Над цим питанням розвинені країни розмірковують вже понад пів століття. Врешті і в Україні почали думати над тим, що робити з шахтами і промисловістю, яка завʼязана на їхній продукції.
Ми на Львівщині маємо теж вугільний мікрорегіон – Червоноградський, тому і нам тепер доводиться вирішувати, на що ж перетворити дану територію, яку всі звикли називати депресивною. Але некоректно називати території психологічними термінами. Депресивними бувають люди, а не території. А Червоноградський мікрорегіон – це, насамперед, простір можливостей.
На початку трохи історичного екскурсу. Активне застосування вугілля в промислових цілях розпочалось ще в ХІV столітті, коли ним пробували замінити дрова, бо воно було дешевшим і мало набагато вищий коефіцієнт корисної дії. У ХVІІІ столітті видобуток вугілля і його застосування в промисловості вийшло на пік, що заклало початок епохи індустріального прориву. Тоді ж професія шахтаря набула великої популярності – дуже багато людей хотіли стати шахтарями, бо це було дуже перспективно з фінансової точки зору, але поряд з цим це була професія, де був найвищий рівень смертності. У першу чергу, це було повʼязано з тим, що шахти були низькотехнологічними, а про безпеку самих шахтарів майже ніхто не дбав. Тобто виходило так, що вугільна галузь приносила дуже багато тонн палива, яке коштувало дуже багато грошей і багато людських життів.
Більшість цих шахт були в приватній власності і їхні власники здебільшого брали на роботу мігрантів. Ці мігранти заселяли території навколо цих шахт і це була в принципі перша практика утворення так званих мономіст. І саме там людство найшвидше почало усвідомлювати всю шкоду, яку може нести видобуток вугілля. Спочатку люди зрозуміли загрозу для їхнього здоровʼя, яку несе вугільний пил або так званий діоксид кремнію. А вже на в кінці ХІХ – на початку ХХ століття проблема почала набирати більш комплексного характеру – люди все більше починали цінувати життя, тому працювати шахтарем уже не було так перспективно, навколишнє середовище почало забруднюватись дуже швидкими темпами, тому страйки шахтарів стали звичним явищем.
Один з наймасовіших шахтарських страйків відбувся в 1926 році у Лондоні, коли на вулиці вийшли понад 4 мільйони невдоволених гірників. Потім такі ж страйки пішли вглиб континентальної Європи – через Німеччину і дійшли аж до Боснії та Герцеговини.
У 1952 році сталася подія, яка остаточно схилила Європу до необхідності кардинальних змін у вугільній галузі. Ця подія увійшла в історію, як «великий Лондонський смог». Тоді великий антициклон затримався біля Лондона, де тоді більшість промислових обʼєктів, камінів і ТЕЦ працювали виключно на вугіллі. Через це утворився величезний смог, який призвів до великої кількості смертей та ще більшої кількості випадків респіраторних захворювань.
Ось тоді фактично Велика Британія почала боротись із наслідками вуглевидобутку. Різні уряди це намагались робити по-різному, але переважно виходило так, що вони банально гасили пожежі (так як це, до речі, робиться і зараз в Україні). Виглядало це приблизно так: на шахті стається криза або катастрофа, шахтарі виходять на багаточисельний страйк, влада задовольняє майже всі їхні вимоги, страйкарі йдуть далі працювати, а умови на шахті залишаються здебільшого такими ж, як і були до страйку.
Фактично так тривало до того моменту, коли премʼєркою Великобританії стала Маргарет Тетчер. Вона стала першою, хто кардинально підійшов до проблеми з видобутком і промисловим використанням вугілля. Більше того, вона взяла і підписала «смертний вирок» для вугільної галузі. І зробила вона це заради збереження екології, навколишнього середовища та людських життів.
Фактично після того країни Європи почали обʼєднувати свої зусилля у цьому напрямку. Так зʼявилась Паризька кліматична угода, яка передбачає, що усі, хто під нею підписався, повинні у найближче десятиліття повністю відмовитись від промислового використання вугілля.Станом на сьогодні, 38% електроенергії Європейського Союзу походить з альтернативних джерел енергії. І є вже достатня кількість країн в Європі, які повністю відмовились від видобутку вугілля і позакривали всі шахти. Для прикладу, остання шахта в Німеччині була закрита в 2018 році, у Великій Британії – в 2015-му, в Іспанії – в 2018-му, у Франції – ще у 2004 році, а в Бельгії – взагалі у 1992-му.
Тобто, як ми бачимо, в Європі вже давно обрали свій вектор руху у вугільній промисловості. А ми в Україні ще до останнього не могли остаточно визначитись, що ж нам робити з шахтами і шахтарями. Більше того, ми і зараз маємо деяких політиків, які, маніпулюючи цифрами та інформацією, кричать, що шахти не можна закривати. Дискутувати з ними, не бачу необхідності. Історія все розставить по своїх полицях.Тому перейду до нашої місцевої території можливостей – Червоноградського вугільного мікрорегіону.
