Людина планує, Бог керує. Є така універсальна приказка. Творцеві усього сущого й випадає керувати усім, що створив. Але ми зараз про речі завуженіші поведемо мову, хоча і в ґлобалізованому масштабі. Про гроші як явище, що переслідує і ціле людство, і кожну людину зокрема.
Хоча ми вже трохи звикли до розрахунку пластиковими електронними карточками, а не готівкою, це все одно гроші. Без грошей годі собі уявити сучасне життя. Є, звичайно, «екземпляри», які ухитряються якось обходитися без грошей, але це радше винятки. Гроші існують і як явище, і як ідея, і як щось намацальне у вигляді хрустких чи пожмаканих купюр. Від цього ніде не дінешся. Планування та реалізація і щоденного прожитку, і якихось ґрандіозніших планів чи прожектів так чи інак пов’язані з грошима, з фінансовою спроможністю. Еквівалентом будь-чого можуть виступати гроші. Як писав якось-то той-во-во: «Свою любов ти оціни в каратах». Тобто кожен крок і план-задум навіть нехотячи та підсвідомо оцінюється у грошовому еквіваленті. Незалежно від валюти (гривні, дольці, єврики) чи питомої ваги (карати та інші мати).
І що ж таке ті гроші, якщо так популярно чи по-науковому подумати? Це начебто якийсь особливий товар, що є узагальненим еквівалентом вартості всіх інших товарів. А за тими товарами тягнуться розмаїті послуги тощо. Гроші є мірилом вартості будь-чого (хоча є і так званий «бартер», коли еквівалентом одного негрошового товару виступає інший негрошовий же ж товар). Гроші є засобом платежу, нагромадження, накопичення, самовозвеличення, самоствердження навіть.
Слово «гроші» в українській мові має таку етимологію. Походить воно від старочеського слова «groš» або ж давньо-верхньонімецького «grosch(e)», а вони своєю чергою – від латинського словосполучення «grossus denarius», тобто «великий денарій». Монети з назвою «грош» карбували ще з XII століття, на українських землях монета з такою назвою (походження таки чеського) стала відомою десь два сторіччя після того. От від цього «гроша» й походять наші «гроші» на вербальному рівні. Слово «гроші» в нас стало означати мірило вартості (чого? а всього!) та засіб обігу себе ж.
А звідки ж і для чого взялися ті гроші на шляху еволюції людства? Беручи узагальнено, із науково-популярного, торгово-економічного погляду – виділяють дві головні концепції походження грошей. Перша, «раціоналістична»: гроші з’явилися внаслідок якоїсь раціональної угоди між людьми, щоб мати відповідний «інструмент», аби обслуговувати сфери товарного обігу. Друга, «еволюційна»: гроші виокремилися із загальної товарної маси, позаяк виявилися найпридатнішими для виконання функціональної ролі грошового товару (той чи інший товар так чи інак співвідноситься із грошима, тобто таки стає ними).
І що ж гроші можуть витворяти з людиною? Та різне. Погляньмо спершу на два полюси. Мається на увазі, на брак грошей і на їхній надмір. Комусь вічно бракує грошей, або він просто їх не має. Це може пригнічувати людину, доводити її до критичного стану, як матеріально-побутового, так і морально-психічного. А хтось має грошей понад міру, тобто більше, ніж потрібно, щоб зі здоровим глуздом задовольняти всі можливі свої потреби, забаганки та примхи. Така особа мала б почуватися вільно (не кажу щасливо, бо про щастя окрема розмова), самовпевнено, врівноважено. Але зазвичай надмір грошей породжує зверхність, зухвалість, словом – гординю.
Найкраще, коли грошей є в міру, щоб задовольняти всі нагальні потреби, нехай і скромно. Це як достатня необхідність чи необхідна достатність. Є що їсти, є що пити, є у що вбратися, є ресурс на розваги та захцянки, на реальні чи й сміливіші плани. Є за що купити книжку, сходити в кінопалац, до театру, подарувати квіти своїй симпатії – шерег варіантів безконечний. «Золота середина», як мовляли латиняни. Грошей має бути в людини стільки, щоб вона могла задовольняти свої потреби і потреби тих, хто є на її утриманні чи залежить від неї, а грошей заробляти ще (чи вже) не може.
