Був в історії Західної України, а точніше Галичини, такий період, коли майже весь політичний провід перебував у руках правників. Юристи очолювали партії, керували парламентськими клубами і визначали магістральні напрямки української політики.
Найцікавішою була їхня поведінка восени 1918 року. Австро-Угорська імперія тріщала по швах, розвалювалася, народи заявляли про створення національних держав. Одна за одною вибухали революції, а галицькі українці продовжували дбати про обов’язкову легітимність своєї майбутньої держави. І якби не група радикальнішої молоді, то політичний провід так і чекав би тієї сакральної телеграми від цісаря, якою той мав погодитися на утворення незалежної української республіки.
Молоді політики здійснили переворот у Львові й проголосили Західно-Українську Народну Республіку. Але галицьким правникам хотілося понад усе мати легітимну державу, і тому вони все ж звернулися до австрійського намісника, щоб він передав їм свої повноваження. Тобто, замість того, щоб поспішно творити свої державні органи і брати владу у свої руки, українці ходили за австрійським генералом та домагалися легітимності своїй державі.
Почалася українсько-польська війна, в якій українці програли. Незадоволена надмірними легітимістськими підходами старшого покоління молодь кинулася творити революційне підпілля. Маятник хитнувся у бік революційного терору, пролилася кров, яка й відкрила браму локальній громадянській війні.
Як на мене, ніяких особливих аналогій із сьогоднішнім днем цей історичний сюжет не має. Проте, переглянувши кілька телепрограм, перечитавши окремі статуси у соціальних мережах і навіть статті, можна твердо констатувати, що ідеологічні служаки режиму Януковича вже оговталися і заполонили рейтингові ток-шоу на телебаченні, де, як мантру, під різними соусами повторюють тезу про не цілком легітимну виконавчу владу в Україні. Хто ці люди, для чого вони це роблять і, головне, яка мета тих, хто підважує легітимність теперішньої української влади?
Законна влада і нелегітимний народ
Першою про нелегітимність влади в Києві заговорила, зі зрозумілих причин, Росія. План Кремля ліквідувати за допомогою корумпованого режиму Януковича незалежну Українську державу провалився. Початковий задум полягав на тому, щоб будь-яким чином «протягнути» на найвищу посаду в Україні Віктора Януковича. Для цього застосовували усі можливі політтехнології, маніпуляції із суспільною свідомістю, порушення виборчого процесу. Пропагували маніпулятивну технологію голосувати «проти всіх» як єдиний можливий вихід зберегти в чистоті своє політичне сумління. Одним словом, завдяки всім таким маніпуляціям вдалося нашкребти тих кілька відсотків, щоб оголосити легітимним президентом Віктора Януковича.
А далі почався політичний цирк. Усі свої дії легітимний президент спрямував на делегітимізацію демократичної правової системи в Україні. Брутально порушуючи Конституцію держави, він узурпував усю повноту влади в країні. Він поставив під свій повний контроль Верховну Раду, знищив незалежну судову гілку влади, зробивши її повністю залежною, підпорядкував прокуратуру і роздув цілковито корумпований апарат МВС. У країні почав утверджуватися авторитарний режим з елементами поліцейської держави. Від цієї миті в Україні треба було забути про незалежне судочинство і правову справедливість взагалі. Закони держави швидкими темпами переписали під диктант досвідчених юристів із Адміністрації президента. Здавалося, що система герметично закрилася, а законних засобів її ліквідувати не існує.
Але, на щастя, реалізований сценарій не врахував двох українських особливостей: патологічну злодійкуватість лідерів режиму й існування елементів громадянського суспільства на більшій частині України. Не можна сказати, що другий чинник повністю проігнорувала чинна влада. Ще задовго до приходу Януковича до влади в Україні апробувалися сценарії поділу країни, за якими не тільки протиставлялися Схід Заходу і навпаки, але й утверджувалася у колективній свідомості українців думка, що Захід – це націоналісти, неонацисти і фашисти, з якими треба боротися.
Цьому планові, усвідомлено або ж ні, чітко підігрувало ВО «Свобода». Мотивації в обох сторін були різні. «Свобода» хотіла розкрутити свій рейтинг до масштабів усієї Правобережної України, а Партія регіонів – створити із Західної України жупел «націоналістичного анклаву». Так правляча партія намагалася вполювати відразу двох зайців: забезпечувала собі на максимально тривалий час безроздільне панування у державі та відволікала суспільство від реальних соціально-економічних проблем. Усі спроби усунути корумпований режим від влади на загал виставляли як спроби західних «фашистів» захопити правління країною.
