Ця жінка живе у світі мережива, тонких талій, вишуканого стилю і старих фотографій. Марина Іванова колекціонує одяг і аксесуари від початку XIXстоліття і до 40-50 рр. XXстоліття. У її приватній колекції 60 суконь, безліч сумочок, капелюшків, віял та інших речей, якими колись оточували себе жінки.
Такого багатого зібрання старовинного одягу в Україні не знайдеш. Колекція для неї давно стала сенсом життя. А для того, щоб відвідувачі могли побачити її сукні у кращому світлі, сама виготовляє манекени, бо сучасні – не годяться для суконь XIXстоліття. Марина Іванова віддає своєму захопленню увесь час. Вона шукає, реставрує і зберігає речі. Для цього винаймає склад площею 70 кв м, але більшу частину зберігає вдома, де підтримує спеціальний температурний режим.
Львів’яни та гості міста отримали унікальну можливість побачити частину колекції Марини Іванової. 4 травня у Національному музеї у Львові ім. Андрея Шептицького відкрилася виставка «Модний салон XIXстоліття». До цього старовинні речі виставлялися лише в Києві. Для Львова жінка підібрала речі 1830-1930 рр., адже вся її колекція дуже велика.
-З чого розпочалась ваша колекція?
- Її започаткувала ще моя бабуся, саме від неї я успадкувала частину колекції: накидки, ножиці, шалі, сукні, сумочки. Першою річчю, якою я поповнила колекцію, став капелюшок, який ми з подругою не спалили, коли розбирали старі речі.
- І ось уже тридцять років збираєте...
- Так, але велика частина колекції зібрана багато років тому, коли ці речі коштували не так дорого. Тоді вони не були у моді. А тепер всі хочуть мати вінтаж. Раніше капелюшок можна було купити за копійки...
- І у вас вже, мабуть, є свої місця, де ви купуєте речі?
- Здебільшого я купую на антикварних ринках. Проте найдорожчі костюми знаходжу, на жаль, не в Україні, а за кордоном. У нас були війни, пожежі, колективізації, і люди не змогли зберегти, навіть якщо хотіли. Там зберігають по-іншому, та й загалом зовсім інше ставлення до старих речей. Також часто мені привозять нові експонати для моєї колекції. Можна сказати, що навколо себе збираю людей, які мені допомагають. Серед них навіть колекціонер з Нідерландів – Фріда, котра іноді висилає поштою речі, які мене зацікавили. Хоча, звичайно, велику частину все ж вибираю сама, просто не можу стриматися, щоб не пройтися антикварними крамницями...
- Як обираєте річ, яка має поповнити саме вашу колекцію?
- Це все справа випадку. Якщо людина щось колекціонує, то речі наче самі пливуть до тебе. От зараз у Львові у мене вже «сверблять» руки купити намисто або маленьку скриньку для прикрас або гребінець. У кожному місті завжди можна щось знайти. Але, звичайно, я не збираю будь-що. Нещодавно знайомі привезли накидку, яка була якогось неймовірного рудого кольору із штучної замші, і мені зовсім не сподобалася. Я купую тільки те, що сама могла б одягти в ті часи. Це мають бути речі музейного рівня. Всілякі дрібниці не купую до колекції, бо я хочу, щоб люди подивилися і сказали: „Ого! А такого ми ще не бачили”.
- Щоб знайти новий експонат, вам потрібно затратити багато часу чи відразу можете відрізнити старовинну річ від старої?
- На 99% я можу визначити, якого періоду річ. Я весь час щось вивчаю, але коли ти тридцять років колекціонуєш, то це вже досвід, і я знаю, чим відрізняється річ 1880 року від 1870. Якщо є сумніви – звертаюся до опису та фотографій, бо маю безліч книг з історії моди і каталогів, де описано, якого року зроблено капелюшок чи парасольку, яка фірма її тоді виготовляла і скільки це коштує сьогодні. Іноді з каталогів дізнаюся, що саме я придбала.
- Тобто буває, що купуєте речі, не знаючи точно, що це таке?
- Саме так. Купую, бо дуже зацікавилася. Наприклад, одного разу побачила шовковий конверт, який продавець віддав за 60 грн. Він не знав, що це таке. Я прийшла додому і відкрила каталог. Виявилося, що це конверт для любовних листів 1800 року. Також колись в Одесі купила вишиту торбинку з двома кільцями. Із книг дізналася, що це сумка, а на кільця одягали пояс, і сумку вішали на талію. Називалися такі сумки скрягами, туди клали монети. До Львова я привезла дві такі сумочки.
- В будь-яких музейних експонатах дуже цінною є історія: кому належали, кому передавали...
