Прочитав нещодавно про підсумки чергового соціологічного опитування та скривився. Для чого його провели? Яку мету мали фонд "Демократичні ініціативи" і Центр Разумкова, опитуючи громадян, чи подобається їм, коли до них звертаються українською або російською мовою?
Як пише "Дзеркало тижня", "більшості українців байдуже, якою мовою до них звертаються: російською чи українською. Але приємніше все ж, якщо говорять по-українськи". Далі соціологи подають цифри...
Прочитавши це, спіткнувся. Якщо "байдуже", то як може бути "приємніше"? Напевно, має бути одне з двох. Або ж українці – самі Дволикі Януси: говорять одне, а відчувають інше. Але це вже буде наклепом на націю, та й не відповідає дійсності.
Справа, очевидно, не в українцях, що відповідали на запитання названих структур. Ніколи, до речі, з цими структурами не стикався, тому можу тільки гадати про рівень тамтешніх спеців. Буду виходити з того, що вони добре знають і розуміють: будь-яке соціологічне опитування не можна проводити доти, доки не стане остаточно зрозумілим, навіщо і як це потрібно робити. Інакше кажучи, проведенню опитування має передувати визначення мети, завдань, об'єкта і предмета, а також вибірки та інструментарію дослідження.
Припустимо, все це було здійснено, і організатори соцопитування добре розуміли, навіщо його проводили. Але є ж і інші непорушні правила соціології. Наприклад, таке: респондент має знати, хто і навіщо його опитує. Насправді правил проведення соцопитувань значно більше, але обмежимося поки що цим.
Швидше за все, респондентам повідомляли, хто проводив опитування. Але – навіщо? Всю голову роздер, але практичного сенсу так і не побачив. Все якась дурість лізе. Типу: комусь дуже захотілося допомогти якійсь політсилі в боротьбі за збереження української мови ... Ну, не безглуздя? Однак нічого іншого і більш реального придумати не можу. Виходжу з того, що солідні структури витрачають гроші і час на проведення соцопитувань не заради чийогось пустого інтересу, а для вирішення якихось практичних завдань. Які практичні завдання допоможе вирішити це соцопитування? Нехай повідають. Буде дуже цікаво дізнатися.
Безумовно, українська мова потребує захисту. Особисто я завжди виступав і як журналіст писав про те, що в Україні має бути одна державна мова – українська. Але чому? Не заради слабко відчутної "самоідентифікації" українського народу. Це важлива мета, але на сьогодні – не першорядна. У світі існують цілком успішні нації, що говорять не однією державною мовою – і на цьому, до речі, дехто в Україні добре спекулює. Чому ж саме Україні потрібно неодмінно обмежитися однією державною мовою? Тому що поряд з нею існує набагато сильніша країна на чолі з людиною, якого американський журнал Foreign Policy назвав "бандитуючим Путіним", а у нього ще є войовниче оточення.
Наявність по сусідству потужної країни, ватажки якої скоювали набіги на сусідню суверенну державу Грузію і відцапали в неї частину території, мріють про відродження імперії і прагнуть закабалити Україну – ось на сьогодні основна причина, чому потрібно берегти і зміцнювати українську мову. У конкуренції на рівних – у разі введення другої державної – українська мова поки що (!) не виживе. А з нею, швидше за все, може померти і державність України.
У майбутньому Українська держава вирішить, скільки державних мов їй потрібно. Це має відбутися тільки тоді, коли повністю відпаде небезпека потрапляння в залежність від сусіднього авторитарного режиму. Україна має вирішувати мовне питання без поспіху і не в конфліктній атмосфері, а в умовах, коли одна частина країни буде рада зробити приємне іншій. Така атмосфера в Україні обов'язково настане – тоді, коли народ розбереться з чужими і своїми посягачами на права і свободи громадян. Коли економіка зміцніє настільки, що жодні путіни вже не зможуть вплинути на внутрішній і зовнішньополітичний курс країни.
Це – буде. Обов'язково буде! А поки що потрібно виходити з однієї державної мови. Весь цей розклад і треба пояснювати людям. І, гадаю, це більш зрозуміло, ніж розпливчасті політичні гасла.
Все це не означає, що російську мову треба придушувати, а українську – насаджувати методами, якими намагалася це робити членкиня партії "Свобода" Ірина Фаріон. Конфліктні методи типу ходіння по дитсадочках та лякання російськомовних дітей користі не принесуть. Навпаки. Знаю у Львові корінних українців, які зневажають схожі методи і від того не голосують за націоналістів. І це обнадіює.
Переконаний, що в середовищі українських політиків, особливо держчиновників, з часом вкорениться розуміння того, що українську мову можна просунути в російськомовне середовище тільки методами переконання та заохочення, преференцій. Для цього також потрібно розвивати конкурентоздатну українську літературу, книговидавничу справу, українське мистецтво і кіно. Корисно буде організовувати безкоштовні курси з вивчення української мови для мігрантів та всіх охочих. А мігрантам навіть гроші за це платити, як у країнах Європи. Гроші знайдуться – була б мета, але це – окрема розмова.
Мовне питання – делікатне. Можливо, найделікатніше з тих, що дискутуються нині в Україні. Чи варто забивати між громадянами країни, що говорять на різних рідних мовах, клин з написом "мені не подобається, якою мовою ви до мене звернулися"? Упевнений, що не варто. Це шлях – в нікуди.
Олександр Косвінцев