Київський етно-фолк-рок гурт «Сонцекльош» відомий виконанням народних пісень в стилі ретро. Колектив зібрали навколо себе дві напрочуд життєрадісні очільниці гурту – Олена Грозовська та Марія Кудрявцева.
Вони не просто виконують пісні, а одягають їх у нове звучання, і виходить музична суміш з різноманітних стилів. До відбору текстів дівчата ставляться не менш уважно, ніж до манери виконання.
У межах відзначення свого п’ятирічного ювілею гурт відвідав Львів, де й виступив з аншлагом. Напередодні концерту ZAXID.NET вдалося порозмовляти із Марією Кудрявцевою про сам «Сонцекльош», про пісні, про Львів.
- Цього року виповнюється 5 років, як існує «Сонцекльош». Як все починалося? Що стало чинником, щоб створився гурт?
- Думаю, що чинником стали ми з Оленою. Ми обоє майже півроку навколо себе збирали музикантів. Це було у травні 5 років тому.
- Тобто ви з Оленкою були знайомі набагато раніше?
- Не зовсім так. Ми випадково познайомились у майстерні одного нашого спільного знайомого – художника Вови Зайченка. Я не знаю, що там трапилося, які флюїди та амури літали навколо, але Олена чомусь почала співати одну пісню. Я ще тоді подумала, що у неї голос схожий за тембровими ознаками на мій. Ми затоваришували. Я поділилася з нею своїми мріями, що дуже хочу на основі фольклору зробити щось таке з мішаних жанрів, кітчу – щось вибухово цікаве.
- Тоді вже була якась така задумка про ретро?
- Не зовсім ретро. Тоді я писала диплом в консерваторії. На основі кітчевих пісень. Це досить специфічний прошарок для фольклору. Дуже багато фольклористів цураються саме цього жанру. А я їх назбирала дуже багато, тому що бабусі із задоволенням співають такі пісні, з кривавим сюжетом, на суржику. І вони дуже цікаві. Бо часто на старовинну мелодію покладені більш новітні тексти. От я для своєї дипломної роботи назбирала близько 100 зразків. Так було шкода, що от напишу диплом, а ці шикарні пісні будуть собі лежати. Мені так хотілося десь їх використати, але в більш сучасному звучанні і в ретро, і в джазі, і щоб була балканщина. Але не було з ким це робити. Оленка мені розповіла, що сама про це думала давно. У нас збіглися мрії і сподівання. Далі ми почали збирати музикантів, яким би було цікаво поекспериментувати саме з кітчевими піснями. Півтора року ми пройшли крізь «Сонцекльош», щоправда, він тоді ніяк не називався – була тільки ідея. Зараз, через 5 років, я зрозуміла, що ми «щасливчики»: у нас зоряний склад музикантів, до нас прийшли такі прекрасні люди й осіли. У нас є «сонцекльошовий» кістяк - це львів’янин Андрій Войтюк - бог барабанів; супергітарист Костя Бушинський, а нещодавно до нас приєднався Євген Дідик. Він пішов із «Гайдамаків», і ми з радістю до себе його запросили.
- Хто перший вас почув?
- Традиційно це були наші родичі і друзі, які збиралися… У центрі Києва є галерея «Part.com» - там зібрані роботи радянських художників. Саме там у нас облаштувалася наша база з барабанами, інструментами, контрабасом. Тут відбувалися репетиції. Сюди й приходили друзі й родичі. Тобто увесь репертуар на людях відразу випробовували. Перший концерт був у клубі «Бабуїн», який, на жаль, закрився - у Києві це була одна з таких мереж інтелектуального плану (не популярні у нас інтелектуальні заклади) - там відбувся наш перший концерт, і зовсім не у тому складі, що зараз. Колись ми навіть не думали, що із «Сонцекльошу» щось вийде. Ми просто робили щось у своє задоволення. Всім, хто до нас приходив, ми наголошували, що це некомерційний проект, що якщо плануєте на цьому заробити, то не переймайтеся – це така маргінальщина; якщо ж вам цікаво з нами погратися в це – то добре. Врешті решт – людей зацікавила наша творчість.
- Як проходить відбір пісень? У вашому арсеналі їх же є багато.
- Я приношу свою папку із розшифрованими для диплому нотами, наспівую їх, і народ вже реагує. Всередині конкретної народної пісні є певна мелодія. Це відразу випливає. Хлопці відразу щось починають грати. Це процес творчий, ніхто не придумає аранжування спеціально. Пісня одразу у щось виливається, або не виливається.
Ми не обробляємо слів пісень: якою ми її записали, якою знайшли, так й відтворюємо. Діалект залишається такий, який є. Буває, правда, що перед виступом нам говорять, щоб не співали російських пісень. Ми толерантні – не співаємо.
- З яких регіонів ці пісні?
- Переважно з центральної України, є з Полтавщини, Луганщини, Дніпропетровщини. Це репертуар, який ми збирали з фольклорним гуртом «Божичі», в якому я вже 11 років співаю. Кожного літа ми з «Божичами» влаштовуємо фольклорні експедиції річками різних регіонів України. Але у нас є й не експедиційні пісні, а з книг.
- У вас є воєнні і довоєнні пісні… У них є страшні сюжети. Чи доводилось вам відмовлятися від такої пісні?
- Є пісні… У нас був басист, який відмовився співати пісню воєнних часів, і ми чомусь її зараз не співаємо. Вона ввійшла до першого альбому про Васю-тракториста, «в него во рту документи нашли». Така страшна історія з німцями була. Тема війни торкнулася сіл особливо, і в містах – люди зазнали багато горя. Звичайно, це зробило відбиток у народній творчості.
