В’ячеслав Левицький з Подільська Одеської області. У цивільному житті був водієм-експедитором. З початком повномасштабної війни пішов захищати Україну, важку травму отримав на Донеччині: прострілені ноги, тулуб, відморожені руки. В’ячеслав сім днів з пораненнями пересувався в сірій зоні і потрапив у полон до так званої ДНР. Там пробув три дні у жахливих умовах. Звідти його викупили чеченці на обмін. Вони ж ампутували В’ячеславу всі чотири кінцівки.
Зараз він проходить реабілітацію у Superhumans сenter, звикає та вчиться обслуговувати протези ніг, а також береться захисник опановувати і протези рук, які для нього вже також виготовили. Детальніше про те, як захисник отримав поранення, як потрапив у полон, про перебування у чеченців та повернення в Україну, читайте у матеріалі ZAXID.NET.
Про поранення та полон
Пригадуєте ранок, коли почалася війна? Які тоді у вас були думки?
Це був жах. Я на роботу прийшов, ми розгрузили одну машину, щоб людина поїхала додому. Вернувся додому, далі деякий час фірма не працювала. А я 11 березня разом із другом пішов у військкомат.
Чому вирішили піти на війну добровольцем?
Щоб Україну свою захищати.
Як ви отримали поранення? Коли це сталося?
23 лютого вночі отримав поранення. Ми в окопах тримали позиції. Росіяни до нас три рази пробували зайти, на четвертий раз у них вийшло. Я точно не пам'ятаю, але за чисельністю їх було значно більше. І так вийшло, що обстріляний я був. З автоматної черги прилетіло по ногах: одна, друга, в живіт. В черево прилетіло. Я втратив свідомість, коли прийшов до тями, у мене вже ні автомата, ні БК, нічого не було. Все вони поздирали. Я ще трохи відчував, як аптечку вони здирали. Коли прийшов до свідомості не зрозумів, що відбувається. Я на колінах трохи проповз, потім встав, піднявся, тримаючись за гілку, потім далі ліз на колінах до того місця, куди нас привозили. Я розумів, що поранений. Я спершу добрався до одного місця, де в нас хата була. Там хлопці, коли ми заступали, давали нам батареї і спеціальний павербанк, щоб заряджати ці батареї. Я добре знав це місце, тому що я з того місця багато кого водив на ту позицію. До тієї позиції дійшов, вже почало світати. Коли набрався сил вирішив далі рухатися, до місця, де нас висаджували. Там були сухпайки і вода. Я багато пив, їсти не хотілося. Коли я туди доповз, у мене вже руки були спухлі, кров текла. Я навіть не міг відкрити пляшку з водою руками, робив це зубами.
Скільки часу все це тривало?
На сьомий день я вирішив, що треба рухатися далі, знав, що неподалік була наша позиція. Це зруйнований житловий будинок, однак там, мабуть, з 2014 року ніхто не жив. Там наші хлопці сиділи і блокували ворожі дрони. І коли я вже був поруч, коли доповз, на подвір'ї вирішив перепочити, бо сил не було зовсім. Я то на чотирьох ліз, то трохи намагався йти. Коли я лежав і відпочивав, мене побачив ДНРівець. Вони там лазили. Він запитав, хто я такий і почав мене обмацувати. Я йому сказав, що я український воїн, він не одразу впізнав, бо я був у чорній цивільній куртці, а камуфляжні штани втратили свій вигляд поки я повз. Я ДНРівської форми теж раніше не бачив. Вона була пісочного кольору, з темно-зеленими нашивками на колінах та ліктях. ДНРівці мене забрали. Спершу санітарки мене перев'язали. А далі били мене, ніс розбили, мене били саперною лопаткою по голові. Потім в погріб закинули. Добре, що хоч один трохи іноді цікавився мною. Але поводився грубо, звісно. Казав: «Укроп, ти там ще не здох». Коли я казав, що хочу пити, то він приносив.
А їсти давали?
Цей самий ДНРівець один раз приносив холодну гречку. Несолену. Вона була у брудній мисці. Як собаці… Я спробував їсти ту гречку, але в мене не було апетиту і я не їв.
У вас випитували інформацію щодо ЗСУ?
Так. Питали… Яка хвиля на наших раціях. Може вже мали наші рації, а може хотіли свої налаштувати. Я сказав, що не знаю. А вони почали погрожувати, казали, що кочергу нагріють і будуть мене смалити. Але не зробили цього.
