеремі Стронга, а також "Розбійника Пинтю" Сашка Гавроша. Окрім "Левів" і "А-БА-БИ-ГА-ЛА-МА-ГИ", як на мене, цікаві книжечки у "Грані-Т". Та ще на минулорічному львівському форумі купив кілька чудових книжечок видавництва Петренка-Заневського "Сіма видає".
- Чи втручаються видавництва у творчий процес художника-ілюстратора?
- Звичайно, вони ж замовляють музику, тому, я думаю, мають право. Переважно стосовно обкладинки можуть бути якісь побажання, стосовно типажів головних героїв може бути, а так, в принципі, свобода - ну це ж чорно-білі книжки. З кольоровими, звичайно, прискіпливіше ставлення до кожного розвороту.
- У виданих двох чистинах трилогії Володимира Рутківського «Джури» текст і малюнок не просто близькі, вони творять унікальну єдність форми і змісту. Це результат порозуміння з автором чи проникнення художника у текст? Та й взагалі – чи потрібен і чи існує тандем письменник-художник?
- Насправді ми фактично не працюємо з автором разом. Це більше схоже на оці американські програми, знаєте, де про одну й ту ж подію розповідають кілька людей - поліцейські, домогосподарки, і з цих розповідей складається цілісна картинка.
Письменник розповів історію. Ця історія, умовно кажучи, про якусь подію. Він цю подію переказує своїми словами. Потім приходить художник і про цю ж саму подію розповідає по-своєму. В результаті маємо дві історії про одне й те ж саме.
Ілюстрації – це такий собі альтернативний погляд. При чому, десь вони доречні а десь –ні. Текст книжки - структура неоднорідна. Десь у ньому велика концентрація інформації, а десь – ледь-ледь. Майже натяком. Якщо автор тексту досить живописно і поетично змальовує якийсь пейзаж або ситуацію, то який сенс потім це намагатися намалювати як картинку? Фактично письменник це вже зробив.
Якось одного режисера запитували, як він знає, де саме в фільмі треба підставити музику за кадром. Він відповів, що включає музику там, де, на його думку, недостатньо звичайних кінозасобів, щоб досягти бажаного емоційного ефекту. Так і тут. Завдання поєднати текст і ілюстрації полягає у тому, щоб підсилювати одне другим там, де це потрібно.
- Ваші ілюстрації доводиться «читати» на рівні з текстом. У них вкладена історія, географія. Вони сповнені символіки, метафорики. Як триває процес підготовки до проекту? Вам достатньо самого тексту чи ви шукаєте джерела деінде?
- Якщо дія відбувається не в наш час або не в нашій країні, словом, у середовищі, якого особисто я не знаю, то, звичайно, доводиться перебирати деякі предмети, щоб мати досить чітке уявлення.
Навіть якщо на ілюстрації має бути зображений, наприклад, всім відомий шолом англійського полісмена, хай навіть досить умовно, все одно би бажано ще раз глянути зблизька, як ця штука виглядає. Бо загалом думаєш, все зрозуміло, ну таке щось схоже на пожежний шолом, але чорного кольору і з якоюсь там бляшкою спереду. А коли починаєш малювати, то виявляється, що оцього твого поверхового враження недостатньо, бо там ще присутня купа нюансів, якась балабушка зверху та і взагалі, сама форма виявляється трохи інакшою. Тобто для того, щоб щось намалювати умовно, треба мати абсолютно безумовне і конкретне уявлення про предмет. І таких предметів, виявляється, багатенько.
І це я кажу про сучасну книжку, де все-таки дія відбувається хоч і закордоном, але в сьогоденні. А в "Джурах-характерниках", наприклад, довелося передивитися взагалі силу- силенну зброї, стародавніх мап, одягу, гербів і вже потім на основі цього мудрити щось своє.
Скажімо, було багато ідей з зображенням шаблюк великим планом, і це мали бути такі собі дивні шаблюки, наприклад, шабля у якої замість леза – течія Дніпра з усіма притоками. Хотілося дуже, щоб це все виглядало реально, тобто, щоб це була справжня шабля, зроблена за всіма законами, але разом з тим отака-от, непроста. І так багато з чим – з одягом, з якимись чудернацькими пристроями. З шрифтами навіть.
У мене є друг – коваль. Займається художньою ковкою. Він, коли побачив цю книжку, попросив її собі не тому, що йому ой як сподобалися мої малюваннячка, а тому, що його зацікавили деякі пристрої, які я там зобразив. Щось із цього він захотів спробувати зробити з металу.
- Очі – то дзеркало душі. Але у Вас в одному сюжеті очей може бути більше, ніж душ. На самій лиш обкладинці книжки я наражувала 67 (хоча підозрюю, що їх там більше). Читачеві нема від них сховку. Чому так? Щоб привернути увагу? Чи це зміцнює зв'язок читача з книжкою? Або й взагалі - метод гіпнозу?
