Всім відомі успіхи української бурлескно-буфонадної культури. Прийнято вважати, що й сучасна українська література бере початок від бурлескного переспіву Вергілієвої «Енеїди», сюжет якої так майстерно переніс Іван Котляревський на український ґрунт.
Українцям подобається бурлеск, мерехтіння яскравих кольорів та вдавана награність акторів. Подібне можна зустріти скрізь: у різдвяних вертепах, на весільних забавах, політичних мітингах та партійних з’їздах.
Змагання у дотепності, або дуля в кишені і чим це закінчується
Тоді, коли ще українцям заборонялося писати своєю мовою твори на серйозні теми, а дозволялося друкувати тільки «потєшниє» оповідання та п’єси, саме в цей час і розквітла культура езопової мови, правда в не дуже філігранному виконанні. Ці твори були таким собі конкурсом завуальованих дотепів, змісту яких треба було спеціально дошукуватися, а несерйозний стиль дозволяв будь-якої миті уникнути відповідальності за написане або сказане. Для того, щоб замилити очі цензурі, українці зображали самі себе хитруватими простачками, або ж мудрецями-словоблудами, які завжди тримають дулю в кишені. Як правило, перехитровували вони у тих водевілях самих себе або подібних собі. Тобто дурили один одного завжди й у всьому. Так сформувалися народні мораль і етика, а з часом і політична культура.
Різного штибу «москалі-чарівники» та «шельменки-денщики» вивищувалися над посполитим малоросійським людом тільки завдяки тому, що встигли послужити у царському війську або побувати в прислузі у якогось російськомовного пана. Цей образ через хрестоматії з української літератури не тільки перекочував у голови українців усіх наступних поколінь, але й витворив відповідні поведінкові стилі. Українці не протестували проти, приписуваних їм поведінкових типів, а на специфічні дотепи не ображалися, бо бачили в них тільки їм очевидну хитрість і той зиск, який остання може їм забезпечити. Наприклад, радянський військовий гумор про українських сержантів і прапорщиків для інших народів був би справжньою образою, а от для українців чомусь ні. Можливо, тому, що вони бачили і знали, як їхні батьки перейшли через таке «горнило», утерлися від плювків, але своєї дрібної мети досягли?
Ще однією «дидактичною» ознакою водевілів є їхня несерйозність. Здавалося б, а чому ні? Бо ж відомо, що найкращим способом сказати правду є мовлення несерйозно про серйозне. Але це не стосується, на жаль, малоросійського водевілю. Цей жанр творчості зазнав в українських реаліях серйозних видозмін. Замість того, щоб якнайяскравіше підкреслювати суспільні вади та висміювати їх, водевільні канони перекочували в реальне життя і здомінували його. Відтоді усе довкола набувало рис несправжності, вдаваності та псевдотеатральності.
Як правило, сюжети класичних водевілів були між собою майже ідентичними, особливо, якщо поглянути на них з позиціонування влади і українців (влада є завжди чужою і несправедливою, а українці справедливі, бо бідні), багатії є негарними і тупими, а бідняки вродливі і по-дитячому наївні. Багатії є тільки тому заможними, бо накрали або насмокталися з людської праці як справжні павуки-глитаї. А всі ці доброчесні люди залюбки помінялися б місцями із глитаями і, повірте, не менше б експлуатували своїх колишніх визискувачів. Що найцікавіше, із проголошенням Україною незалежності у цій ніби грі нічого не змінилося. Влада далі залишається чужою, а всі потенційні її рекрути, моментально переходять на бік «ворога».
Також на перший погляд може здатися, що центральною подією усіх цих творів є кохання: щасливе, нещасливе, мезальянсне або справжнє. Але якщо уважно придивитися, то сюжети обертаються довкола цілком практичних речей, а кохання слугує тільки емоційним тлом. Власне, несерйозність або, точніше, нереальність сюжетів для водевілів, полягала в тому, що вони цілком розминалися з реальним життям. У реальному житті яка-небудь бідна красуня Галя ніколи не підносила гарбуза недолугому багатиреві Стецьку, а тому все, що відбувалося на сцені сприймалося як яскрава публічна гра, як велике вдавання, яке не обов’язково має хоч якось перетинатися із дійсністю.