У сучасному українському суспільстві ота «золота середина» є не те, що мікроскопічною, а катастрофічно замалою у відсотковому плані. Ще меншою у тому ж відсотковому плані є категорія «золотих мішків», проте вона володіє тотальною більшістю грошей, які є у цілому суспільстві. Більшість (знову ж таки, майже тотальна) же ж належить до категорії «зведення кінців з кінцями». Ну чи не «моп твою ять», як мовляє мій друг композитор. Я не лаюся, просто шляки трафляють від такого «торжества історичної несправдливості».
По-різному гроші впливають на поведінку та триб життя окремих людей. Дехто зі здобуттям належних грошей може запишатися, забронзовіти. А дехто в такій же ситуації може знітитися й танути в сором’язливій посмішці. Буває по-різному. З декого такі чи сякі гроші роблять безповоротного та безпробудного скнару. Доводилося стикатися з такими людьми, які, як той Ганька з «Ідіота» Достоєвського, можуть за три срібняки навколішки повзти до «кузнєцкава маста», чи «музнєцкава каста», бо п’яніють при самій думці про гроші (хоч які), що аж язик заплітається, себто «заплітик язикається». Поведінка і спосіб мислення деяких таких персон чи особин дослівно дивує. На сірниках, умовно кажучи, економить, за три копійки може горло перегризти (теж кажучи умовно), а тут раптом розщедрюється і кидає невідь-скільки грошей на невідь-що, цілком зайве і непотрібне. Не про доброчинність чи філантропство мова, звичайно. А про перверзивність «фінансової стабільності», яка не мусить людину перетворювати в «жмотського» недолюдка. Але ощадливим мусово бути, а якщо й не мусово, то принаймні бажано.
Хто пригадує фільм «Казанова» Федеріко Фелліні, тому міг запам’ятатися один сюжет з нього. Джакомо Казанова потрапляє в Париж чи то до двору французького короля (якого саме не пригадую, та й то не важливо), чи то просто у «вищі кола». Щоб там крутитися, потрібні гроші, та й чималі. І от винахідливому Казанові приходить до голови прекрасна ідея. Він став розпорядником першої державної лотереї у 1758 році. Продавши значну кількість її білетів, він фантастично розбагатів. Так його ідея матеріалізувалася, тобто стала грошима. А гроші в суспільстві мають таки свою чималу силу.
Трохи раніше від Казанови про всесилля грошей у сучасному (стосовно нього) суспільстві розмірковував французький письменник Жан де Лабрюйєр (1645–1696). У своєму творі «Характери Теофраста, переклад з грецької, доповнений характерами і звичаями цього століття» (1688) він оголосив всесилля грошей абсолютним, не зумовленим конкретними обставинами, посилаючись на багатіїв, котрі панували над людьми ще в античному світі. Але у стилі «традиціоналізму» Жан де Лабрюйєр закликав «вилікуватися від ненависті та заздрості». Людина повинна відмовитися від схиляння перед вищими рангами, які володіють значною кількістю грошей, від плазування та приниженості. Але заклики до почуття власної гідності, до гордості перемежовуються в нього з висловлюваннями про марність боротьби за якісь зміни. Слід задовольнятися тим, що є, стверджує Жан де Лабрюйєр. Тобто боротися зі всесиллям грошей є марною справою.
Саме на гроші часто кажуть «мамона». Погляньмо, чому. Але зазирнімо все ж спершу «в корінь» цього слова. Мамона в деяких древніх народів йменувала-означала бога багатства та наживи. Арамейське слово «мамона» (ймовірно, запозичене з ханаанської мови, де воно первісно означало продукти харчування та їхні запаси) увійшло в талмудичний лексикон і раббиністичну літературу у негативному значенні: «багатство, земні блага», позаяк людина зазвичай є залежною від тих благ, покладає на них свої сподівання та марення. Увійшло слово «мамона» і в Євангелії (зокрема, від Матвія і від Луки) у тому ж негативному значенні, як злий дух, уособлення користолюбства. В українській мові, куди прийшло через греку й латину, слово «мамона» має те ж саме значення, а ще переносне – «жадібність, ненаситність, обжерливість». А якщо гроші і є мамоною, якщо гроші керують світом, то значить, що й мамона керує світом.
Про гроші можна ще розводитися довго і нудно, лапідарно і захопливо, але наразі мені роздумувалося про них саме так. Із широченного (принаймні львівського) середовища моїх знайомих – той, для кого гроші нічого не означають, – нехай першим кине в мене камінь.