ZAXID.NET продовжує спільний із українськими видавництвами літературний проект. Ми публікуємо уривки книжок, які ще тільки мають побачити світ або щойно побачили.
«Видавництво Старого Лева» підготувало до друку роман Ярослава Мельника «Маша, або Постфашизм». Ярослав Мельник – письменник-сюрреаліст, фантаст, філософ. Володар премії «Книга року BBC-2013» за роман «Далекий простір». Його книги вперше в історії премії тричі поспіль ставали фіналістами цього конкурсу. Вони також неодноразово потрапляли у фінал Книги року в Литві, їх номінували на Європейську літературну премію. Роман «Парії раю», що вийшов в одному з найбільших французьких видавництв, був високо оцінений паризькими критиками.
З людей варили мило уже в Освенцімі. А що сталося би з «нижчою расою», якби Рейх проіснував 1000 років? Четверте тисячоліття. Журналіст «Голосу Рейху» несподівано закохується в самку стора - істот, які мають людське тіло, але яких не вважають за людей - і стає на шлях боротьби за право сторів називатися людьми. Але чи вдасться герою і його соратникам врятуватися від постфашистів? Вони втікають від переслідування в гори, де на них чекають страшні та романтичні пригоди і вічна туга за людською рівністю та свободою.
У гостросюжетному футуристичному романі відомого українського письменника стрімка інтрига й вражаючі сцени поєднані з боротьбою ідей та сильним гуманістичним пафосом. Це - інтелектуальний трилер про витоки людської жорстокості.
Ярослав Мельник
***
Через півгодини прийшов Дорман – той самий хлопець у шкірянці. Щойно він увійшов, усі замовкли, вражені.
– Знайомтеся, Ганна.
Він підводив її до кожного, і Ганна мило посміхалася на знак вітання. Вона була струнка, з каштановими очима, що дивилися аж ніяк не безглуздо, в довгій білій сукні нижче колін. У великому вирізі виднілися півмісяці її сніжно-білих грудей. Це була звичайна жінка, і водночас усі відчували і бачили, що вона істота з іншої планети – дивна, яка трохи відлякувала, але тим і притягувала. Вона рухалась особливо, з ледь помітною обережністю, і в її рухах була незрозуміла дикість: вона сприймалася як щось в найвищій мірі незвичайне. Коли вона сіла, трохи розставивши ноги, в її позі відбилася та співвідносна з вульгарністю природність, якій наші жінки, вважають себе людьми, протиставляють свою співвідносну з «культурою» штучність. У її «посадці» було щось таке, що всім говорило: перед ними сидить тварина. Вдягнена в сукню, причесана, навчена посміхатись, але тварина. Можливо, це був усього лише «не той» кут між розведеними ногами або не той нахил голови, тулуба.
– Сідайте хто де бачить, – запросив Дубов, вказуючи на м’які крісла, розставлені у два ряди напівколом.
Мені випало сидіти майже навпроти основних гостей. Дивне це було почуття – вперше сидіти в одному товаристві зі стором, одягненим, як людина. Вітатися з ним, як із людиною, пропонувати йому, як людині, напої (хтось із жінок саме приніс з кухні тацю зі соками). Я бачив, як Ганна взяла сік, посміхнулася на знак подяки, кивнула головою. Це була приголомшлива картина: людина обслуговувала стору. Під час сільських свят ми теж, заради жарту, переодягали іноді сторів в людей, садили навіть за стіл. Але тільки щоб розвеселити себе. Ніхто й не думав обслуговувати їх, їх незабаром гнали палицею в коло, щоби вони там танцювали, а потім, батогом, вже роздягнених, до хліва. Це була худоба, не більше того.
– Друзі, – сказав Дубов: він сидів поруч із Дорманом, трохи розвернувши до нього крісло, - ми зібралися тут, щоби почати нашу справу. У першому номері ми спробуємо дати звіт про сьогоднішню зустріч, яка, сподіваюся, допоможе нам більш детально викласти суть проблеми. Пан Дорман зі своєю... е-е... подругою люб’язно погодився відвідати нас і відповісти на питання, які всіх тут цікавлять.
Одне за одним посипалися питання. Хлопець у шкірянці відповідав жваво, ні секунди не замислюючись, все для нього було ясно.