Іще один аспект цього жанру: всі водевільні хитруни розмовляють чудернацькою, багатослівною мовою. Деколи годі дочекатися кінця тим тирадам, щоб зрозуміти, куди ж хилить той чи інший «герой». Здається, що в хаотичному багатослів’ї от-от розчиниться сам сюжет, а не те, що з нього можна буде виснувати хоча б якусь мораль. Але мораль є. Вона об’єднує всі малоросійські водевілі без винятку. І ця мораль – хитрощі. Саме цю ін’єкцію ще в школі отримують майбутні українські патріоти-державники. Вони знають, що тільки хитрощами можна здобути собі місце під сонцем. Тому нема нічого дивного в тому, що українські політики безкінечно змінюють маски в сучасній політичній грі, вони, як у водевілі, то вдавано пафосні герої, то підступні хитруни. Злодійство і продажність називають вмінням жити, зраду – політичним талантом, а обман – дипломатичним хистом. Питання про те, як це співвідноситься з моральними і етичними принципами, для них третьорядне. Схожа поведінка перетворюється на українську стратегію виживання і… успіху.
Велике вдавання, чи бажання здаватися?
Ні одне театральне дійство не може обійтися без вдавання. Навіть більше: що глибшим є занурення актора в образ свого героя, то реалістичнішою виглядає театральна постановка. Але деколи постійне вдавання може перетворитися або на суцільне наслідування когось, або що гірше, на реальність для того, хто вдає. У тому театрі, який ми називаємо життям, без вдавання і бажання здаватися кимось іншим аж ніяк не обійтися. Просто одним трохи краще вдається грати свою роль, а з інших виходять зовсім поганенькі актори.
Невід’ємною частиною цієї великої гри є перевдягання. Бажання перевдягатися психіатрія трактує двояко: або як трансвестизм подвійної ролі з характерною для нього гендерною дисфорією, або ж як фетишистський трансвестизм, коли сама процедура перевдягання приносить сексуальне задоволення. При цьому людина, що переодягається, дістає подвійне задоволення від розглядання самої себе у дзеркалі. Християнські канони суворо забороняли переодягання, особливо те, яке вело до зміни статі. Тому балаган і театр довший час залишалися єдиними легальними місцями, де дозволялися переодягання чоловіків жінками, і навпаки. На цю тему написано тисячі книжок і досліджень. Нас же цікавить інший феномен. А саме прагнення до колективного переодягання, або бажання приховати свою провину, зваливши її на перевдягнутих ворогів.
В українській історії є немало прикладів, тісно пов’язаних з імітацією та перевдяганням. Точніше кажучи, в українському минулому аж забагато сюжетів, пов’язаних із цим явищем. Молоді народовці на Наддніпрянщині спеціально вбиралися в селянський одяг для того, щоб можна було легше входити в довіру і проповідувати селянам, як основі української нації, поступові ідеї. Саме завдяки тому, що молоді студенти, а деколи і поважні професори, вдягалися у селянський, хлопський, одяг вони отримали назву хлопомани. Такі акції довіри у селян до інтелігентів не збільшили, але саме явище лишило цікаво сторінку в історії способів і методів національної мобілізації.
