Все наше йде за нами, куди б ми не рушили. Цю істину варто пам’ятати перед великими переселеннями сенсів. Наприклад, при зміні євразійської парадигми на європейську.
Ось козак Мамай залишає обрії великого степу і вирушає до Абендланду, Сутінкової Землі. Шлях, в принципі, перевірений. Колись тією дорогою ходили гунни, болгари, обри, угри. Так повелось у цих землях від бронзової доби – дощові хмари линуть від берегів Атлантики до Сходу, а народи – навпаки, йдуть назустріч дощовим хмарам.
Гунни й обри десь вигибли, уграм з болгарами пощастило більше. Але козакові про них думати ліньки.
«Йоббик з ними, тими уграми», – мружиться він на світлий західний обрій.
На порозі Європи, десь у наших краях, Мамай зупиняється перепочити, випити оковитої, розкурити люльку, пограти на кобзі. Великі переселення вимагають глибоких медитацій. Без них козакам ніяк. Без них козакам і горілка не п’ється. На пласку брилу ставляться штоф і срібна чарка, поряд лягає пістоль. Сонце високо в небі, степи позаду, гори й ліси попереду. Сумніви розчиняються у хмільному напої, душа розправляє крила, пісня кружляє над теплим камінням. У гості до козака приходять видива.
Ось худорлявий, схожий на підлітка чоловік у мілітарній кепці й червоним Че Геварою на чорній футболці. Він каже: «Європа – це велика фікція, примарна конструкція, змонтована з газетного паперу й населена дивними кочовими народами. Кожний з них блукає своїми коридорами та цивілізаційними стежками, мало звертаючи уваги на голоси за стінами своєї окремої квартири».
Мамай відганяє примару довгим козацьким ковтком і хмаркою солодкуватого диму.
«Знаю тебе, чоловіче, – думає він, споглядаючи гру променів на зеленому склі штофу. – Знаю. Живеш у місті, названому на честь козака Харка, славного рицаря. Вірші пишеш. Кажеш, що в Сутінковій Землі живуть кочові народи? Також не зле. Буде з ким і на коня випити, і кобилу пропити. Адже ми – теж кочовики. Вічні втікачі від імперського затвердіння. Якось порозуміємось».
Тільки його пальці торкаються струн, як виникає нове видиво. Патлатий дядько грізно дивиться на Мамая й запитує:
«Від затвердіння втікаєш, рабе Божий? Себто від одного затвердіння до іншого? Любиш болото непевності, жабами й гаспидами населене? Трясовиння полюбивши, чи встоїш на своєму? Не никнеш до того болота? Що, думаєш, допоможуть тоді тобі твої ляхи?»
Глибоко вдихає козак лікувальний дим. Мара розповзається на окремі патли, і веселі мухи знову починають кружляти над пласкою брилою.
«І тебе знаю, баляснику, – подумки всміхається козарлюга. – Чував твої приповідки, чував. Час і мандри перемелюють все. Поки дійдемо до нового затвердіння, воно вже й розсмокчеться. Адже всі затвердіння розсмоктуються, скільки вже їх було…»
Але не минає й півгодини, як мухи злякано розлітаються від нової появи. Темна постать чи то у плащі, чи то в рясі нависає над Мамаєм.
«Камо грядеш, козаче? – Гримить вівтарним басом постать. – У землі мутантів, що змішали природи жіночу і чоловічу? Там чекає на тебе Єхидна, що при брамі останніх часів засіда!»
«Я козак Мамай, мене не займай, смішне середньовіччя! – Видихає разом із кільцями диму рицар й хреститься. – Йди геть, разом зі своєю Єхидною! Геть, до музею атеїзму!»
Може, до третьої чарки оте змішання натур його б і зачепило. Але після третьої всі натури фатально змішуються. Й усі змішання козакові тепер чисто по приколу. Він тихо сміється, дивуючись різноманітності та строкатості світу Божого. Йому таке до вподоби. Мухи над стернею дзижчать летючими андрогінами.
Мара відступає до східного обрію й там безсило клекоче.
І нові видива вже не з’являються.
Час минає, оковита п’ється, сонце припікає, мухи гудуть, козак засинає.
Уві сні бачить він засіяні рапсом лани і широкі автостради, вишневі сади і хрущів, товстіших за депутатів. Бачить китайчат у вишиванках і сомалійців, що грають на дримбах. Бачить наповнені стадіони і помальовані у радісні кольори міста, вареничні на узбіччях трас, аеробуси в аеропортах і пузаті газові танкери на одеському рейді. І тепло йому те бачити, і солодко йому дрімати.
А товсті хрущі в його сні гудуть і гудуть над безкраїми садами. Їхнє гудіння всюдисуще.
«Чому вони такі товсті, ті хрущі?» – Ворушиться у Мамаєвій голові здивування, але ворушиться воно кволо й невдовзі завмирає.
Спить козак, а над ним щораз більше мух. Ціла хмара. Вони сідають на каміння, обліплюють штоф і пістоль, заповзають до чарки та згаслої люльки. Кінь, атакований мухами, сіпається, злякано рже. Хмара мух сідає на землю і на все суще як та саранча – суцільною ковдрою. Б’ється, падає, хрипить і завмирає кінь. Проте Мамай не просинається. Вже ні його, ні коня не видно під тими мухами.
А сонце пече, ніби дурнувате. І ніяк не настане вечір.