Відомий польський поет, драматург, прозаїк Мар’ян Гемар (насправді – Ян Марія Гешелес, 6 квітня 1901 – 11 лютого 1972), який народився у Львові, був двоюрідним братом Станіслава Лема, племінником Генріка Гешелеса, головного редактора щоденної газети «Хвіля».
Він вивчав медицину і філософію у Львівському університеті, розпочав у рідному місті поетичну діяльність, а 1925 року переїхав до Варшави, де став знаним і популярним керівником літературного театру «Qui pro Quo».
Популярний поет, сатирик, драматург, але насамперед – «szlagmacher», як його всі називали – автор текстів для найкращих міжвоєнних кабаретів, а також дотепер популярних серед старших людей шлягерів – «Коли знову зацвіте білий бузок» (Kiedy znow zakwitna biale bzy…), «Стільки є міст…» ( Tyle jest miast…) та інші.
І якось рідко згадувалося ім’я Марії Модзелевської, його справжньої Музи, для якої він писав свої найпопулярніші твори. Так сталося, може тому, що вони вже у перші місяці війни роз’їхалися у різні сторони – він до війська, вона – в США.
Із-за океану Марія Модзелевська повернулася до Польщі майже через 55 років. Тільки тоді знову пригадали, що це перша дружина Мар’яна Гемара, відома передвоєнна акторка кіно, театру і кабарету. Її головні ролі – Єва в «Діях гріху», Клара в «Дівочих шлюбах», Поллі в «Опера за три гроші», прекрасна Єлена в оперетці Оффенбаха тощо. Повернувшись на Батьківщину, поселилася в будинку Актора Ветерана в Солімові під Варшавою, оздобила свою кімнатку старими пам’ятками: графічними роботами Канарка, Черманського, Топольського, книжками з автографами Лєхоня, Вєжинського, Тувіма.
Марія Модзелевська народилася 15 квітня 1903 у Кракові, де й 1920 дебютувала в місцевому театрі, але вже через чотири роки перебралася до столиці, куди її запросив Арнольд Шифман. Хтось йому розповів про молоду здібну акторку. «Шифман запросив мене, жодного разу не чувши і не побачивши на очі!» – пригадувала Модзелевська. – Звичайно, що я одразу поїхала до Варшави – бо то й столиця, і кращий тоді театр, а також сам Шифман».
Де зустрілися з Гемаром - не пригадує. Але це могло бути в якійсь кав’ярні, які спільно відвідували, або в гостях у родині Беків, глава якої був міністром. Одне слово – десь у їхньому спільному світі. Ім’я Мар’ян, або Манюсь чи Манєк, їй не подобалося, то зверталася до нього «Янек» і потім завжди, згадуючи Гемара, називала його Янеком. Зрештою, це було його перше ім’я, хоча всі інші і в пресі називали Мар’яном. Трохи часу минуло, поки побралися, вона ж бо вже мала чоловіка – художника Стефана Норбліна, навіть другого, бо першим був багатий промисловець Александр Ліпінський. Гемар настільки закохався, що повністю ошалів: носив її на руках, писав тексти пісень тільки для неї. Урешті розвів її з художником. Важлива річ – для неї перейшов на католицизм, хоч був із солідної львівської єврейської родини, але почувався поляком і захотів ним бути. Їхній шлюб відбувся 1936 року.
Жаль, що я цього не знав, коли був у гостях в іншого знаменитого львів’янина, всесвітньовідомого футбольного тренера Казімєжа Гурського, який теж мешкав на Мадалінського (49\51). Обов’язково би пройшов повз будинок, де Гемар писав свої найвідоміші твори.
Тоді, перед війною, вони були молоді, популярні, їх радо приймали в гостях. Їхні автографи мали свою високу ціну: колекціонери автографів, наприклад, вимінювали дві Погожельські за одну Модзелевську, чи два Тувіми за одного Бодо.
Дітей не мали, бо Марія жила сценою, дбала про фігуру – її великий козир. Шифман, який її ангажував, мав до неї єдине прохання – тільки щоб не народжувала дітей! Вона йому пообіцяла і слово тримала. Потім, звичайно, жалкувала, що не повинна було його слухати, жити тільки сценою, ролями, але вже так сталося, запізно це зрозуміла…
Для своєї Марії він переробив і режисерував оперету Оффенбаха «Прекрасна Єлена», в якій вона зіграла титульну роль. Для неї ж переклав відому тоді музикальну комедію «Джім і Джілл», вона завжди грала головні ролі у фільмах, для яких він писав сценарії. Нічого дивного, що її жартома називали Гемарисею.
Він був для неї завжди добрий, спокійний, терпеливий, в хорошому настрої, а вона – все-таки акторка – мала змінний настрій. Може, тому знову закохалася, стратила голову, а Янек переживав, що стало видно по його віршах, мінорних і сумних. Писав: «Тебе не можна було не кохати, а мене можна було».
Коли 1 вересня 1939 року розпочалася Друга світова війна, вони вже не були разом і покидали окуповану німцями країну окремо. Він спочатку поїхав до Львова, щоб попрощатися з рідними, і звідтіля разом з Вєжинським – до Румунії. Вона вибиралася за кордон разом з приятелями – міністром польського уряду Юзефом Беком та його дружиною і донькою, у супроводі цілої свити міністра. Вже 1940 року Марія Модзелевська припливла до Сполучених Штатів Америки. Початки у чужій країні завжди непрості, тож «зірка кіно» почала працювати разом з іншими знаними передвоєнними славами на фермі, що вирощувала курей. Але її пам’ятали, прізвище було знане польській діаспорі, і її почали запрошувати до виступів у польських театрах. Якийсь час грала ролі в роз’їзному театрі, була прімою в польському репертуарі, зокрема у виставі «Пан Тадеуш» грала Телімену. З тим театром відвідала найбільші польські громади у світі. Приїхала й у Лондон, де бачилася з Янеком, який, звичайно ж, бував на її виставах і писав гарні рецензії – залишився джентльменом. Вони розмовляли, але вже офіційно, бо він мав дружину, для котрої тепер писав: і про бузок, і про Львів – «хліб куликівський». Вона теж не була одинокою – вийшла за океаном вчетверте, потім і вп’яте.
Але, як писав Янек, «свою роботу робить час», виступала щораз менше, співала щораз рідше. Потім перейшла на роботу секретаркою, організаторкою – мусила заробити пенсію, забезпечити собі старість, тим більше, що стала одинокою.
Почувалася добре до часу, поки не захворіла, досить довго лікувалася і не змогла вже жити самостійно, потребувала допомоги і опіки. Але не хотіла бути під опікою чужих людей, злякалася самотності – сама не могла нікуди виходити, а відвідувати її не було кому – майже всі повмирали. А у Варшаві мала ще родину, з якою підтримувала контакти. Тож ліквідувала всі свої американські справи, зібрала наймиліші пам’ятки й у червні 1994 року, коли їй було понад 90, прилетіла до Варшави.
Вірші свого Янека завжди мала при собі, читала їх, пригадувала їхнє спільне життя. Розуміла, що є у такому віці, коли незабаром з ним зустрінеться – там, в іншому світі: «Боже! Як буде весело, коли ми зустрінемося, але буде забава! Цікаво, що він скаже!» Бо так писав її Янек Гемар: «Згадай мене, може серце задрижить, може спалахне у серці жаль, більше я не хочу…»
Померла 25 вересня 1997 року, проживши на цьому світі понад 94 роки. Цікаво, як пройшла очікувана зустріч Марисі і Янека у засвітах?!