- Ну, можна сказати так: головні герої – маленькі відуни, які вміють бачити навколо себе шляхи вирішення проблем, яких не бачать інші. Це я тільки що придумав таке пояснення про очі. ) Насправді все обумовлено задумом. В одному випадку очі виконують одну функцію, в іншому - іншу. І це стосується не тільки очей, а будь-яких інших органів. ))
- Наскільки важлива для художника освіта і яка вона має бути?
- Освіта дуже важлива. І для художника, і для людини будь-якої іншої професії. Але освіта - це ж не обов’язково диплом у шафі і сидіння на парах. Можна на п’ять з плюсом малювати в Худінституті гіпсові голови, отримати диплом і через власний інформаційний вакуум все життя залишатися на цьому рівні. Тобто передовсім має бути самоосвіта. Щоб стати хорошим виробником, треба спочатку побути хорошим споживачем, тобто перш ніж щось робити самому, треба багато дивитись.
У принципі, мабуть, можна здобути освіту, переглядаючи альбоми з мистецтва і малюючи в невеличкому блокнотику. Якщо в ході роботи виникають питання і ти намагаєшся на них відповісти, значить, іде якийсь процес. Оце і є освіта. Та загалом для мене загадка, як саме діяти на людину, щоб у неї вмикався оцей внутрішній механізм, коли ти перестаєш просто водити олівцем по паперу і починаєш розуміти якісь головні принципи і більш-менш визначаєшся з напрямом. Можливо, це залежить від учителя, можливо - від якихось спеціальних обставин.
У будь-якому випадку, є кілька досить конкретних законів, які дуже умовно можна озвучити словами як теорію, але в результаті все одно все вирішує, по-перше, те, кого ти береш собі за приклад, по-друге, практика і, по-третє, досвід.
- Що потрібно знати художникові, крім своєї справи, щоб творити шедеври?
- Ну, я думаю, якби був універсальний закон для всіх, то у нас би все було в шедеврах, причому абсолютно однакових. Та в тому то і справа, що, скажімо, Висоцький грає на гітарі і Гендрікс грає на гітарі, але вимагати від Висоцького грати як Хендрікс – ну це ж дурниця! Або від Марії Приймаченко вимагати рембрандтівського малюнку. Є таке досить затягане але, як на мене, абсолютно конкретне і реальне поняття "гармонія", і кожен добивається цієї гармонії своїми засобами. Делакруа дуже просто і правильно сказав "головна функція картини – бути святом для очей". І все.
- Чи існує Ваша творчість поза чужим текстом – не в книжках і не натхненна ними?
- Справа в тому, що у мене нема картин в традиційному розумінні. Все, що я малюю останні років 8, це в кінцевому результаті - комп’ютерні файли, які можна хіба роздруковувати на принтері. І потім, як на мене - та графіка, яку я роблю, оптимально виглядає в форматі книжки, до того ж, мені постійно вдається міксувати з чужими текстами свої власні ідеї, деякі з яких у мене лежали ще зі студентських років. Окрім того, ще малюю мультики і трохи бавлюся музикою.
- Про Ваш смак: які книжки до вподоби ілюструвати вам – лише дитячі чи й для дорослих? Фантазійні, сповнені міфами, чи, може, ліричні? Про тваринок чи людинок?
- Останнім часом хочеться малювати більше гротескних, таких "фелінівських" образів, і тому суто дитячих книжок, де має бути суцільний позитив, хлопчики-дівчатка, зайчики і каченятка ))) зараз не роблю.
А стосовно фантазій і міфів... Справа в тому, що їх можна творити незалежно від того, чи є вони в тексті. Це те, про що я казав - дивишся на текст не як на сукупність слів, а як на одну з можливих інтерпретацій того, що відбулося насправді. Намагаєшся поглянути своїми очима на дію, яку описав письменник, і часто знаходиш в ній досить багато нових моментів. У цьому і полягає кайф ілюстрації, кайф мистецтва взагалі – брати предмет або явище, до якого прив’язана конкретна функція, і, не порушуючи його основної функції, знаходити в ньому якусь іншу утилітарність і функціональність.
- Чи беретеся до праці, якщо текст вам не цікавий?
- За ті років 5, як я почав ілюструвати книжки, була одна-єдина книжка, яку мені було відверто нудно читати та разом з тим я абсолютно не нудьгував, малюючи її. Але це був єдиний випадок, а загалом мені, мабуть, просто щастить із хорошими авторами. Гріх скаржитись. До того ж, мабуть, виникає якийсь момент відповідальності, мовляв: от він (скажімо Рутківський) розповів цю історію – ну просто пальчики оближеш. Це ж мені теж треба своєю, мальованою, розповіддю якось втримати цей рівень. Не збити планку. Звичайно, я не думаю про це так і такими словами, але, напевне, щось таке існує в думках.
- Художниця Ольга Кваша якось в інтерв’ю ZAXID.NET назвала Вас «потужним українським ілюстратором», який знає, куди рухатися. Чи могли б Ви продовжити естафету, сказавши, кого із колег вважаєте талантом? І чи багато є у дитячій книжці неякісного продукту?