- Звичайно. Найкраще, коли сукня потрапляє до мене із фотографією. Наприклад, я купила весільне плаття у стилі модерн. Крім сукні, я отримала весільну фотографію із датою, і найцікавіше, що придбала плаття 27 травня, а на фотографії було написано „27 травня 1919”... Коли трапляється капелюшок без опису чи фотографії, тоді історію речі доводиться шукати за каталогами. Іноді, щоправда, щастить. Наприклад, весільне плаття «Зелене яблуко», яке не привезла до Львова, бо його реставрують, купила у Лондоні. До нього була анотація на 5 сторінках. Це була генеалогія сукні, де описана не тільки історія самого плаття, але й його власниці. У 1860 році в цій сукні Гаррієт Гамільтон одружувалася в Манчестері. Також там написані імена її дітей, внуків і правнуків. Є речі відомих людей. Один ветеран подарував мені сумочку, яка належала Єві Браун, а моя сусідка віддала сумочку графині Браницької.
- Та, мабуть, далеко не всі експонати вашої колекції мають відомих власників?
- Є речі, які належали звичайним людям. Наприклад, одна сумочка має дуже цікаву історію. Під час війни чоловік поїхав до себе на батьківщину, у нього було тільки два дні відпустки. Мав з собою буханець хліба. Побачив жіночу сумочку й обміняв на хліб, щоб прийти додому з подарунком коханій. Його дружина вже померла, а він хотів зберегти пам'ять про неї, тому й віддав цю сумочку мені.
- Такі речі завжди приваблюють людей. Мабуть, часто просять для фотосесій чи зйомок?
- Я співпрацюю з акторами, даю речі для зйомок кліпів. Буває навпаки. Художник по костюмах „Сватів” навіть дещо мені віддала для моєї колекції. Дуже часто люди просять на весілля, але даю тільки капелюшки і сумочки, бо сукні – це музейні речі. Якось віддала костюм для зйомок фільму, йшов дощ і було болото, а сцену знімали на вулиці. Коли я це побачила, дуже засмутилася, бо я відповідальна за цю колекцію, і так бездумно віддавати речі, як я, не можна. Адже хімчистка старого плаття коштує 200 доларів.
- Ви самі доглядаєте за колекцією?
- Я постійно працюю над цією колекцією, можна сказати, що я – раба своєї колекції. Речі потрапляють у різному стані. Дуже рідко, коли за сукнею добре доглядали. Якщо мені вже щось дарують, значить, самі вже не можуть привести до ладу. Також іноді після виставки доводиться реставрувати експонати. Наприклад, рожеве плаття 1850 року, яке виставлялося в Києві, пошкодилося. Я разом з експертами реставрувала цю сукню 4 місяці. Ми привезли її до Львова. Такі речі дуже важко відновлювати, бо реставрація коштує в 5 разів дорожче, ніж пошиття: 2-3 тис. доларів.
- І, звичайно, як справжній колекціонер маєте плани на майбутні експонати?
- Саме зараз я шукаю стару пляшечку, щоб завершити ансамбль сукні для прогулянки в саду. У ній до поясу чіпляли маленьку пляшечку. Саме її я шукала на вернісажі у Львові. Обіцяли привезти. Ще мені бракує взуття. І дуже хочу знайти старого дерев’яного янгола, який став би талісманом колекції, хоча наразі не знайшла. Було б гарно придбати вишукану дитячу колиску і дитячі сани. І мрію про красиву порцелянову ляльку, бо маю дитячий візочок, а ось ляльки до неї немає...
- А чому саме XIXі XXстоліття? Речі інших епох не цікавлять?
- Звичайно, я б хотіла і XVIIстоліття, але ці речі вже давно в музеях, і знайти їх майже неможливо. Вони або в дуже поганому стані, або добре збережені і коштують дорого. Я бачила чоловічий камзол за 26 тис. доларів, але не можу собі такого дозволити. Якби знайшлися спонсори, я б з радістю поповнювала колекцію і старішими експонатами.
- Знаю, що мрієте відкрити музей моди у Києві...
- Це вже не мрія, а потреба. Колекція велика і, як справжній колекціонер, мрію про музей моди. Готова винаймати приміщення у держави, бо музей – дуже витратна справа, адже це і охорона приміщення, і зарплата працівникам, і сигналізація, і робота реставраторів. Але дарувати колекцію державі я не буду. І не тому, що я жадібна, а тому, що я знаю, як за цим стежити. Я дуже переживаю за речі, сама реставрую. Наразі не зустріла таких фанатичних людей, які б так самовіддано цим займалися. Свого наступника, якому б я віддала колекцію, не знайшла. Бо подарувати треба людині, яка би зберегла, докуповувала б речі, а не розбазарила колекцію. Якщо речі отримують безкоштовно, до них так само і ставляться.
- Чи вже зверталися до когось із пропозицією створення музею?
- Я наразі нічого не просила, це не мій стиль. Я думаю, що повинні самі запропонувати, може, це нахабство, але вважаю, що Україна варта того, щоб мати свій музей моди. Всі столиці світу мають, але у них немає таких багатих експозицій.