Усі торішні, та й цьогорічна, спроби донести безпосередньо до президента інформацію про реальну ситуацію в державі виявилися марними. Вище чиновництво в АП вперто не бажає організувати зустріч міських голів із президентом на тему, що заважає нам та нашій державі динамічно розвиватися. Тоді як жоден офіційний захід із високою трибуною та написаними на папірці промовами не замінить відкритої й чесної розмови за одним столом.
У зв’язку з цим сподіваюся, що запропонований нижче публічний аналіз стану місцевого самоврядування в Україні, його місії в економічному розвитку держави примусить багатьох замислитися.
З іншого боку — ця інформація може стати застереженням на випадок можливого пошуку «ворогів народу», оскільки не виключено, що одним із них традиційно виявиться місцеве самоврядування. Хоча в багатьох країнах світу роль місцевого самоврядування далеко інша.
Але про все по черзі.
Чи здогадуємося ми, чому вожді суперцентралізованого Радянського Союзу з такою регулярністю оголошували масштабні комсомольські будови — Дніпрогес, Магнітка, цілина, БАМ тощо? Чи замислювалися, чому керівники суперцентралізованого Китаю запровадили вільні економічні зони? Чи знаємо, як пережили останню економічну кризу країни Скандинавії чи бодай Польща? Мабуть, ні. Бо обізнані люди ніколи б не рубали гілляку, на якій сидять, — а в нас рубають, аж тріски летять.
Навіть соціалістичним супердержавам виживати вдавалося лише за рахунок локальних свобод. Мабуть, їм пощастило, що поряд із тими, хто приймає (чи приймав) рішення, були ті, хто знав, що, за законами Всесвіту, розвиток — це творення свобод. Парадокс — диктатура і свобода? Ні — просто неминучість. Бо чи може спутаний кінь бігти галопом? Очевидно, що ні. Чи може розвиватися економіка держави, коли законами та чиновництвом спутані всі ініціативи? Теж ні. То чого ми чекаємо? Чому світова історія нічого не навчила Україну? Зрозуміло ж, що авральні молодіжні будови в Союзі, вільні економічні зони в Китаї та Європейське місцеве самоврядування — різні за формою, однакові по суті. В їх основі — свобода від держчиновництва, ініціатива та націленість на конкретний результат.
Універсальним і масовим прикладом «розкріпачення» свобод та ініціатив у демократичній країні є місцеве самоврядування, в його європейському розумінні. Воно не в одній країні довело свою ефективність. Ефективність не тільки в економічному розвитку держави, а й у збереженні цілісності країни, а головне — в покращенні якості життя громадян. Могло б і нам прислужитися. Могло б… Та що воно таке — місцеве самоврядування по-європейському? Перш за все, цивілізовані стандарти життя людей. Це коли у крані вода краща, ніж у нас в недешевих бутлях, коли смітники, вибачте, не смердять, коли тротуари миють шампунями, коли в чистому громадському транспорті люди їздять сидячи, коли газ у квартирі горить блакитним полум’ям, а платити потрібно не за кубічні метри, а за тепловіддачу цього газу, і багато іншого.
Люди добрі, це не байки, це — реальне життя громадян і робота на них органів влади. На жаль, не в нас. Українцям інколи навіть важко зрозуміти, що таке можливе, а європейці не можуть уявити, що може бути інакше. Тож у чому річ? Річ у різниці спроможностей європейського та українського місцевого самоврядування.
Нам майже 15 років (із часу прийняття Конституції в 1996-му) обіцяли реформу місцевого самоврядування. Завважте, закладену в Головний закон країни. Коли повноваження реалізуються, а бюджет гарантує їх виконання. Коли люди самі будують своє життя і реально впливають на рішення влади у своєму селі або місті. Коли мери не мають потреби канючити гроші у високих кабінетах. Не вилазячи при тому з боргів перед центром, який на виборах обов’язково про це нагадає. Асоціація міст України (АМУ) неодноразово ініціювала й готувала спільно з мінрегіонбудом концепції та закони у рамках реформи. Останній варіант 2009 року навіть був погодженій із усіма європейськими інституціями. І що з того? Опісля почали все спочатку. І вже третій рік не можемо визначитися з черговою концепцією. Але, панове, скільки можна?!
Вже чую щире обурення моїх опонентів, які стверджують, що така горизонтальна реформа дуже складна не лише в написанні її, а й у реалізації. Оскільки торкається й адміністративно-територіальної складової. Тут, мовляв, поспішиш — людей насмішиш. І справу треба починати з нової фінансової політики стосовно регіонів. Економіка, а не повноваження, — в основі всього. І ми за те. Але адміністративно-територіальна реформа покликана не ламати механізми, які ефективно працюють, а навпаки — їх узаконити. Влада тоді є владою, коли вона, окрім повноважень, має ще й ресурс на їх реалізацію. Але коли ресурс громади не забезпечує навіть зарплату голові, то що така влада може доброго зробити громаді?