З одного боку, у нас стьоб у піснях присутній, але це не знущання над історією, над тими часами. Були такі сюжети, але ми не робимо з того фарсу чи клоунади.
- Розкажіть про кітч-пісні.
- Кітч-пісні дуже сюжетні, у них не просто історія про кохання, у них є початок цього кохання, є розвиток стосунків, є якийсь трагічний чи кривавий фінал. У нас з Оленою, виникла така ідея, щоб з цих пісень скласти певну сюжетну лінію. А письменниця Лариса Денисенко підказала, що з таких пісень можна зробити мюзикл. Ми над цим вже думали, щоб так от поєднати пісні, щоб вибудувати театральну сюжетну лінію, з якої можна зробити кітчевий мюзикл. Лариса Денисенко нам планує допомогти у цьому.
- Мені пригадується, що в піснях про армію завжди плачуть…
- У нас багато пісень пов’язані з проводами в армію. Є дуже весела пісня, ми з неї завжди починаємо концерти: «Сьогодні празничок неділя, Ванюшу в армію беруть», вона простяцька, «не переживай Ванюша, там я тобі раночки промию, бинтом перев’яжу, а якщо бинтик не поможе, я свою кофточку порву». Вона така смачненька, душевна. Про те, що в армії не так все й погано, ти будеш рядовим солдатом, я – медсестрою. А є така блюзова – «Ти машина, ти желєзна, куди милого повезла». Там мова йде не про солодкість, «до прийому кудрі в’ються, а в прийомі остаються». Є різні бачення.
Жорстокі сюжети романсів складалися не з великих радощів. Люди висловлювали свої почуття в події. Це документалістика, якої немає в автентичному фольклорі більш давніх прошарків. Там немає прізвищ, інколи трапляються імена. Звичайно, що не можна знайти кінців, бо то народна творчість. Носії – бабусі чи дідусі – коли співають ці пісні, через себе пропускають, завжди плачуть.
- У вас є бессарабські та клезмерські пісні. Звідки вони у вас?
- Бессарабські пісні у нас пов’язані із молдаванином Сергєєм Топором, який грав у нашому гурті, він до нас приніс багато такої музики. А клезмерська музика: до нас приєдналася півроку тому Наталка Касьянчик, перед нами вона довгий час грала в клезмерському бенді, тому в її музичному арсеналі багато саме єврейської музики. «Сонцекльош» у себе вбирає все, що приносять. Нещодавно у нас з’явився циган Сергій, такий колоритний із золотим зубом, він до альбому «Герої» склав справжню циганську пісню.
- Розкажи трохи більше про новий альбом «Герої». Хто ці герої?
- Мабуть, що ми (сміється). Але не тільки ми. Багато є в нас героїв, яких ми шануємо. Че Гевара, про якого співаємо пісню іспанською мовою. Пісня про героїв, справжніх, які йшли з бою додому. Героїзм має місце в будь-якому середовищі. І в історичних подіях. Люди, які шанують культури світу, які все зберігають і приносять щось для творчості, я вважаю, що це також герої.
У другому альбомі у нас буде багато лемківських пісень. Вони не експедиційні, а з книг, з Інтернету. Третина альбому вже записана. Думаю, що ближче до вересня його можна буде побачити.
- Чи не важко бути у двох гуртах одночасно?
- Звичайно, треба підлаштовуватися під графік. Співати у «Божичах» - це співати фольклор необроблений, зі збереженням тих найтонших особливостей. Там професійна, філігранна техніка. А в «Сонцекльоші» – це співати в своє задоволення.
- Ти зізналася мені, що у тебе зі Львовом пов’язана особлива магія…
- Про Львів можу багато розповідати. Львів – друга батьківщина моєї родини. Мама – львів’янка. Тут родичі мої живуть. А ще зі Львовом у мене пов’язана дуже велика в моєму житті історія кохання. Якби не Львів – я би не була, може, зараз одружена з найчарівнішою людиною у світі.
Львів – це містика. Я завжди кажу: якщо люди тільки познайомились, і їм треба зрозуміти, чи це справжні стосунки, потрібно їхати до Львова. Тут така магія. Це як Париж. Сюди приїжджаєш і розумієш, що кохання – це в твоєму житті все. Тут все стає на свої місця. І тут все стає зрозумілим, чи це твій супутник на все життя чи просто можна провести час і розбігтися.
Довідка ZAXID.NET
Гурт утворився 2005 року. Стиль колективу самі музиканти визначають як етно-кабаре та нео-ретро. Сонцекльош – чи не єдині у світі, хто наші народні співи запаковує в обгортку ретро–стилістики 20-х–30-х років минулого століття, але робить те все цілковито за сучасними приписами звукотворення. У музичній основі пісень колективу також присутні стилі реггі, джазові та рок-н-рольні елементи, балканські й циганські мотиви.
Солістки: Олена Грозовська — мистецтвознавець. Має дві вищі освіти. Фундатор унікальних мистецьких виставок та заходів. Засновник журналу «Антиквар».
Марія Кудрявцева — музичний фольклорист. Збирає та досліджує народні пісні. Співає у фольклорному ансамблі «Божичі» та проектах Олега Скрипки — «Ле Гранд Оркестр» та «Чоботи з Бугая». Саме Марія Кудрявцева довгий час займалась збором і записом багатьох пісень, які часом передавалися тільки з вуст в уста.