Умілі маніпулятори відчули, що «Свобода» не справляється із завданням представити нову Українську революцію шабашем неонацистів та праворадикалів, тому в інформаційному полі з’явився новий, досі нікому невідомий гравець – «Правий сектор». Підконтрольні режимові Януковича медіа та масована пропаганда російських ЗМІ солідарно виступили на розкрутку «загрози» демократії і справедливості, що виходить буцімто від «Правого сектора». Якщо вірити російсько-януковичівській пропаганді, то «Правий сектор» мав би нараховувати не кілька тисяч членів на всю Україну, а принаймні кількасот тисяч. Таким чином реалізовували просту маніпулятивну схему: влада, оскільки бореться із загрозою фашизму, є справедливою. Все, що вона робить, – законне і потрібне, щоб зберегти законність та порядок у державі.
Досвідчена пропагандистська машина працювала також на те, щоб переконати суспільство, нібито влада не може бути не корумпованою – головне, щоб вона утримувала порядок і давала мінімальний шанс залишатися системі стабільною. У суспільстві ж намагалися утвердити думку, що нічого змінити не можна, що з несправедливістю треба змиритися. Пропаганда працювала на узаконення беззаконня.
Структура населення базових областей, на які опирався режим Януковича, сформована в основному за принципом «градообразующіх прєдпріятій». Цей принцип робить більшість громадян абсолютно залежними від працедавця. Він не дозволяє сформуватися сучасній демократичній політичній культурі і не допускає жодної політичної ініціативи. За цим принципом, населення має неухильно виконувати волю правителів і дбати лише за те, щоб не стало гірше.
На відміну від Південного Сходу, на решті території України суспільні настрої виглядали дещо інакше. Як показали останні революційні події, українське суспільство має одну неймовірну здатність: самоорганізуватися. Саме цим можна пояснити, чому при такій тотальній корумпованості органів державної влади, максимальній непопулярності політичних партій та відсутності авторитетних лідерів громадяни змогли організувати ефективний опір злочинному режимові і навіть усунути його. Сценаристи у Кремлі й на Банковій, на щастя для Української держави, не врахували чинника громадянського суспільства, проти якого їхні «законні» методи не працювали. На їхню думку, маса не могла сама організуватися, а тим більше – організовано виступити проти несправедливого державного режиму.
Зброя нелегітимності
Ніхто зі сценаристів проекту, спрямованого на ліквідацію незалежної України, навіть подумати не міг, що режим Януковича – це Колос на глиняних ногах. А виявилося, що такі, здавалося б, всемогутні й озброєні до зубів можновладці так швидко рятуватимуться втечею. Коротке інтермецо, яке давало режимові шанс встояти, провалилося. Підписавши з лідерами опозиції компромісну угоду й отримавши на знак гарантії підписи міністрів закордонних справ Польщі, Франції та Німеччини, Янукович мав шанс затягнути процес аж до осені 2014 року. За цей час він міг оговтатися і повернути під свій контроль втрачені позиції. Його трубадури почали оспівувати компроміс, знову ж таки надаючи цьому документові ексклюзивного законного значення. Мовляв, документ завірили представники ЄС, а тому всі мають неухильно дотримуватися задекларованих принципів.
З огляду на слабкість опозиції могло так і статися, але спрацювали суб’єктивні чинники. Підписуючи угоду, Янукович зобов’язувався вивести загони «Беркуту» та Внутрішні війська з центру Києва, оголивши свої позиції перед розбурханою масою майданівців. До слова, революційних майданівців підписання угоди нічим не обмежувало. Значна частина революційного Майдану вважала, що не делегувала лідерам партійної опозиції права будь-що підписувати з владою Януковича. А тим більше, вражена кривавим розстрілом майданівців у центрі Києва, взагалі не збиралася дотримуватися якихось домовленостей зі злочинцями.
Віддавши наказ відвести збройні формування із центру Києва, Янукович не на жарт почав хвилюватися не тільки за збереження накраденого, але й за власне життя. Спостерігаючи за його хаотичними діями, стає зрозумілим, що він навіть не думав дотримуватися умов підписаної угоди. Перше, що він зробив, – це наказав запакувати найцінніше з того, що зберігалося у його межигірській резиденції, у вантажівки і якнайшвидше дременув на Схід. При цьому варто зауважити, що ніякого масового походу проти нього організовано не було. За чутками, його налякав виступ одного молодого сотника, і цього виявилося достатньо, щоб президент залишив «напризволяще» свою країну.
Янукович після кількох днів скитань, як і передбачалося, залишив територію України. Склалася ситуація, коли президент утік в Росію, там же знайшли собі притулок і його злодійські соратники. Кабінет міністрів розбігся, посипалася вся вертикаль виконавчої влади. За таких обставин єдиним легітимним органом влади в Україні залишилася Верховна Рада. Щоб уникнути безвладдя в країні, парламент заходився обирати тимчасові органи виконавчої влади. При цьому, хоча й були допущені певні політичні надужиття, як-от розподіл міністерських портфелів за партійною квотою або поєднання Олександром Турчиновим посад голови Верховної Ради і виконувача обов’язків президента, вони не вийшли за межі українського правового поля.