– Але ж ви розумієте наслідки? – питала Ліна, яку я знав іще з Інституту журналістики, – елегантно вдягнена особа років тридцяти. – Роблячи зі сторів людей, ви не можете не думати про нашу цивілізацію, яка без сторів немислима. Що буде з нею?
Дорман подивився Ліні в очі й сухо відповів:
– Її не буде. Вона не повинна існувати.
– Але це легко сказати! Що буде з людьми, з усіма нами? Ви говорите про «істину», про те, що «істина – дорожче за все». Волаєте до нашої «совісті», «до почуття справедливості». Але для людини остання істина – вона сама, її життя. Ви хочете, щоб людина визнала якусь «істину», яка скасовує саму людину та її життя? Якщо я, скажімо, вирішу, що мої стори – люди й одягну їх у сукні (вона кинула погляд на Ганну), перестану їх доїти, їсти їхнє м’ясо, бо не хочу бути людоїдкою...
– Ну, і що тоді? – запитав Дорман.
– Тоді... – Ліна на мить затнулася. – Як ? Ви ще питаєте? Якщо ви і ваша партія відповідальні люди, ви повинні не просто «будити совість» і «волати до істини», а подумати і про мене: в цій ситуації мені як бути? Зі сторами в сукнях?
– Жити з ними як рівна з рівними, – відповів Дорман.
– Це легко – сказати. А як? Як жити? Не можуть же стори в сукнях жити у хліві серед гною. Я що, повинна їх до своєї кімнати селити, чи що? Чи до кімнати моєї дочки? А, може, мені дочку відправити жити у хлів?
– Якщо у вас є совість, ви не будете до себе подібних ставитися як до тварин.
Ліна – довга, худа, з запалими щоками – підвелась і, вибачившись, підійшла до вікна, закурила.
– Я дивуюся вам, – сказала вона. – Ви щоразу відповідаєте не по суті. Ви глухі до мене, до суспільства, в якому ви живете. Перш ніж каламутити людям мізки і ятрити їхню совість, ви мали би подумати, як зробити так, щоб вони, переставши доїти і поїдати сторів та використовувати їхню працю, не померли. Але вам, я бачу, все одно, що буде зі мною, з моїми дітьми. Щодо вас, то ви, сподіваюся, живете зі своєю... подругою на гроші вашої партії, – ви ж професійний борець, я так зрозуміла? А у мене немає партії, яка би мене утримувала, поки я буду шити для своїх сторів костюми та сукні й корчити з себе благородну істоту.
Пролунали оплески. Я теж не втримався – настільки точно вона висловила мої почуття.
– Пане Дормане? – сказав Дубов, який вів зустріч.
Цього разу хлопець мовчав. Стор, в сукні, що сидів поруч із ним, поводився нервово – роззирався довгола, як загнаний: раз за разом змінював положення тіла – стурбований, видно, шумом голосів, що наростав.
– Ви помиляєтеся, – сказав нарешті хлопець із якоюсь злістю: його рука гладила кисть подруги. – Якщо хочете знати, ми не раз, з нею (він кивнув на ту, що сиділа поруч), вмирали з голоду. Якщо ви думаєте, що бути людиною, а не людоїдом, легко, то ви помиляєтеся. В усі часи за людяність треба було платити.
– Для нас зовсім не так, як для вас, ясно, що ми людоїди, – сказала Ліна, від вікна. – Це ще треба з’ясувати і довести, що стори – люди. Щось не дуже видно, що ваша подруга – людина. Людина вміє говорити і...
– І поїдати собі подібних, – хлопець, було видно, збирався йти. – Невже ви думаєте, що ваше вміння говорити відрізняє вас від неї (він показав на стору, яка вже ледве стримувала себе) настільки, що ви маєте право змушувати її на вас працювати, бити батогом і навіть їсти її?
– Ви хочете сказати, що я нічим не відрізняюся від неї? - завелася Ліна.
– Давайте роздягнемо вас обох – і побачимо.
– Людина визначається не тілесними ознаками, ви це прекрасно знаєте! У нашому суспільстві є люди без рук, без ніг, яких ми, проте, вважаємо людьми і ставимося до них як до людей. Людина визначається її внутрішнім світом , її почуттями...