Наше життя грає з нами в по-справжньому химерні ігри. Іноді вони химерні настільки, що, здається, з цими людьми ти перебуваєш просто на інших планетах. Таке не раз трапляється, коли, наприклад, читаєш або слухаєш інтерв’ю з українським політиком. Контраст у світобаченні є настільки разючим, що часом думаю, що ми перебуваємо в абсолютно паралельних реальностях. І перетинаються ці реальності лише в одному місці, коли на дорозі його дорогому «кадилакові» Escalade будь-що треба тебе обігнати, не зважаючи на жодні приписи дотримання безпеки на дорогах і правила обгону. Ти рухаєшся далі, намагаючись якось дотриматися правил, але знаєш точно, що тобі завжди варто про всяк випадок здати праворуч, аби цей представник паралельної реальності не зробив вашу реальність спільною.
Однак, прірва між «реальною політикою» і «реальним життям» в Україні вже давно нікого не дивує. Вона вже, здається, безповоротно перетворилася з морально-етичної і світоглядної на онтологічну. Я колись писав, що між людьми влади в широкому розумінні (це може бути політик, бізнесмен, чиновник або їхні численні приживалки) та звичайними людьми на постсовєтському просторі відбувся антропологічний розлам, а відтак «політична людина» відокремилась в окремий біологічний вид, компактно розселений по петрівцях і конча-заспах нашої країни. Це принаймні зрозуміло як певний діагноз, як наслідок певного соціального експерименту з ухилом у примітивний дарвінізм.
Проте іноді стає зовсім нестерпно, коли подібні прірви утворюються в середовищі людей, які начебто живуть в одному вимірі. Ось дівчина (або жінка) із ніком «Мені під_30» пише під рецензією на Ірванцеву «Хворобу Лібенкрафта» на «Українській правді».
«Автор мабуть писав роман, розмірковуючи над соціалізмом з сьогоднішнього дня свого безрадісного, сірого та туземного буття. Але ж, у ТІ часи хворих – лікували; у метро чоловіки та молодь надавали місце жінкам та старцям, діти – ходили до дитсадочку; з екранів ТВ ніхто не говорив матом; всі мали роботу; 100%-во не було жебраків; літератори ставали Нобелівськими лауреатами; до радянських театрів із-за кордону рейсами «вихідного дня» прилітали глядачі з Відня, Парижу, Берліну, Риму; усі спорт-Олімпіади вигравали наші хлопці та дівчата на протязі останніх 40 років; наші учні та студенти вигравали всі Олімпіади по математиці, фізиці та хімії; і нарешті: у нас був найкоротший робочий тиждень та найбільша щорічна відпустка. Ми були дружніми, гостинними, двері на замок не закривали та любили одне одного, як рівні. ДЕ ЦЕ ВСЕ СЬОГОДНІ?????, убогі та безталанні паперові імпотенти??????»
Я порахував: якщо їй і справді під 30, то народилася вона десь у проміжку між 1981 і – нехай – 1986 роком. Отже, що вона могла побачити і відчути в Совєтському Союзі, народжена між смертю Брєжнєва і смертю Черненка? І – знаєте – мені просто в голову не вкладається, як молода і сучасна людина може таке писати? Якщо це симптом, то дуже серйозного захворювання, бо життя в совєтській системі не могло давати аж настільки різної картинки.
Я не знаю, хто з нас двох хворий, але трохи пам’ятаю, яким був насправді і брежнєвський соціалізм із його щоденними маразмами, і параноїдальний період андроповщини, і горбачовський «соціалізм із людським обличчям». Я пам’ятаю не столичне забезпечене життя, яке вдавалося простим смертним відчути кілька разів на рік проїздом, а життя пересічного районного центру великої безглуздої імперії. І просто не розумію, про що пише ця людина. Точніше ні, я розумію, що ми з цією людиною перебуваємо у різних вимірах. Я – у своїх приватних спогадах, даних у відчуттях і переживаннях. Вона – у світі, якого не було насправді, який витворився ностальгійною уявою її батьків. До того ж, її картинка геть позбавлена будь-якої критичності. Вона є вибіркова і цілковито позитивна, геть позбавлена сірих тонів, уже не кажучи про чорні. «Той світ» цілком ідеалізований і не підданий жодній критиці. А відтак бажано було б його якимось чином відродити. Гадаю, саме так думає ця носійка солодкої ностальгії.
Дивна річ, совєтська пропаганда виявилася аж настільки вдалою, що діє також і на покоління, які фактично того часу не знають і не пам’ятають? Вона виокремлює з минулого тільки добре і навіть те, що не належить до безпосереднього досвіду людей. Ось де найвищий клас! Ба більше, здається, пропагандистські кліше передаються з покоління в покоління як усний переказ, як легенда про «золотий вік». І це свідчить про те, що й гарна метафора із сорокарічним блуканням нам не світить: невільники продовжують народжувати невільників з усіма можливими поведінковими, світоглядними й ідеологічними установками. І відбувається це тому, що в самій основі довколишньої реальності нічого не змінюється. І немає й натяку на зміну матриці в масовому масштабі.
Проблема якраз у тому, що у цих світах, вимріяних попередніми поколіннями із промитими мізками, сьогодні живе в нас ледь не половина країни. І її можна спокійно й далі годувати ідеологічними ефемеридами та шаблонами про стабільне життя, підгодовувати бажання «сірої посередності», яка тільки й чекає, що хтось добрий на «кадилаку» Escalade про неї подбає. І штука в тому, що відбувається це не в одиничних масштабах, а в масових, і з часом не минає. Практично половина країни готова до того, щоб хтось інший наповнив їхнє існування сенсом – і неважливо, чи це буде солодкий спогад про минуле батьків, чи бажання «батьківської опіки» держави, зацікавленої в суспільстві посередностей. Нас намагаються щосили утримати в матриці посередностей, яка досі визначає життя країни. І це щонайменше сумно, щоб не сказати – трагічно.