А тепер погляньмо, яку нам пропонують нову фінансову політику.
Бюджет. Сфера ЖКГ. Заплановані видатки з державного бюджету у 2012 році зростуть на 41,7 млрд. грн. Тим часом видатки 2012 року на галузь житлово-комунального господарства зменшаться на 4 млрд. грн. Невже в нас у комуналці так стало класно, що вкрай необхідно було зменшувати видатки? Невже проведено реформу ЖКГ, яка й дозволила оптимізувати витрати за рахунок вкладень залучених інвесторів? Та ні, справи ще гірші, ніж були 2010 року. В нашого уряду просто пріоритети інші. А як же тепло в хатах, якісна вода в крані, чисті від снігу дороги, новий тролейбус, усе те, чого нам бракує щодня? Адже ми все ще хочемо, щоб усе це в нас було, і не гірше, ніж у сусідів? Так? Більше того, публічно на найвищому рівні вимагаємо цього від місцевих властей.
Тим часом уряд, окрім зменшення прямого фінансування ЖКГ, ще торік підвищив ціни для комунальних підприємств на газ — на 50%, на електроенергію — на 25%, а також на 19% — зарплатню їх працівникам. Як наслідок — тарифи, що сьогодні діють, покривають лише 60% собівартості. Тобто логічно передбачити, що різницю у 40%, а це 7 (!) млрд. грн., мав би хтось покрити. Населення бідне, не може. Місцеве самоврядування? Про його спроможність — далі. Тоді, і це передбачено українським законодавством, хто підвищив ціни, той і повинен компенсувати комунальним підприємствам різницю між тарифом та собівартістю. Тобто — держава. Але якщо ви думаєте, що в державному бюджеті передбачено суму 7 млрд. грн. на компенсацію, то ви дуже помиляєтеся.
Наші міста чекали також із цьогорічного зростання видатків у 41,7 млрд. грн. побачити:
— 1,8 млрд. грн. на будівництво житла для черговиків;
— 1 млрд. грн. на встановлення лічильників тепла і води, щоб знати, за що платимо;
— 458 млн. грн. на заміну енергозатратних газових котлів;
— 525 млн. грн. на капітальний ремонт будинків;
— 1,5 млрд. грн. на ремонт і модернізацію очисних споруд;
— 1,9 млрд. грн. на ремонт і заміну ліфтів;
— 125 млн. грн. на капітальний ремонт гуртожитків;
— 320 млн. грн. на купівлю нового електротранспорту;
— 700 млн. грн. на компенсацію втрат за подачу води в маловодні регіони;
— 100 млн. грн. для будівництва соціального житла тощо.
З’ясувалося, що все це нам не потрібне, а тому в бюджеті на цей рік на зазначені статті не передбачено жодної копійки. Може, хтось думає, що місцеве самоврядування в Україні таке багате, що саме компенсує різницю в тарифах минулого року — 7 млрд. грн.? Як і в 12 млрд. грн. цьогорічну, що нагромадиться, коли з тарифами нічого не робитимемо? А також самостійно, з допомогою чарівної палички, профінансує видатки, перелічені вище?
Але йдемо далі. Знову про можливості. Так, державним бюджетом на 2012 рік передбачено на бюджет розвитку 5 млрд. грн. Це при тому, що у місцевого самоврядування основних фондів — на 500 млрд. грн., тобто (вловлюєте?) оновити їх із таким фінансуванням можна буде через 100 (!) років. Зазначу, що основні фонди місцевого самоврядування оновлюються в країнах Європи у середньому кожних сім років. А нам, щоб замінити ліфти, тролейбуси чи капітально відремонтувати житловий фонд, необхідно чекати 100 років!
Другий, і останній ресурс місцевого самоврядування у 2012 році — це 12 млрд. грн. на виконання власних повноважень. Але з них 7,5 млрд. грн. (63%) доведеться переадресувати на зарплату працівникам освіти, охорони здоров’я, фізкультури та спорту, оскільки в державному бюджеті їх не додали. Тобто залишається 4,5 млрд. грн. та плюс
5 млрд. грн. з бюджету розвитку, загалом — 9,5 млрд. грн. на рік (200 грн. на людину). Цих грошей не вистачить навіть на те, щоб покрити борги комунальних підприємств (17 млрд. грн. за два роки)!
А що накажете робити з іншими видатками, без яких не обійтися, коли ми хочемо, щоб наші міста функціонували? Де взяти кошти на прибирання вулиць від сміття та снігу, освітлення міста, заміну ліфтів, ремонт дахів і будинків, будівництво квартир для черговиків, обігрів лікарень та шкіл, харчування дітей у садочках і школах, утримання й заміну тролейбусів і трамваїв?.. А це нікого в Українській державі не турбує. На відміну від європейської.
