За шістнадцять кілометрів від Ужгорода є село Селменці. Його мешканці, переважно угорці, вже понад півстоліття розділені державним кордоном. «Маленький Берлін», як його називають місцеві газети, став таким 1946-го, коли СРСР офіційно встановив кордон із Чехословаччиною. Тоді посеред села протягли колючий дріт і поставили прикордонну варту. Відтоді село поділене: Великі Селменці залишились у Чехословаччині, Малі – в Україні.
Між людьми, що мешкали в сусідніх хатах, ураз виникла величезна відстань: щоб відвідати цвинтар або близьких родичів, необхідно було мати запрошення й довести владі, що не маєш намірів утікати. Коли ж у селі траплялась визначна подія – похорон чи весілля – люди збирались у полі біля кордону й співали пісень. Так родичі по той бік знали, що трапилось у другій частині колись єдиної громади.
2005 року в Малих Селменцях відкрили пункт пропуску для пішоходів і велосипедистів. Великі й Малі Селменці вперше возз’єднались. Я вирушив у Закарпаття, щоб на власні очі побачити наслідки трагедії розділеного села.
Менше години у переповненому сільському автобусі, і я в Селменцях. Звичайні сільські будинки нічим не різнилися від тих, які можна бачити по всій Україні. Та варто завернути за ріг, і бачиш дивну картину: частина села являє собою на суцільний ринок, де хати перебудовані на кіоски, вікна стали вітринами, з яких визирають товари.
Люди, що сновигали від однієї хати до іншої, розмовляючи угорською та словацькою, були переважно молоді. Часто парами – можливо, подружжя. В руках вони тримали великі пакети, з яких стирчали пральні порошки, велосипедні колеса, кросівки, пухові куртки, одноразовий посуд…
Здалося, що це вже не Україна. Аж раптом переді мною постав пункт перетину кордону. Двадцятиметрова зона, обмежена двома шлагбаумами, розділяє тут Україну та Європейський Союз.
Я підійшов до прикордонників. Ті здивувались, побачивши український паспорт, але зраділи, почувши, що я журналіст.
- Не знаю, чи словаки вас пустять, - кивнув головою в сторону словацьких колег прикордонник, який дивився мій паспорт. – Шенгенська віза – це, звичайно, добре, але вони хочуть запрошення зі Словаччини. Із чотирьох українців один проходить, а трьох вони завертають назад. Ну, ви спробуйте, може, пощастить. Ви ж журналіст.
Справді, на словацькому боці жінка-прикордонник, узявши в руки мій паспорт, попросила запрошення. Я ввічливо спробував пояснити, що я журналіст, до Словаччини збираюсь ненадовго… Вона спокійно й невимушено відповіла, що пустити мене не може: віза польська, їду я до Словаччини, словацького запрошення немає. Після кількахвилинних умовлянь і продемонстрованого посвідчення журналіста словацькі прикордонники порадились між собою й поступились:
- Ідіть, але це востаннє, коли ми вас пускаємо без відповідних документів, – сказав тридцятирічний чоловік, віддаючи мій паспорт. – Наступного разу повернетесь в Україну ні з чим.
Кількох годин у Великих Селменцях мені вистачило, щоб зрозуміти: ніякої ностальгії за другою половиною в селі немає. Селменці, що в Україні, для словацьких сусідів стали лише ринком.
Стоянка перед переходом забита вщерть. Люди, що з’їжджаються, мабуть, із цілого району, родинами їдуть в Україну, щоб за пару годин повернутись із дешевими товарами.
- Чи часто буваєте по той бік? – запитав я в листоноші, яку зустрів, відійшовши вглиб словацького села.
- Та де там! То вже Україна. Чого туди ходити? Часом, коли треба щось купити, можу піти, але не часто, - відповіла вона мішанкою зі словацьких та російських слів.
