- Чому тоді влада відступила? Тому що на вулиці вийшли сто тисяч молодих людей, були готові виходити й старші. На підприємствах почали створювати страйкові комітети. Тобто нашою головною метою було підняти студентів. Голодування як таке не було нашим головним завданням.
Маркіян Іващишин – легендарний лідер Студентського братства. З надходженням буремних часів Маркіян щоразу відчуває потребу втрутитися в політку, але з такою ж регулярністю розчаровується у цій справі й повертається до щоденної рутинної праці в створеному ним Мистецькому об’єднанні «Дзиґа». 1990 року весь світ побачив його з телеекранів як організатора студентського голодування або «Революції на граніті». Саме ця акція, 20-ту річницю котрої ми відзначаємо днями, й стала головним предметом інтерв’ю для ZAXID.NET.
- То як все ж виникла ідея влаштувати голодування?
- Першого жовтня 1990 року планувався загальноукраїнський страйк, який мали ініціювати національно демократичні сили. Тож Студентське братство вирішило у межах цих заходів організувати щось своє.
- Наскільки я пам’ятаю, київські студентські активісти не надто вітали ідею голодування?
- Так, вони скептично ставилися до такої ідеї.
- Як вони пояснювали свій скепсис?
- Що розженуть, що це нічого не дасть, що сама ця пацифістська форма протесту не спрацює. Але врешті-решт ми знайшли спільну мову. Вони навіть взяли на себе роль першого удару, вони пішли до Верховної Ради. А спецслужби й правоохоронні органи вже знали попередні плани, що голодування буде проходити саме під парламентом. Але в останній момент, вже перед виїздом зі Львова ми конспіративно змінили дислокацію.
- Тобто попередньо було визначено місце під ВРУ?
- Ми всім повідомляли, що саме там розіб’ємо наметовий табір. Ми в же в потязі домовилися, зокрема, з тернопільчанами, що організовуватимемо табір на Майдані Незалежності (тоді ще площі Жовтневої Революції).
- Перед тим, як організувати таку серйозну акцію, як голодування, варто було попередньо продумати всі варіанти, узгодити свої дії з тією ж Народною Радою у ВРУ, іншими силами, визначити, який вплив матимуть ваші дії. Інакше така акція зависала б у політичному вакуумі. То чи були такі узгодження?
- Ні, жодних узгоджень не було. Ми лише сказали, що візьмемо участь у тому загальноукраїнському страйку, хоча самі скептично ставилися до ймовірності його проведення. І, як показала практика, того загальноукраїнського страйку не відбулося. Пройшли лише невеликі мітинги. Але в будь-якому разі ми міркували так: якщо страйк і відбудеться, то наше голодування буде підкріплене цією серйозною акцією. А нашою роллю було піднімати виші. Підняти всіх студентів на страйк було справою непростою навіть у Львові. Вони пішли на страйк лише на третій-четвертий день.
- Нині, аналізуючи тодішні події, ти міг би сказати, що голодування було авантюрою?
- Ні, це – не авантюра, це радше – романтизм. У цьому не було жодних технологій. Тоді, як один з найімовірніших варіантів, ми передбачали, що нас того ж дня й розженуть. Проте у нас було про запас ще чотири місця під табори. Розігнали б нас наступного дня, а ми – на нове місце. І так далі.
- А як було сформовано вимоги?
- Напередодні голодування сиділи й виписували їх. Це відбувалося у дискусії з киянами. Загалом студентські організації, які існували в Західній Україні були більш політично заангажовані, а Українська Студентська Спілка (яка функціонувала в Києві – Л.П.) більше нагадувала профспілкову організацію. Тож коли ми намагалися вставити у вимоги політичні пункти, то виникали бурхливі суперечки.
- Зрештою, нині всі пам’ятають виключно про політичні вимоги: позачергові вибори, націоналізація партійного майна, непідписання нового союзного договору… Звідки взялися саме такі вимоги?
- Ми прагнули політичних змін. Скажімо, тема нового союзного договору була тоді на слуху. Дострокові вибори – теж закономірно. Націоналізація майна КПУ і комсомолу – бо накипіло. Наше бачення політичних змін певним чином було скальковане від прибалтів і поляків, з якими ми підтримували активні контакти.
- А чи доречною була вимога про позачергові вибори на багатопартійній основі? Адже в Україні тоді й не існувало якихось серйозних партій, окрім Комуністичної.
- Нам залежало на тому, щоб не було монополії однієї партії. А, приміром, Українська Гельсінська Спілка і Народний Рух вже мали свої осередки.
- А чому однією з центральних вимог стало звільнення саме тодішнього голови Ради Міністрів Віталія Масола, а не когось іншого?
- Нам треба було ознаменувати завершення акції якоюсь жертвою з їхнього боку. Бо всі інші вимоги не можливо реалізувати нараз, скажімо ухвалою Верховної Ради чи рішенням Кравчука. Мусила бути зрима поступка з їхнього боку як демонстрація капітуляції.
- Багато хто трактує саме цю вимогу як доказ того, що студентське голодування було зманіпульоване тими політичними колами, яким була вигідна відставка Масола.
- Але ж це була лише одна з багатьох вимог.
- Розвиваючи цю версію, можна сказати, що решта вимог – це лише маскування тієї головної.
- Тоді ще ніхто такого не говорив. Уже за рік-два аналітики в реаліях Незалежної України, появи нових технологій почали висувати такі припущення. Тоді в людей вже з’явилося таке негативне мислення, базоване на політичних технологіях.
- Тобто ти цілковито відкидаєш версію про можливість маніпуляції?
