«Я завжди прагну інтенсивності, прагну емоційного виходу», – каже про себе Софі Тетчер. Можна не знати її на ім’я, але при цьому добре пам’ятати зіграних нею персонажок. Саме вона – це Сейді Гарпер, головна героїня минулорічної екранізації оповідання Стівена Кінга «Бугімен», вона ж – одержима дівчинка із серіалу «Екзорцист», і вона ж зрештою – Наталі, головна героїня популярного серіалу «Шершні», що вижила в дикому лісі після авіатрощі, але не може знайти себе у нормальному житті.
Більш ніж ймовірно, що зараз, після виходу горор-трилеру «Єретик», що стартував в українських кінотеатрах 28 листопада, ім’я Софі Тетчер стане значно впізнаванішим. Адже «Єретик» – це фактично драма лише трьох акторів: власне, Софі Тетчер, її колеги Хлої Іст («Фабельмани») і великого та в даному випадку справді жахливого Г’ю Ґранта. Жахливого, звісно, не за акторською грою чи зовнішністю, а за образом, який актору довелося втілити.
«Єретик» розповідає про двох мормонських місіонерок, сестру Барнс (Тетчер) і сестру Пекстон (Іст), яких радо запрошує у свій будинок привітний літній чоловік на ім’я містер Рід (Ґрант). Проте цей, на перший погляд такий милий слухач, зрештою виявляється маніяком та антирелігійним фанатиком. І тепер дівчатам доведеться шукати вихід з його будинку-лабіринту з безліччю пасток та витончених тортур у дусі «Пили», які Єретик називає «випробуванням віри».
В інтерв’ю Софі Тетчер, ім’я якої тепер точно варто запам’ятати, розповіла, як у роботі над «Єретиком» їй став у пригоді власний досвід дорослішання у родині мормонів, та яким в реальному житті є Г’ю Ґрант, у якого акторка малою була закохана.
Софі, ви граєте мормонську місіонерку, а колись самі належали до церкви мормонів. Чи допоміг вам цей досвід у роботі над «Єретиком»?
Безмовно. Думаю, моє минуле було одним із аргументів, чому я зрештою отримала цю роль, якої дуже хотіла. До речі, моя колега Хлоя Іст теж виросла у поруч із мормонами, і в неї досі є багато друзів-мормонів. Тож ми обидві добре знаємо цю тему – в реальності, а не стереотипних уявленнях про неї. І ми намагалися зіграти своїх героїнь максимально правдиво і реалістично, уникаючи якоїсь карикатурності чи кумедності.
Але ж ви більше не є мормонкою?
Так, я залишила церкву в 13 років – якраз тоді, коли я ще у школі почала серйозно займатися акторством. Мої старші брати та сестри покинули церкву ще раніше, і вони тоді ж почали знайомити мене з мистецтвом і музикою поза межами знайомої мені культури. Але навіть якби не вони і не акторство, я не думаю, що лишилася б мормонкою. Я завжди ставила під сумнів всі настанови і була трохи відстороненою від всього цього. Це здавалося обов'язком, але я завжди була дещо відчуженою. Зараз я майже ні з чим не погоджуюся із церковних настанов, але при цьому дуже люблю свою родину, і більшість її членів досі релігійні. Тож я в жодному разі не хотіла зображати на екрані стереотипи про мормонів. У людей є певний образ того, що таке мормон, а я хотіла показати, що ці люди можуть бути дуже освіченими та відкритими. І насправді це було дуже просте завдання: я просто мала втілити свою родину та людей, яких знаю.
То можна сказати, що ваша героїня – це багато в чому ви сама з реального життя?
І так, і ні. Сестра Барнс дійсно здається мені молодшою версією самої себе. Але я в реальності була набагато сором’язливішою та трохи більш стриманою. Тому, працюючи над цією роллю, я справді в якісь моменти зверталася до своєї молодшої версії, але загалом – працювала над нею так само, як і над будь-якою іншою. Адже відтоді, як я була мормонкою, минуло вже десять років (цього жовтня Софі Тетчер виповнилося 24, – ред.).
Перепрошую, але не можу не зазначити, що є в цьому якась іронія: це хто ще в реальності більший єретик – герой Г’ю Ґранта чи ви сама. До речі, а як вам взагалі працювалося разом?
Насправді я трохи нервувала, коли дізналася, що він зніматиметься у фільмі. Моя мама – його велика фанатка. Я виросла, передивляючись фільми за його участі «Мій хлопчик» і «Щоденник Бріджит Джонс». Малою я сама була у нього закохана, але при цьому він завжди трохи лякав мене. Я виросла, дуже його ідеалізуючи і вважаючи його просто якимось британським богом. Але на майданчику він певною мірою мене заспокоїв. Він завжди ставив нам з Хлоєю питання про нас самих і природно цікавився нами. І в такий спосіб він просто змусив нас відчувати себе звичайними людьми, що він теж – звичайна людина, а те, що ми разом робимо, – звичайна робота.
Мені Г’ю Ґрант подобається тим, що він – дуже чесна людина, і це відразу відчувається, коли зустрічаєшся з ним. Ніякого підсолоджування: каже все, як є. Мені здається, що це рідко зустрінеш у людях, і я це дуже ціную.
А ще, знаєте, він навіть знайшов час подивитися кілька епізодів мого серіалу «Шершні» – і для мене це був дуже важливий і приємний жест.
Думаю, особливо важливий і приємний на тлі того, що роль у вас загалом не надто приємна. А чи були на зніманнях справді приємні моменти? Який у вас найулюбленіший спогад зі знімань – із Г'ю Ґрантом чи без нього?
Є такий! У фільмі ми розмовляємо про Taco Bell, а я обожнюю Taco Bell (одна з американських мереж закладів швидкого харчування з мексиканським «акцентом», котра спеціалізується на тако, буріто і начосах, – ред.). Отже, в мене є монолог про Taco Bell – дуже драматичний. І на знімання цієї сцени наші режисери та сценаристи Скотт Бек і Браян Вудс (раніше вони написали сценарій суперуспішного постапокаліпсису «Тихе місце», – ред.) принесли нам їжу з Taco Bell. Я подумала: «О, це такий милий жест!». Це справді був дуже приємний момент, повний емоцій.
Читала, що від початку ви пробувалися не на роль колючої та стриманої сестри Барнс, а на роль життєрадісної та веселої Пекстон. Доволі несподіваний вибір, враховуючи ваші попередні роботи…
Так, і це було цілком свідомо: я хотіла відійти від тих темних образів, що я грала раніше. Я знала, що це трохи неочікувано, і була б рада зіграти Пекстон, бо думала, що це покаже зовсім іншу сторону мене. Тож я пройшла прослуховування, а потім мене запросили на повторне – але вже на сестру Барнс. Темна сторона знову покликала мене. Але я все-таки не хочу постійно грати однакові ролі. Хочу показати, що можу бути різною. Мені вже набридло бачити себе на екрані з наляканим виразом обличчя – і це не жарт!