Обійшовши майже все село, я намагався навести контакти з тими місцевими, з ким хоча б міг порозумітись. Жодного українця або вихідця з Малих Селменців у словацькому селі я не знайшов. Дідусь, що мешкає біля греко-католицької церкви, розповів про колись єдине село та розділені родини. Та на запитання, чи знає він такі родини, відмахнувся:
- То вже багато часу минуло. Вони ніби є, але де шукати – не знаю. Деякі можуть ще на цвинтар ходити, він колись спільний був. Але я таких не знаю.
Для того, щоб перейти на український бік, громадянам Євросоюзу треба лише пред’явити паспорт спершу словацьким, а потім українським прикордонникам.У словаків це забирає не більше хвилини. Мені ж натомість сказали, що потрібно чекати, адже колега, пішовши на обід, забрав печатку, без якої мене випустити не можуть.
Я чекав. Повз мене в Україну проходили десятки людей. Уже хвилин за двадцять декотрі з них повертались із пакунками. Навколо пахло жуйками.
Прикордонники вдавали, що не помічають мене, я ж усіляко намагався привернути їхню увагу. Відійшовши на метр від знаку No smoking, демонстративно прикурив цигарку. Їм байдуже. Повернувшись на пропускний пункт, я зняв сумку з плеча й усівся просто на землю. Люди, що проходили повз, мусили мене оминати. Я ж уперто зазирав в очі жінці, яка їх пропускала. По двадцяти хвилинах такого сидіння жінка-офіцер, перекинувшись кількома словами з колегою, зателефонувала кудись. Коротка розмова, й з-за рогу вийшов уже знайомий мені чоловік у формі, який мене сюди впускав. Випустили.
- Бачите, як воно? Чому вони українців не хочуть пускати, а ми словаків повинні? – жалівся мені наш прикордонник, неначе побачивши в мені однодумця.
Вже в Україні, відійшовши з півкілометра від останньої хати-крамниці, я побачив більш звичний, радянського типу магазин із вивіскою «Продукти». Зайшов саме тоді, коли продавчиня, темноволоса жінка років сорока, переливала якусь прозору рідину з пластмасової пляшки до скляної. В магазині не було ні душі. Побачивши мене, жінка швидко, наче з острахом, припинила своє заняття. Це магазин для місцевих жителів, і хоча ціни тут такі самі, як і в інших, словаки сюди не ходять.
- Це для них уже далеко. Рідко коли хтось із них відходить далі від перепускного пункту. Ліниві, - пояснила ситуацію продавчиня.
Трохи далі, за «базарною» частиною села, ще є декілька звичайних хатинок. Там я зустрів опасисту бабцю років шістдесяти. Її кругле лице огортала стара хустка. Біля бабці бігав пес, якого вона покликала, коли я підходив.
- Цей собака розуміє лише мадярську, - пояснила баба Марія й знов заговорила до пса. На запитання, коли буде автобус, відповіла: о п’ятій. На моєму годиннику була майже шоста. Вона швидко виправилась: - Ми тут за європейським часом живемо, так зручніше. За Києвом автобус чекай о шостій.
Баба Марія до Словаччини не ходить, як і більшість її сусідів. Віза коштує дорого. Та ще й пускати не хочуть. Що їй там робити? Якісь родичі колись були, та зв’язок давно загубився. На запитання, чи приніс їй особисто користь відкритий перехід, старенька тільки руками розвела:
- Дорогу зробили, тепер автобус їздить. Роботи як не було, так і нема. Хоча тепер молоді, хто ще не втік, торгують. Усі тепер повинні торгувати. Кому ж нема що продавати, тим робити тут нічого.
Юрій Опока, магістерська програма з журналістики УКУ, для «Нового погляду»
Цей текст написано в межах Школи репортажу, яка є спільним пілотним проектом Польського інституту в Києві, Українсько-польського журналістського клубу «Без упереджень» та магістерської програми з журналістики Українського католицького університету за фінансового сприяння МФ "Відродження".