Про перебування у чеченців та ампутацію кінцівок
Коли мене привезли до чеченців, то там зразу мене помили. Там вже були двоє військовополонених наших. Дмитро і Діма. Саме вони мене роздягнули і помили. Одяг з мене нормально зняти не могли, то розрізали ножем. Один з чеченців як побачив мої рани, був шокований. Він сказав: «Ти такий обстріляний, а вони тебе ще й били. Тут тебе ніхто не образить і пальцем не троне».
Як так сталося, що ви потрапили до чеченців?
Вони нас викупляли ніби. Можливо, там якийсь інші умови, бартер, чи що. Бо коли ми вже в чеченців були, то хлопці говорили, що чеченці нас викупляють. Говорили, що я був найдешевший. А я їм відповів, що натомість у лікарні я дорого обійшовся [сміється]. Мені і кров, і плазму вливали. Там лікарі добре зі мною поводилися.
Коли дізналося, що ампутації не уникнути, як сприйняли це?
Я був в стані помутніння, мені було погано. Перша операція на животі була. Далі оперували ногу, я був при свідомості, однак нічого не відчував. Лікарі сказали, що треба ампутовувати, бо в мене гангрена, вони довго радилися, збирали консиліум. Коли йшлося про ампутацію першої ноги, я підписував згоду на операцію. А далі лікарі вже самі ухвалювали рішення щодо ампутації. Ледь не кожного дня у мене була операція. Лікар дуже хотів врятувати мені руки, які були обморожені. Він кожного дня приходив і перевіряв їх. Лікар казав мені: «Славік, ти ж був у шапці, чому ти не заховав руки у шапку, я б краще тобі обморожені вуха відрізав» [сміється]. Коли вже мої рани трохи загоїлися, мене перевели в підвал, де тримали їхніх хлопців, викуплених із російського полону. Там нам тричі в тиждень приносили їжу з їдальні, а в інші дні ми харчувалися мівіною, був у нас чайник.
Про повернення в Україну та реабілітацію
Це сталося 11 червня. Спершу нас літаком везли до Росії. Це був військовий літак, з пластмасовими сидіннями. До слова, чеченці мені тоді подарували крісло колісне, сказали: «Славік, це ми тобі даруємо. Це твоя коляска, додому на ній їдь» [усміхається]. Український кордон ми перетнули через Сумську область. Одразу стало легше, слава Богу, подумав, долетіли, доїхали. Ми переживали, щоб обмін не зірвався. Бо чули, що такі випадки були.
Що на вас чекало далі?
Моє лікування в Україні відбувалося у різних медзакладах. Зокрема, був у Львові у військовому госпіталі, потім до Києва відправили, де мені провели реампутацію. Оскільки рани в мене гноїлися, там була інфекція. Після цього, коли зайшла мова про протезування, то мені сказали, що у Superhumans Center у Львові одразу роблять протезування і рук, і ніг. І це зручно, не треба десь окремо робити ноги, а в іншому місці руки. Так і вирішив приїхати сюди. У реабілітації мені допомагають мама та сестра, а також мій фізіотерапевт, він займається зі мною. Я навчився робити багато речей сам. Адже коли сестра чи мама засинають раніше за мене, не хочу їх турбувати. То я можу сам собі щось дістати, потягнути, вставити зарядку в телефон чи планшет.
Коли ви сюди потрапили? Як виглядає ваш день тут?
17 листопада. Зараз я опановую протези ніг, в мене бувають заняття у басейні, також проводжу розминку, ходжу в протезах по спеціальній доріжці. Я притримуюся ліктями, бо ще не можу стояти на одній нозі і зробити крок іншою, важко тримати рівновагу. А спочатку взагалі важко було, перший раз я вставав за допомогою «лебідки» – мене прив'язали і підняли, тоді я себе відчував сарделькою [сміється]. Зараз вже краще. Вже мені виготовили протези рук, буду опановувати і їх.
Чи вже знаєте чим будете займатися після реабілітації?
Ще поки не знаю, чим буду займатися. Якби руки залишилися, то займався б ремонтом машин чи мотоциклів. З часом би навчився на протезах ніг тримати рівновагу, або ж працював у кріслі колісному. А так не знаю, що робитиму, можливо, навчатимуся водити машину, я бачив, що є спеціальні автівки.
Що б ви хотіли сказати українцям, які також постраждали від війни?
Щоб не падали духом. Я бачив, що дехто починав пиячити, але цього робити не варто. Краще займатися спортом.
Як знаходите сили, щоб рухатися далі?
Інколи сам налаштовую себе. Інколи рідні дають мені «чарівного копняка» [сміється].