Віддавна було багато розмов про те, що треба якось Україну «відкрити». Особливо мило виглядали наївні амбіції провінціалів про «маленький Париж», «маленьку Венецію», «маленьку Сахару» тощо. І от настав зоряний час для внутрішнього туризму: вірус, самоізоляція, тести, невідомість. Багато українців, замість закордонних пляжів, вирішили таки «відкрити для себе» Україну. Але проблема в тому, що за 29 років з усіх цих «маленьких Швейцарій» не дуже вивітрився «маленький совок». Який сам і не вивітриться, до речі, навіть якщо записати ще більше промороликів про «потенціал».
Досі циркулювала ідея, що проблема тільки в дорогах. Що достатньо просто покласти якісний асфальт, і наш східноєвропейський економічний тигр нарешті стрибне. Все виявилося дещо складніше. Адже, якщо є багато людей, то потрібна інфраструктура. Там, де комфортно «на природі» можуть відпочити сто людей за сезон, такий фокус із десятьма тисячами не проходить.
Тут ми підходимо до проблеми, яку часто пробують заговорити фразами про «вудку і рибу», чи про «починати треба із себе». Іди, мовляв, вкрути лампочку в під’їзді, збудуй будку собачу, а потім говори. А краще не чекай нічого від держави, а зроби сам. Це, між іншим, класика радянської пропаганди, коли замість звичайної роботи пролетарі мали долати труднощі і досягати трудових рекордів. З тією лише відмінністю, що тепер «в єдності сила народу», а об’єднуватися треба не трударям проти ретроградів, а просто так. Тому що не можна взяти і визначити нормальні правила гри, має бути місце для подвигу.
Так-от, про правила гри і нормальність. Як відомо, «народне» (тобто нічийне), навряд чи буде доглянутим і припильнованим. Це можна було б уже засвоїти навіть на власному досвіді. Тому розрекламоване «Карпатське море» біля Сопота загиджене вздовж усієї берегової лінії. І тільки отруйний борщівник стримує «відпочивальників» від того, щоб перетворити весь ареал довкола на суцільний туалет. Що робить у такому разі бодай мінімально платоспроможний турист? Правильно, їде на один із приватних ставків, де потрібно заплатити за вхід, але принаймні є шанс не «вляпатися» при виході з води. Так і виходить, що, маючи, без перебільшення, туристичну перлину, «народ» замість прибутків, володіє лише правом прибрати відходи, бо туристи поїдуть, а «міни» залишаться.
Але не тільки в цьому проблема. На березі «Карпатського моря» стоїть будка з нехитрим асортиментом. Біля водоспаду Сопіт таких будок дві. І о диво! – там де дві, там прибрано навіть навколишні кущі. А де нема конкуренції – вибачайте, не цікаво. На Шацьких озерах, де інфраструктура останніми роками взагалі трансформувалася невпізнанно, самі продавці змушують своїх «колег» підтримувати берег у відносній чистоті і порядку. За величезної кількості туристів. І це при тому, що за право побувати на озерах платиться лише символічна сума при в’їзді в заповідник.
Це дві базові речі – володіння і конкуренція. Звідси випливає все інше. Нема нічого дивного в тому, що в Україні є або наглухо закриті території і «боротьба борцунів за безкоштовний доступ народу до пляжів». Або «безкоштовні перлини», загиджені настільки, що радієш, коли бачиш борщівник. А ще є свіжа дич на водоспаді Кам’янка, коли поєднані «кращі» елементи обох варіантів: ніби і «народне», тому не шкода (якщо йдеться про природу навколо), але й своє, тому монументальне (якщо конкретно про власну буду). А оскільки такий розумний виявився тільки один на весь заповідник, без конкурентів, то можна взагалі не заморочуватися.
І це проблема не «народу», з яким «не пощастило», не «менталітету», і навіть не «тяжкого спадку царського режиму». Це умови, в яких ми живемо і виживаємо. Ніяким «зроби сам» цього не виправити. І навіть черговими патрулями цього не виправити. Ось про що хотілося б почути від хунвейбінів, які вкотре рвуться до влади. А не про «змусити працювати», «не красти» та інші казки про міфічний «порядок».
Одне слово, мандруйте Україною. Коли трапляються не найбільш популярні маршрути, можна побачити багато неймовірного.