Перше питання – що буде з тими, хто працює у вуглевидобутку та тепловій генерації? Про це і буде друга частина цього блогу. Я недаремно почав з історії вугільної промисловості в Європі. Саме там суспільство пройшло ці всі виклики і успішно їх подолало, закривши практично усі вугільні шахти. Але вони їх не просто закривали, а створювали там осередки чогось нового. Це були або великі площі для виробництва сонячної чи вітрової електроенергії, або загалом просто великі площі під ведення бізнесу, адже там були готові величезні виробничі приміщення, які просто потрібно було переобладнати і спокійно використовувати під будь-яку іншу справу. Якщо у бізнесменів працюють креатив і фантазія, то з будь-якої шахти можна створити точку економічного зростання і процвітання.
Основні цифри Червоноградського вугільного мікрорегіону – це 7 громад, 205 населених пунктів, 226 тисяч людей і загальна площа приблизно 3000 км2. Це також велика кількість підприємств-забруднювачів повітря. Основний з них – Добротвірська ТЕС, трохи менші, але не менш шкідливі – шахти «Степова», «Лісова», «Межирічанська», «Великомостівська», «Червоноградська», «Відродження», «Надія» і так далі…Насправді, це величезний кластер XX сторіччя із надзвичайно потужною і зручною логістикою для теплової генерації. Наголошую, це кластер ХХ століття – минулого століття. Зараз – у ХХІ столітті, ми повинні цей кластер підлаштувати під вимоги сучасності, використовуючи ті переваги, які створені у минулому.
Сьогодні Червоноградський вугільний мікрорегіон – це близькість до кордону з Європейським Союзом та логістичні переваги над багатьма іншими логістичними центрами. Це готові інвестиційні ділянки, які створені біля самих шахт, зі всіма комунікаціями і транспортним сполученням. Це дуже великі потужності електроенергії. Але найголовніше, це надзвичайно потужний кадровий потенціал – люди, які здатні до важкої роботи, які вміють багато і важко працювати, які готові перекваліфікуватись із шахтарів на кваліфікованих спеціалістів в інших галузях економіки. Поруч із Червоноградським мікрорегіоном ми маємо Радехівську зону із сільським господарством та харчовою промисловістю, які слаборозвинуті і потребують кадрового імпульсу. Є більш розвинута деревообробна галузь, в якій зараз працюють так звані «великі гравці», тому поява у цьому сегменті малого і середнього бізнесу може максимально прискорити розвиток деревообробки, а заодно і підштовхнути торгівлю в цьому регіоні.
І це лише традиційні галузі промисловості. А якщо підійти до розвитку із креативом, то ми можемо займатись там і промисловим туризмом, і навіть кіноіндустрією, адже територія будь-якої шахти може стати унікальним знімальним майданчиком.
Якщо поглянути у сферу медицини, то побачимо там достатньо розвинену медичну інфраструктуру – Радехівська лікарня, Сокальська лікарня, Червоноградська лікарня, реабілітаційний центр в Соснівці. Якщо громади, де знаходяться ці всі медичні заклади, будуть правильно між собою співпрацювати, то ми можемо отримати новий медичний кластер мікрорегіонального рівня, де умовно Червоноград виконує опорну функцію, а всі решта кооперується і кожен з них займає свою специфічну нішу.
У цьому мікрорегіоні також дуже розвинена професійно-технічна освіта. В Червонограді є вище училище, є гірничо-будівельний технікум, є гірничо-економічний професійний заклад, в Сокалі є теж потужний навчальний заклад, є Угнівський аграрно-будівельний заклад, є Добротвірський професійний ліцей. Загалом, якщо я не помиляюсь, ми маємо там вісім навчальних закладів на території цього регіону, і якщо їх «підтягнути» під бізнес і дещо урізноманітнити освітні напрямки та спеціальності, то отримаємо також унікальний освітній кластер мікрорегіонального рівня, який зможе забезпечити роботою всіх тих, хто колись працював на шахтах.
Тобто, як ви могли побачити, перспектив для розвитку Червоноградського вугільного мікрорегіону є предостатньо. Потрібні сміливість і бажання щось змінити там. Але для вдалої реалізації цього задуму, нам також потрібна фінансова увага від держави. Центральна влада повинна врешті перестати дивитись на ці регіони, як на депресивні, а почати сприймати їх як території можливостей та потенціалу.
Саме тому зараз ми почали спільно з Німецьким товариством міжнародного співробітництва GIZ Ukraine за дорученням Федерального міністерства економіки і захисту клімату Німеччини реалізовувати дуже амбітний проєкт зі створення Червоноградського індустріального парку, найбільшого в області.
Чому це важливий і потрібний крок? 6 з 11-ти індустріальних парків, зареєстрованих у Львівській області, розташовані в межах Львівської агломерації. Тому нам дуже важливо розосереджувати їх, зокрема і в Червоноградському районі, який має весь необхідний для цього промисловий потенціал: від інфраструктури та землі – до кваліфікованих кадрів інженерних спеціальностей. У перспективі ми плануємо також підведення від кордону з ЄС до парку колії євростандарту з метою підвищення його конкурентоспроможні та покращення логістичних зв'язків.
Тому не ведіться на різні політичні спекуляції і маніпуляції. Ніхто не збирається залишити шахтарів без роботи. Навпаки, керівництво Львівської ОВА спільно із закордонними партнерами, робить все можливе, щоб забезпечити їх новою, більш легкою і безпечною для життя зайнятістю.