Схоже, розмови про «нові обличчя», яких нібито жадає українське суспільство, так і залишаться розмовами. Передвиборчі кампанії уже тривають, і на біговій доріжці тупцюють давно знайомі фігури. Найбільша їхня проблема – власні низькі рейтинги, а головна проблема України – відсутність нормальної ротації політичної еліти. Наша політика нагадує вічний марафон по колу, учасники якого час від часу сідають перепочити, попоїсти, підлікуватись, іноді навіть встигають змотатись у відпустку, а потім знову повертаються на доріжку. Сходять з неї, як правило, поважними сивочолими патріархами, а щоб вибути з гри дочасно, треба постаратись – наприклад, роздраконити суспільство і спробувати накинути йому власну диктатуру. Але це радше прецедент, ніж правило. Наслідки застою очевидні. У цивілізованих країнах є ліберали та консерватори, ліві і праві, а українська політика ніяк не може структуруватись, бо її основні фігури дрейфують туди-сюди залежно від ситуації. Крім того, не відбувається природного відбору: ті, хто мав би піти в політичне небуття, надалі існують, викохуючи таке ж кволе і недієздатне політичне потомство. Втім, винуваті в цьому великою мірою ми – виборці, без яких таке становище не могло б ані скластися, ані відтворюватись.
Отже, за даними Фонду «Демократичні ініціативи» та Центру Разумкова, наприкінці травня до п’ятірки рейтингових лідерів входили Юлія Тимошенко (13,3%), Анатолій Гриценко (9,4%), Юрій Бойко (8,4%), Петро Порошенко (7,6%) та Олег Ляшко (7,4%). Називати їх «вчорашніми» не зовсім коректно, оскільки більшість з них крутиться на політичній кухні вже не одне десятиліття. Збитими летунами їх також не назвеш, оскільки за ці роки вони вже стільки разів виходили з кар’єрних піке, що й неможливо підрахувати. Юлія Тимошенко, якій нині пророкують булаву, прийшла у велику політику ще 1997-го, будучи обрана до Ради ІІ скликання. Вона двічі побувала у прем’єрському кріслі, разок посиділа у віце-прем’єрському, була революціонеркою, в’язнем проросійського режиму, мало не стала творцем «ширки» з регіоналами – тобто де тільки не побувала. Анатолій Гриценко також почав свою чиновницьку кар’єру в 1997-му, а 2005-го навіть став міністром, був депутатом у парламенті двох скликань. Приблизно в той же час почав своє сходження до влади і Петро Порошенко, який побував і нардепом, і міністром, а до скількох політичних проектів доклався – певно, не пам’ятає й сам. Юрій Бойко не вибуває з політики щонайменше з початку 2000-х. За цей час він не тільки був головою сумнозвісної НАК «Нафтогаз України», але і тричі (!) сідав у міністерські крісла та був віце-прем’єром. Олег Ляшко явно має менший політичний калібр, але також не є новачком, «відсидівши» у Верховній Раді трьох скликань і побувавши учасником практично всіх політичних перипетій останнього десятиліття.
Колись у моду увійшов підрахунок невиконаних обіцянок політиків: громадські активісти моніторили заяви, складали інфографіку, підбивали баланс і виносили вердикти. У випадку згаданих вище персонажів цей баланс не просто від’ємний, а скандальний. Не ліпшу картину дає аналіз результатів їхньої діяльності. За роки в політиці кожен з них стільки разів вляпувався у скандали, що для будь-якого західноєвропейського політика це означало б не лише втрату репутації, а й ганьбу і як мінімум службове розслідування. Але ні для кого з них це катастрофою не стало. Кар’єру Бойка зіпсувало падіння режиму Януковича, а не сумнозвісні «вишки». Юлію Тимошенко серйозно вибило з колії переслідування тим-таки режимом, а не «хіхікання» з Путіним, спроба створити «ширку» чи ще якісь загальновідомі «непорозуміння». Олегові Ляшку, який постійно стає фігурантом журналістських розслідувань та скандалів, також нічого не загрожує. Здається, лише Порошенко зараз всерйоз ризикує завершити свою політичну кар’єру, але і це навряд чи свідчить про прискіпливість виборців. Українські президенти втрачають рейтинг через те, що ця посада акумулює на собі суспільне невдоволення, а відтак є надзвичайно токсичною. Тільки Кучмі вдалося бути переобраним, і то лише тому, що з ним спарингував геть одіозний Симоненко. До речі, якби не закони про декомунізацію, останній, найімовірніше, був би зараз на дистанції, хоча, певно, і у хвості.
Щодо причин аномального політичного довголіття українських державців існує чимало версій. Дається взнаки і слабкість громадянського суспільства, і відсутність живих традицій демократії, і кланова самоорганізація олігархії. Політична еліта справді докладає чималих зусиль, аби переживати виборчі пертурбації, не шкодуючи коштів на рекламу, послуги політтехнологів і подібні «оздоровчі процедури». Проте фантастична дієвість усіх цих заходів забезпечується самими виборцями, а надто – їхньою короткою пам’яттю. Щоразу перед виборами складається враження, що суспільство забуває все, що знає про кандидата, окрім його обличчя та імені, а розмите загальне враження легко досить ефективно коригують політтехнологи. І навіть гірше: виборці не надто цікавляться, що являє собою той чи інший кандидат.
За свіжими даними агенції «Рейтинг», лише 14% дорослих українців хоч колись читали чиюсь передвиборчу програму повністю, 49% – ознайомлювались з нею частково, а 33% не брали до рук програм взагалі. Про наміри політиків українці найчастіше дізнаються з виступів самих політиків у ЗМІ та їхньої політичної реклами, а також зі спілкування із знайомими (які також покладаються на ЗМІ та рекламу). Інтернет-сайтами користується для цього 19% українців, соцмережами – 17%, друкована преса цікавить 13%. Це означає, що електоральні рішення в більшості приймаються в процесі пасивного поглинання тенденційної інформації, тобто під впливом реклами й антиреклами.
Не дивно, що кар’єри наших політиків не ламаються під тягарем їхніх політичних біографій – біографії просто нікого не цікавлять. Звичайно, у виборців поступово накопичується невдоволення, але це радше бажання чогось новенького та свіженького, аніж обурення конкретними вчинками конкретних діячів. У такій ситуації певні шанси мають ті, хто є шанованим та впізнаваним, але не заявив про себе як про політика. У нашій історії вже неодноразово траплялося, коли в політику вривалися спортсмени, артисти та подібна публіка. Але до ротації влади це має досить умовний стосунок, оскільки «новачки» зазвичай залишаються (і є від самого початку) маріонетками старих політичних кланів. І замість того, щоб замінювати собою остогидлих персонажів, уся ця «молода і незаплямована» братія долучається до кругового марафону, поступово зливаючись із бляклою масою наших політично безсмертних діячів.