На початку повномасштабної війни Росії проти України у світі існувало багато ілюзій. Одна з них – сподівання на російську революцію. Не секрет, що навіть деякі досвідчені політики світового рівня допускали можливість масових акцій протесту на території Російської Федерації. Робилися припущення, скільки росіян має загинути в Україні, щоб росіяни всередині своєї імперії почали щось розуміти і бунтувати. Як виявилося, це була просто зайва трата інтелектуального ресурсу.
Віра в те, що росіяни масово вийдуть на вулиці проти Путіна і розв'язаної ним війни, була особливо поширена в перші місяці після 24 лютого. Але в її основі було мало раціонального зерна та майже відсутній історичний фундамент. Тепер Україна і Захід пожинають плоди своїх спокусливих, але необґрунтованих ілюзій. І змушені похапцем коригувати стратегію з огляду на те, що війна перейшла в затяжний конфлікт. Після 20 місяців війни російське суспільство навіть і не думає протестувати. Навпаки, воно ще більше згуртувалося навколо кремлівського диктатора і з ентузіазмом підтримує його криваву агресію. Російську суспільну думку не змінили ні великі втрати у війні, ні санкції, ні ордер на арешт Путіна. Але чи варто цьому дивуватись? Ні, якщо добре знати російську історію.
Успішна революція, яка приводить до повалення диктатури, авторитарного режиму та змінює баланс відносин між владою та народом у бік розширення прав громадянського суспільства – невідоме явище для російської історії. З появою окремого князівства в XIV столітті Москва завжди розвивалася як держава азійського типу. Так, росіяни завжди любили вдавати з себе європейців. Намагалися прорубати вікно в Європу. Але їхня держава ментально – це форпост Азії в Європі. Вирішальний вплив на формування цього утворення мали деспотичні традиції Монгольської імперії та держав, які виникли на її уламках. Власне, Московське князівство теж можна розглядати як один з напрямів еволюції великої Монгольської деспотичної імперії.
На території нинішньої Росії траплялись бунти і повстання, палацові перевороти і політичні вбивства. Але не справжні класичні революції. Єдина історична подія, яку умовно можна назвати революцією, припадає на 1905–1907 роки. Але й вона має свої особливості. Основні політичні суперники російського самодержавства того часу – партії, які сповідували соціалістично-комуністичну ідеологію, – не ставили за мету побудову демократії за європейським зразком. Меншовики, більшовики, ліві есери хотіли повалити імператора, щоб потім встановити нову диктатуру пролетаріату. Значна частина революційних виступів у 1905 році відбувалася на території національних окраїн Російської імперії: в Польщі, Україні, Фінляндії та на Кавказі. А їхнім тлом послужила поразка Росії у війні з Японією. Наслідки революції 1905–1907 років суперечливі. Адже вона завершилася відновленням самодержавства, перетворивши новостворену Думу на декорацію до абсолютної монархії.
Чи можна назвати повноцінною революцією повалення самодержавства в Росії у лютому 1917 року? Сумнівно, адже ця подія відбулася внаслідок стихійного бунту у столиці імперії Петрограді, до якого приєдналися розквартировані там військові частини. Уся величезна держава тиждень чи й два навіть не підозрювала, що в ній змінилася форма правління і центральна влада. А потім прийняла цю зміну як факт, який відбувся. Проте росіянам перспективи демократичного розвитку були нецікаві і не дуже зрозумілі. Тому вони легко спокусилися на гасла тих, хто закликав до встановлення нової комуністичної диктатури. Прихід до влади більшовиків – це взагалі класичний приклад державного перевороту. Але більшовики не змогли б втримати владу, якби не спиралися на ментальні риси росіян, сформовані століттями. І через сто років, у новому тисячолітті, росіяни залишилися росіянами. Тобто такими, які у своїй масі не спроможні на революцію. Зате сприймають авторитаризм як щось близьке і цілком зрозуміле для їхньої загадкової «російської душі».
Зараз стала очевидною також уся марність створення і функціонування з березня 2022 року російськомовного телеканалу Freedom. На цей ресурс з українського бюджету пішло сотні мільйонів гривень. Метою його діяльності офіційно була заявлена зміна суспільної свідомості росіян за допомогою засобів інформаційної пропаганди. Очікувалося, що російська аудиторія, зіткнувшись з правдою про військову агресію, втрати на фронті, корупцію й інші злочини Кремля, раптово прокинеться і почне бунтувати проти Путіна. В ідеалі це мало б спричинити внутрішню дестабілізацію в країні-агресорі, масову відмову від мобілізації та хвилю акцій громадянської непокори.
Насправді ж нічого з переліченого не сталося. Телеканал Freedom справно отримує кошти українського бюджету, випускає нові програми та ефект від цього наближається до нуля. Кількість його підписників досі менша за 1 мільйон. Більшість відео телеканалу має мізерну кількість переглядів у кілька сотень. І не факт, що з них є хоча б половина жителів Російської Федерації. Зрозуміло, що з такими показниками роботи марно сподіватися на ефективну інформаційну пропаганду. Та українська влада ніяк не може відмовитися від ідеї, яка не працює. І по інерції спрямовує на телеканал нові мільйони гривень, шукаючи «добрих росіян».
Замість того, щоб битися головою в стіну непробивної російської дрімучості, Україна мала б спрямувати свою увагу на роботу із західною аудиторією. Бо від суспільної думки в Америці та Європі залежить підтримка нашої держави урядами країн Заходу. І з цією думкою можна та треба працювати. Нинішнє помірне охолодження ставлення до України серед західних суспільств є результатом, зокрема, й інформаційного провалу нашого уряду. Неможливо будувати всю інформаційну стратегію на одному президентові Зеленському. Американці, європейці і жителі інших регіонів світу мають більше знати про російську агресію, російський імперіалізм, російські злочини і російську диктатуру. Та чому російська агресія проти України загрожує всій планеті.
Українському уряду є з кого брати приклад. На початку Другої світової війни американці були великими ізоляціоністами та не хотіли цікавитися подіями в Європі, де спалахнула нова війна. І одним з головним завдань Великобританії стала робота з американською громадською думкою. Адже від цього залежала військова та інша допомога з-за океану. На четвертий день Другої світової війни 4 вересня 1939 року було створено міністерство інформації у складі уряду Великої Британії. Його головним завданням стало «просування національної справи для громадськості в країні і за кордоном під час війни» шляхом випуску «національної пропаганди» та контролю новин й інформації. Основну увагу британське міністерство інформації спрямувало на Америку. У 1940 році воно випустило кінострічку «Лондон витримає!». Фільм зосереджувався на повсякденному стоїцизмі простих лондонців під обстрілами німецької авіації та створював образ нації, яка мужньо бореться. Він був показаний у 12 тисячах кінотеатрів США і знайшов широкий відгук серед американської аудиторії. Американці не підозрювали, що цей фільм – майстерний продукт британського міністерства інформації. Як не дивно, але Велика Британія чомусь не додумалася основним акцентом своєї зовнішньої інформаційної політики зробити антивоєнну агітацію серед німців Третього Райху.
Українському Міністерству культури та інформаційної політики варто було б повчитися у британців. І замість марних спроб переконати росіян у тому, що їм потрібно влаштовувати те, чого вони ніколи в історії не робили, почати реально працювати з тими, хто нам допомагає. Бо від суспільної підтримки країн Заходу залежить, чи буде в нас достатньо зброї та коштів для відсічі агресору.