- Ольга Кваша - потужна українська художниця. Це не за принципом "кукушка хваліт пєтуха за то, что хваліт он кукушку". Просто є художники, які мені страшенно подобаються, але я розумію, що я б так не хотів малювати. А от у випадку Кваші – там є деякі роботи, які ну я просто уявляю як свої. Ну, це надзвичайно кайфово, коли натикаєшася в реальності на щось, що досі існувало начебто тільки у твоїй голові. Ще раз кажу: це не реверанс у відповідь, просто, оскільки згадали, то я вирішив щось сказати про це)
Про неяісний продукт... Тут, в Україні і, мабуть, у цілому пострадянському просторі існує якесь парадоксальне уявлення про якість. Я не розумію, наприклад, чому мало видають класних художників на зразок Петренка-Заневського, бо переживають, що буде погано розкуповуватись. Мовляв, намальовано так, "наче дитина малювала". Це я колись у когось спитав і мені так пояснили. А з іншого боку, друкують дуже багато ілюстрацій людей, які, думаючи, що вони малюють "по-дорослому", насправді малюють як діти, які хочуть малювати як дорослі. У результаті виходить чортзна-що – оці однакові зайчики-білочки яких я пам’ятаю ще з уроків малювання у школі. Купа таких видавництв зараз в Україні!
Ця ситуація так сильно обурює тому, що бачиш цих людей, які, видаючи отаку пургу, ходять по Львівському Форуму і купляють книжки «Левів» і «А-БА-БИ-ГА-ЛА-МА-ГИ». І хочеться спитати: "а чому ж ви не купуєте таких, як у вас, книжок, зі зайчиками-білочками"?
Хоча в порівнянні, скажімо, з 2000 роком, коли, окрім «А-БА-БИ-ГА-ЛА-МА-ГИ», фактично нічого було купувати, зараз – просто неабиякий прогрес! І я впевнений, що далі буде краще і краще!
- Чи любите Ви дітей і чи потребуєте спілкування з ними для того, щоб зрозуміти, чим їх вразити? Чи, може, достатньо бути добрим художником і знати закони жанру?
- Я не можу глобально любити всіх дітей. Я дуже люблю свою донечку Софійку, але не думаю, що це якось дуже впливає на мою роботу. Я все-таки більше роблю на власний розсуд.
- Нещодавно у Львові американський бароковий музикант з Росії Олег Тимофєєв зауважив, що в музиці неможливо вдосконалитися наодинці з інструментом і нотним станом, що потрібен зв'язок з іншими музикантами. Чи потребує художник для саморозвитку співпраці з іншими художниками?
- Це кожен сам для себе вирішує, хто чого потребує. Музика - трошки інша сфера, і там у досить небагатьох випадках для досягнення бажаного ефекту достатньо однієї людини. Переважно там справді потрібне вміння працювати в команді.
Для художника ж командна робота - це хіба в анімації або в монументальному живописі. У тому, чим займаюсь я і мені подібні, зазвичай достатньо однієї людини – себе самого. Колись давно читав інтерв’ю Тарковського (а кіно - це ж теж принципово командна робота), де він захоплювався тим, яке чудове становище має художник. У нього є тільки він сам, його інструменти і полотно. Все. Йому не треба операторів, акторів, монтажників, цілої купи якихось асистентів. У мене, принаймні зараз, нема такої потреби – з кимось співпрацювати.
Спілкування з колегами – інша справа. Але, зазвичай, якщо спілкування досить тісне, то це вже більше спілкування з друзями, ніж з художниками або з комбайнерами ))
- Які творчі плани: книжки, можливо, виставки?
- Зараз домальовую продовження "Чудового Чудовиська" Сашка Дерманського. Вийде незабаром у Малковича. Окрім того, навесні з дніпропетровським фотографом Сашою Пушкіним запрезентуємо відео для дніпропетровського гурту "Вертеп". А там - будемо дивитися ))
Довідка ZAXID.NET
Максим Паленко – один з найталановитіших книжкових графіків молодшого покоління.
Народився в Новоолександрівці на Дніпропетровщині. З дитинства любить читати й малювати (мама — учителька української мови й літератури, а батько — в душі художник). Закінчив Дніпропетровське художнє училище (1996), навчався у Львівській академії друкарства (2001).
Любить гасати на велосипеді і бавитися з донечкою Софійкою.
Ілюстрував «Чудове чудовисько» Сашка Дерманського, «Втечу звірів» Галини Пагутяк, «Джури козака Швайки» і «Джури-характерники» Володимира Рутківського, українські переклади Джеремі Стронґа, «Пригоди тричі славного розбійника Пинті» Олександра Гавроша тощо. Нещодавно у Львові вийшла друком ще одна книжка, яку ілюстрував Максим – «Вікінг у моєму ліжку» Джеремі Стронґа.