Із збільшенням популярності українофільського напряму в австрійській Галичині, серед русинів краю почало ширитися замилування козаками. Те, що національна ідея в українському варіанті прийшла сюди завдяки поетичним творам Тараса Шевченка, де оспівувалося козацтво, знайшло відображення у зовнішній стилізації молодих студентів. Знайшлися загорільці, які замовляли собі зовсім не властивий для другої половини ХІХ століття стрій, який складався із козацьких шароварів, кунтуша та бутафорної шаблі. Здавалося б, чим може загрожувати подібне вдавання? А загрози існували. У Львові, де і чисельно, і культурно домінували поляки, поява диваків у козацьких строях викликала агресію, щодо останніх. Нерідко траплялися випадки побиття українців, або ж викидання їх із кнайп, із подальшою цілковитою забороною входу і все через цей чудернацький одяг. До слова, самі польські студенти в цей час не менше захоплювалися стилізацією під сарматів і мало чим відрізнялися від українців, просто їх було більше.
З другого боку, таке оспівування козаччини в Галичині було неприроднім і таким, що суперечило її історії. Козацькі війни для Галичини були справжнім лихом, оскільки козаки не тільки руйнували і грабували все на своєму шляху, але й вважали уніатів своїми кровними ворогами. З огляду на величезну роль Греко-католицької церкви в українському галицькому суспільстві треба було якимось чином об’єднати ці два проекти, примиривши антагоністичні пам’яті. Перша світова війна розставила більшість акцентів на свої місця, об’єднавши, здавалося б, непоєднувані речі.
У міжвоєнний період диваків, які б ходили у шароварах не помічалося, але на модний небосхил стали виходити інші тренди. Молоді люди почали захоплюватися ідеями фашизму та націонал-соціалізму, з відповідними симпатіями до чорного і коричневого кольорів та специфічних квадратних вусиків під носом. Так само, як серед дівчат і жінок модними стали зачіски типу «ґретхен» із закрученою на голові калачем косою.
Період Другої світової війни не залишив молодим людям великого вибору для костюмування. Молоді українці-галичани тішилися, якщо їм на уніформу Вермахту дозволяли пришити хоча б малесенький жовто-синій шеврон, або ж на мундирі вояка дивізії «СС Галичина» з’являлася відзнака у вигляді синьо-жовтого галицького лева. Кожна така дрібниця сприймалася, як велика перемога українського духу, як цеглинка у побудову майбутнього українського війська.
Якогось чітко визначеного однострою воїни Української Повстанської Армії не мали, хоча тепер знайдуться десятки спеціалістів, які будуть стверджувати, що вдягнуті ті були в однострої єдиного зразка. Єдину уніформу мала допоміжна або кримінальна поліція, яку саме і розрізняли за кольорами. Наприклад, багатьом відома назва «польська поліція ґранатова», походить від кольору мундира. Українські червоні партизани, зрозуміло, ніякого особливого одягу не мали, а вирізнялися лише кокардами або стрічками на шапках. Саме через цю невизначеність мирному населенню було важко розібратися, хто з них «свої», а хто «чужі». Через таку невинну дезорієнтацію багато заплатили життям.
Червона, або радянська армія, в розпорядженні якої опинилися всі українські території на 1944 рік, мала чітко визначену уніформу, але шпигуни і диверсанти, які проникали в українське або польське підпілля мусили не тільки вміти розмовляти місцевим варіантом мови, але й уміти одягатися по-місцевому. Вже набили оскомину історії про те, як підпільники виявляли серед вдягнутих у дорогі костюми радянських офіцерів. Просто, ті не звикли взуватися в черевики, а за звичкою заправляли штани у чоботи.
Українське show must go on
На цьому оповідання про велике вдавання шляхом перевдягання задля високої політичної мети можна було б і закінчити, якби не реінкарнація цього явища в незалежній Україні.