- Ми тоді мінімально контактували з українськими політиками. Єдиним, до кого ми прислуховувалися, думка кого була для нас важливою – це Ігор Рафаїлович Юхновський. Ну, і ми ще спілкувалися зі своїми однолітками: Ігорем Коліушком, Тарасом Стецьківим. А загалом Студентське братство діяло суто автономно.
- Загалом голодування – це доволі ефективний важіль у політичній боротьбі. Утім, аби його ефективно використати, треба реально усвідомлювати, що ось надійшов саме той момент, коли всі інші засоби вичерпалися. Ну, й вимоги мають бути дуже серйозними, приміром, звільнення соратників з в’язниці, виведення окупаційних військ тощо. Вимоги ж 1990 року не зовсім схожі на ті, що зазвичай висувають під час голодувань.
- Давай поглянемо на те, чим було тодішнє голодування. Чому тоді влада відступила? Тому що на вулиці вийшли сто тисяч молодих людей, були готові виходити й старші. На підприємствах почали створювати страйкові комітети. Тобто нашою головною метою було підняти студентів. Голодування як таке не було нашим головним завданням. І на початках акції піднімати студентів було доволі складно. Якийсь рух розпочався лише після захоплення червоного і жовтого корпусів Київського університету.
- Тобто, щиро кажучи, голодувати на смерть навряд чи хтось був готовий?
- Не думаю. Взагалі ми прогнозували, що довго там не вдасться протриматися, що нас якщо не першого дня, то другого-третього розженуть. І далі ми вже собі планували такі собі перманентні виїзди до людей, організації страйків, демонстрацій з тими ж самими вимогами.
- Якщо б це голодування відбулося рівно через рік, якби тоді вдалося завдяки голодуванню домогтися реформ, нових виборів тощо…
- А хто тоді міг знати, що за рік буде проголошено Незалежність? От у нас ще була така вимога: служба українців лише на території України. Ми тоді щиро вірили, що за 5-6 років сформується якесь українське військо, яке зможе боротися за Незалежність. Проте хто знав тоді, що так все обернеться… Але навіть результатами голодування 1990 року національна демократія могла б скористатися ефективніше. Пам’ятаєш, коли ми вдруге організували голодування, вже 1992 року, тоді це вже не мало такого ефекту. Так, якби в наших лавах був якийсь оракул, то ми б справді пішли на голодування восени 1991 року.
- Багато лідерів студентського голодування подалися згодом у політику й здобули на цій ниві непогані результати. Чому ти не став професійним політиком, хоча мав усі шанси?
- Я розчарувався в політиці на початку 90-х: з проголошенням Незалежності не відбулося жодних реформ. Я ще два роки активно попрацював у Студентському братстві. Потім вирішив для себе, що культура, мистецька діяльність – важливіше. Це та галузь, де я здатен принести більше користі.
- Чому восени 1990 року саме Олесь Доній, а не, скажімо, ти, виступив перед Верховною Радою від імені голодуючих студентів?
- Суто випадково. Я саме тоді мусив поїхати до Львова, щоб переорієнтовувати наших місцевих студентів їхати не до Києва, а до інших міст Східної України – Одеси, Харкова – щоб там піднімати якийсь рух. Тож Доній єдиний з керівників залишився в Києві, тому й виступив.
- Загалом можна сказати, що студентське голодування завершилося перемогою?
- Це була перемога. І тут важко чимось заперечити. Далі мали вступити в гру політики, котрі під нашим тиском отримали відповідну ухвалу Верховної Ради. У Народній Раді було понад півтори сотні депутатів, це були старші досвідчені політики, котрі мали б цим скористатися.
- І чому вони, на твою думку, не скористалися чи скористалися не належно?
- Тому що страх зіграв свою роль. Вони боялися, що на дострокових виборах їх можуть не обрати. І скоріш за все, так би воно й сталося, як демонструє досвід Східної Європи: тоді б у політику прийшло багато нових молодих людей.
- Чи ти вважаєш, що організація голодування була одним з найславетніших твоїх звершень?
-Найславетнішим у сенсі здобутої слави – напевно, так. Найвагомішим – напевно, ні. Вагомішою для мене була повсякденна робота, існування самого студентського руху.
- Але 1992 року відбувся певний злам студентського руху у Львові. Чому так сталося?
- Усе сталося через надмірну заполітизованість. Студентський рух мав би дистанціюватися від політики.
- Ти відчуваєш і свою відповідальність за це?
- І свою також. Я, приміром, не зміг зауважити, що Олег Тягнибок (голова Студентського братства Львівщини з 1992 року) проводить паралельні консультації з правими радикалами. І коли, за моєю рекомендацією, його обирали головою, то я навіть не здогадувався, що він був членом СНПУ.
- Якби ти міг нині поспілкуватися з Маркіяном Іващишином з осені 1990, щоб ти йому порадив?
- Порадив би створювати якийсь політичний орган, який би був готовий або вступати в консультації з Народною Радою, або сформувати власну структуру на зразок мадярської Fidesz. Тоді б існувала самодостатня структура, здатна зберегти себе в політичній ніші
Довідка ZAXID.NET
Маркіян Іващишин народився 6 вересня 1966 року у місті Львові. Навчався у Львівському Політехнічному інституті. 1989 року очолив Студентське братство Політехніки, а 1990-го – Студентське братство Львівщини. Того ж року був обраним до Львівської облради. З 1993 р. і по сьогоднішній день працює директором ТзОВ «Мистецьке Об'єднання «Дзиґа». У 2006р. був обраний депутатом Львівської міської ради за списком ГП «Пора».
Фото зі сайту Студентського Братства.