Проте ситуацію із ще «живим» президентом-утікачем Януковичем і виконувачем обов’язків президента Турчиновим не могла не використати Росія у своїй політиці ліквідації незалежної України. Росія відразу оголосила нову українську владу нелегітимною і закликала міжнародну спільноту не визнавати київську «хунту». Але міжнародна спільнота не тільки визнала і підтримала нову українську владу, але й почала ефективно допомагати стабілізувати ситуацію в країні. Застосування Росією свого пропагандистського потенціалу у всьому світі не змінило ставлення до України. Можливо, «допомогли» Україні відверта агресія Росії проти України та насильне відторгнення Криму, інспірування сепаратистських рухів на Донбасі і взагалі войовнича риторика щодо України.
На весь світ Росія намагалася поширити думку, що Україна як держава не відбулася, що українська нація не сформувалася, і взагалі, Україна – це таке собі «непорозуміння» у Східній Європі, яке не може дати собі раду. І кожну пропагандистську антиукраїнську тезу Росія намагалася обґрунтувати не за допомогою норм міжнародного права, а оперуючи якимось міфічним історичним правом. Складалася парадоксальна ситуація, коли, трублячи про нелегітимність нової української влади, Кремль сам вдавався до дій, далеких від усталених норм міжнародного права. Наприклад, Рада Федерацій Росії ухвалила абсолютно незаконне рішення, надаючи російській армії право вчиняти агресію проти іншої суверенної держави для захисту своїх «співгромадян».
Російська політична й державна еліта так і не змирилася з фактом, що Радянський Союз розпався, що вже 23 роки замість нього існують суверенні держави. Це їхнє внутрішнє право на приватні фантазії, але попрання міжнародних законодавчих актів на догоду якомусь «історичному праву» – це правовий нігілізм і просто розбій. Анексія суверенної частини іншої держави та приєднання її до Росії – це не що інше, як агресія. Заяви президента Росії Путіна про уявну Новоросію як невід’ємну частину традиційного російського простору є зайвим свідченням існування в російських правлячих колах агресивних планів знищення України. Ніякою законністю або ж правом тут і не пахне. Просто Росія обрала собі риторику про нелегітимність української влади для того, щоб позбавити Україну міжнародної підтримки й дозволити собі безперешкодно, шляхом агресії та підживлення сепаратизму, ліквідувати незалежну Україну і шматками інкорпорувати до складу Російської Федерації.
Оголошуючи уряд в Києві незаконним, Росія намагається поставити поза законом саму незалежність Української держави. Прийняття західним світом тези про нелегітимність означало б, що все, що робить нова українська влада, – незаконне. А саме: вона не може протидіяти агресії Росії в Криму, оскільки в Україні нема верховного головнокомандувача, бо «справжній» президент сидить у Москві. Наказ на проведення антитерористичної операції тоді також незаконний, як і її проведення. Спроби української влади навести лад на Південному Сході, захистити мирних громадян, побороти бандитизм та ліквідувати сепаратизм також, на думку Росії, незаконні. А найголовніше, чого добивалася за допомогою такої тактики Росія, – це впровадження України в патову ситуацію. У ситуацію, коли всі дії українського уряду незаконні, а отже, Україні нічого іншого не залишається, як чекати, коли вона сама, ніби перезрілий овоч, впаде у підставлені руки Росії. Оскільки наперед незаконними, за логікою росіян, є і вибори нового українського президента, то жодного іншого виходу, окрім повернення злодія Януковича з його клікою, в українців нема.
Усі ці навколоправові маніпуляції Росія чинить для одного – знищити незалежність України. Тому дуже дивним виглядає повернення в український інформаційний простір старих януковичівських «експертів», які усіма способами намагаються переконати світ та українців у тому, що теперішня українська влада незаконна. Що єдине джерело законності сховалося десь під Москвою і час до часу подає голос із Ростова-на-Дону. Якось непомітно 112 канал відновив стару риторику, Андрій Єрмолаєв дедалі наполегливіше почав заявляти про не зовсім законну виконавчу владу в Україні, а Кость Бондаренко чекає не дочекається виборів легітимного президента. Треба розуміти, що Росія активізувала своїх перевірених бійців, щоб завдати превентивного удару по актуальних виборах президента, оголосивши їх наперед незаконними.
З Росією вже давно все зрозуміло, а от для чого це все нашим «легітимістам»? Невже вони так глибоко ненавидять Україну, а може, після виборів відразу планують переселитися до вічно легітимного Януковича? Одне має залишитися непорушним: Україна має обрати свого нового президента і сконсолідуватися довкола нього. Наступним кроком має стати обрання нової Верховної Ради, проведення глибинних реформ і повна й беззастережна інтеграція України у західний цивілізований світ, де діють принципи міжнародного права, а не архаїчні засади «історичної справедливості».