Починалося все невинно, у межах напівдозволених радянською системою практик. На Львівщині все почалося наприкінці 1980-х замилуванням Українськими Січовими Стрільцями. Справжні патріоти почали протестувати проти тоталітарної радянської системи, співаючи січових пісень, та перевдягаючись в однострої усусусів. Окремі музичні формації (Гурт Остапа Стахіва) досить швидко набули неймовірної популярності. Січові пісні лунали за столом, у концерті-вітанні і навіть під час шлюбної церемонії. Якесь дивне відчуття оволоділо масами, яке можна окреслити хіба що словом психоз. Люди, які народилися п’ятдесят років після закінчення Першої світової війни, вдягалися в австрійську уніформу і розгулювали не тільки на театралізованих дійствах і мітингах, але й у щоденному житті. Для стороннього ока це виглядало більш ніж дивно.
Наступною черга на «реабілітацію» прийшла на упівські однострої. І хоч, як відомо, усталеного однострою в УПА не було, хіба, можливо, переважали німецькі військові френчі, на вулицях міст і містечок Галичини з’явилися цілі полки перевдягнутих «комбатантів». Чому в лапках? Та тому, що більшості «комбатантів» ще на світі не було, коли діяла УПА. Сформувалися цілі церемоніали для проведення мітингів, насипання курганів, відкриття пам’ятників, де обов’язковим атрибутом були уніформовані «комбатанти». Їх централізовано перевозили з місця на місце, годували на фуршетах, приділяли їм особливу увагу. Тільки, здається, за цими всіма ряженими комбатантами десь згубилися справжні воїни тієї страшної війни.
Зрозуміло, що в незалежній Україні нікуди не зникли і радянські ветерани. Зміни відбулися тільки в їхньому вигляді. З роками дедалі менше бойових нагород лишалося на мундирах ветеранів, а символічні брязкальця в перемішку з тризубами і червоними зірками повністю закривали мундир від плечей до пояса. Що далі від війни, то свіжішими і молодшими виглядали ветерани на параді Перемоги. То нічого, що наймолодший із них мав би мати не менше 85 років, шоу ж має продовжуватися…
Ще один короткий сюжет стосується ветеранів Дивізії СС Галичина. Можна зрозуміти їхні аргументи, чому вони записалися добровольцями в Дивізію. Тому що їхня СС була збройним формуванням і ніби участі в каральних акціях не брала, тому що вони марили створенням боєздатної української армії. Все це можна зрозуміти і сприйняти. Але для чого тоді вдягати на себе для параду американську уніформу? Френчі і пілотки у них є точнісінько такими, як у американських ветеранів. Чому? Це ж не відповідає історичній правді. Чи може соромно пройтися в уніформі СС по Хрещатику і запропонувати радянським ветеранам братання? Боюсь, що всі ці питання так і залишаться без відповіді.
А про відповіді й відповідальність… Чомусь так складається, що українці завжди готові гордитися звитягами своїх предків, але ніколи не визнають, що ті в процесі боротьби могли чинити щось аморальне або протиправне. Саме тому ми ще не дочекалися від істориків ґрунтовного дослідження подій львівського погрому 1941 року та терору і кривавих розправ СБ ОУН над мирними українськими людьми. І тут знову чинник травесті виступає в ролі рятівної палички. Виявляється, що під час погрому, попри десятки свідчень очевидців, українців не було. А погром влаштували німці (ніхто і не збирається заперечувати цього факту) і … перевдягнуте польське шумовиння. Хоча знову і знову виникають не менш резонні запитання: а для чого польському шумовинню було перевдягатися у синьо-жовті опаски і розмовляти українською мовою? Незаперечним фактом є також те, що Смерш формував цілі банди під виглядом українських націоналістичних повстанців, що вони вбивали авторитетних українців, щоб налаштувати селян проти націоналістичного підпілля, але ж усі звірства СБ ОУН, про які також згадує маса свідків, на перевдягнутих енкаведистів не списати? Про що це може свідчити? Відповіді однозначної нема. Можливо, це пов’язано із незрілістю модерної української нації, бо поведінка дуже часто нагадує дитячі хитрування. Можливо, це щось глибинне і психосоматичне. Якщо так, то малоросійський водевіль і непереборне прагнення до перевдягання триватимуть вічно.