За які кошти живуть міста в Євросоюзі? На утримання і розвиток міської інфраструктури, наприклад, у Данії витрачається 62 тис. грн. у розрахунку на одного жителя (у 310 разів більше, ніж в Україні), у Швеції — 44 тис. грн. (у 220 разів), у Польщі — 5600 грн. (у 28 разів), у Литві — 4500 грн. (у 23 рази). В цих цифрах насправді й полягає секрет спроможності європейського і українського самоврядування. Можливості в середньому різняться у 150 разів. Якщо ж додати, що там не компенсують різницю у тарифах, то ця цифра збільшується як мінімум ще удвічі. І знову риторичне запитання. Чи може українське самоврядування з 200 грн. на одну людину компенсувати борги із тарифів і зробити наші міста гарними, чистими й зручними для проживання, навчання, лікування та відпочинку? Відповідь давайте собі самі.
Але були й кращі часи.
Перший закон про місцеве самоврядування, а потім і Конституція України стимулювали появу справді талановитих міських управлінців, які спільно зі своїми громадами відроджували міста, змагаючись у впровадженні новацій.
З приємністю хочу назвати їхні імена. Це міський голова Харкова Євген Кушнарьов, міський голова Хмельницького Михайло Чекман, міський голова Рівного Віктор Чайка, міський голова Полтави Анатолій Кукоба, міські голови Києва Іван Салій та Олександр Омельченко, міський голова Івано-Франківська Зіновій Шкутяк, міський голова Чернівців Микола Федорук, міський голова Кривого Рогу Юрій Любоненко, міський голова Бердянська Валерій Баранов, міський голова Комсомольська Олександр Попов, міський голова Кам’янець-Подільського Олександр Мазурчак.
Ще хочу відзначити тих, хто починав тоді й сьогодні дивує нас своїми новаціями та управлінськими талантами. Це — міський голова Іллічівська Валерій Хмельнюк, міський голова Маріуполя Юрій Хотлубей, міський голова Вознесенська Юрій Гержов, міський голова Славутича Володимир Удовиченко. Можна було б перелічити всіх, хто і в цей складний час проявляє дива винахідливості для збереження наших міст, але це щонайменше ще сотня імен. Велика шана їм за це.
Отож на управлінські таланти наша земля багата. Але бракує розумної політики держави в питанні місцевого самоврядування, і насамперед — справді фінансової. Після 1996 року держава ні кроку не ступила у бік місцевого самоврядування. Бюджетна забезпеченість на одну людину в нас становить 9400 грн., і тільки 200 грн. ми вкладаємо в наші міста (2%). Відтак, резерв є, і досить великий. Оскільки європейське самоврядування вкладає у свої міста в середньому 30% загальних бюджетних доходів.
Більше того, утримати тарифи й компенсувати збитки комунальних підприємств за зростання цін, як було доведено, наше місцеве самоврядування не може. І про це всі знають. То чому, наприклад, державі не купувати газ у НАК «Нафтогаз України» й електроенергію у приватних обленерго за тими цінами, які вона для них встановила, а нам — не продавати за цінами, зафіксованими в тарифах, коли їх затверджували. Ми з великим задоволенням тарифів не чіпатимемо.
І останнє до влади. Не вбивайте творчу ініціативу порятунку наших міст контрольними і партійними структурами. Бо суть місцевого самоврядування — самим ініціювати цілі й самим їх реалізовувати. З корупцією ж треба починати боротися згори. А регіонам — дати самостійність, а потім — із них запитати. Жорстко й справедливо. За кожну гривню. І при цьому пам’ятати, що мери потрібні людям щодня, а не лише в період виборчої кампанії. Як владі.
Як, утім, не варто забувати й про те, що будь-яку, навіть геніальну стратегію реформ, написану у високих кабінетах, реалізовують усе ж таки на місцях. Тому від того, які стосунки склалися між центром і регіонами, наскільки змістовний і глибокий іде між ними діалог, залежить успіх цих реформ. Тільки відроджене місцеве самоврядування може стати каталізатором економічного розвитку держави. Решта — лише імітація.
…На жаль, Україна двадцять років товче воду в ступі, сподіваючись, що за щучим веління манна з небес падатиме. А вона не падає. Мені прикро, що і я двадцять років свого життя потратив, марно переконуючи «великих» у необхідності запровадити в управлінні державою механізми розвитку. Це моя особиста трагедія, але, мабуть, це трагедія всіх нас — українців. У нас був шанс, і ми його втратили. Але після нас прийдуть молодші, розумніші, сильніші, які це зроблять. Бо іншого виходу немає.
Мирослав Пітцик, віце-президент Асоціації міст України