Мерехтіння

ZAXID.NET продовжує новий, спільний із українськими видавництвами, проект. Ми публікуємо уривки книжок, які ще тільки мають побачити світ.

У видавництві «Discursus» виходить друокм книга «Євромайдан. Хроніка в новелах», куди ввійдуть найкращі тексти, надіслані на конкурс «Новела по-українськи».

Переважна кількість авторів – молоді письменники, які,  утім, вже заявили про себе в літературі: автор резонансного роману «Бомжі Донбасу» Олексій Чупа, нещодавній резидент «Станіславського феномену» Роман Повзик, багаторазовий дипломант «Коронації слова» Владислав Івченко, а також Марина Єщенко, Євген Манженко, Анна Трохименко та багато інших. Всього у збірці буде 28 новел.

У передмові до книги куратор конкурсу Олена Павлова зазначила: «Цієї зими ми багато нового про себе дізналися. Що синьо-жовтий прапор на спині може суттєво зігріти на морозі, а під червоно-чорним взагалі спекотно. Що ялинку можна не забирати до літа, а президента так довго тримати не варто. Що коли треба, зможемо знайти бронежилет для друга. Що рецепт коктейлю Молотова настільки простий, а центр Києва з легкістю перетворюється на Січ. Що на вулицях європейської столиці влада може стріляти у перехожих. Що червоний хрест на рукаві не рятує від кулі снайпера. Що можна не спати ніч, читаючи новини. Що війна буває так близько. Що добро перемагає зло. І не тільки у казках, а й у касках. Ми не знали, що у повітрі свободи так багато сльозогінного газу. Як ним дихати, ми тільки вчимося потрохи. І дуже не хочеться забувати це вміння».

Книга вийде в середині вересня.

Для найбільш нетерплячих читачів ZAXID.NET публікує одну із новел, що увійшли до збірки.

Марія Титаренко

Мерехтіння

Моїм студентам і колегам на Майдані присвячую

Вони вийшли з комірки, пройшли до виходу з храму, зайшли обіч за фіранку й почали підніматися крученими сходами. Хлопець у рясі був говіркий і дуже приязний. Він світив ліхтарем просто під ноги Насті, а сам рухався майже в пітьмі.

— Як ви так орієнтуєтеся в цій темряві?

— О, я вже тут кожну сходинку знаю, — усміхається. — А ось тут обережно: сходинка від старості вичовгана посередині, сту­пайте на край.

І справді, кам’яну сходинку ніби хтось добряче надкусив по­середині, як пряник. «Це ж скільки по ній ходилося!» — подумала Настя. На другому прольоті вони перейшли знову якісь заставлені крамом комірки й вийшли на ще одні сходи, вужчі за попередні. Настя була певна, що півтори її тут би вже не протиснулись. І коли вони, обоє добряче задихані, вийшли аж під самою стелею, перед ними відкрився Костел єзуїтів із цілком іншої перспективи. Насті перехопило дух: вона чулася юнгою на щоглі корабля. І твердиня повільно почала втікати з-під її ніг.

— З вами все гаразд? — перепитав провідник.

— Хвильку. Просто дуже високо. І звідси так… так все інак­ше, — уже цілком оговталася. — Ось звідки дивляться на нас святі.

— А може, вони поміж нас?

Хлопець відчинив вікно й переступив через підвіконня, опи­нившись у темряві вечора потойбіч на дашкові, саме над входом до костелу. Настя рушила за ним. Уперше вона побачила площу перед храмом звисока. Звідси вона мала цілком інакшу геометрію, аніж знизу.

— Тут будьте обережні, бо світло бічних ламп може сліпити очі, не дивіться на нього і намагайтеся спиратися на стіни: вони надійніші за поручні.

Настя прямувала за силуетом в рясі й обережно оминала зале­денілу бляху.

— І багато отак народу ви вже сюди спровадили? — запитала вона, поступово звикаючи до висоти.

— Перші дні Євромайдану — по 20-30, а потім невеличкі групи до п’яти осіб. Скільки всіх разом — порахувати тяжко. Ось сьогод­ні ви перша і вже, либонь, остання.

Вони обігнули фасад з боку Театральної й вийшли праворуч на бічну сторону костелу, простромлену п’ятьма баштами з дов­гими шпилями. Унизу, біля пам’ятника Богуна, група молодиків у прапорах гучно співали «Лента за лентою». Ближче до «Віденської кав’ярні» проходжала пані в сірому пуховику й продавала жовті й блакитні повітряні кульки. Ефемерна куляста хмарка контрастно вирізнялась на тлі суцільної вечірньої листопадової сепії.

— Тут ковзко, раджу впиратись ногами в оцей кант.

Вони саме минули третю башту. Навпроти, біля Віденки, сто­яли люди. Настя впізнала короткострижену Василину й сірого від недосипу Отара, які змішували кофеїн із нікотином. Коли Настя опинилась просто навпроти них, то окликнула Василину й по­махала їй рукою, аби та клацнула її знизу на мобілку. Василина блискавично зробила пару кадрів, зирнула, чи вони вдалися, і дала знати Насті, що все ок. Тут Настя втратила пильність, нога їй зісковзнула вниз, і, уже не керуючи собою, Настя нахилилась до непевних поручнів. Провідник вправно впіймав її за лікоть і ви­рівняв поставу.

— Обережно там! Каскадерка! — вигукнув Отар і викинув пластянку до смітника.

— Дякую вам, — ще не зметикуваши, що відбулося, сказала провідникові Настя.

— Це моя робота, — усміхнувся той, додавши: — робота за стінами.

Раптом Настя просвітліла:

— Ось! Нарешті знайшла!

Хлопець озирнувся й запитально глянув на супутницю.

— Насправді я прийшла сюди через один разючий кадр. Я му­сила побачити це місце на власні очі, просто мусила.

— Розповісте?

* * *

Кадр був знахідкою.

— Де ти його клацнув?

— А здогадайся.

Настя розгорнула фото на весь монітор. Очевидно, це був шмат нічного проспекту Свободи, який біля пам’ятника Шевченкові пере­тинався з вулицею Дорошенка. Самого пам’ятника видно не було, але перекошений перспективою синій квадрат євромайданівської сцени втрапляв на золотий перетин вертикальної знимки. На сцені щось відбувалося, обіч було видно кількох людей у світлі ламп. У натовпі то там, то сям випинали з моря голів вітрила жовто-блакитних прапо­рів. До перехрестя під’їздили маршрутки. Здавалося б, нічого особли­вого. Але це було не так. Уся краса фотографії була в грі світло-тіней. Від сцени й до самого верху, виходячи за кадр у непроглядну темінь, струменіло світло так, наче Майдан пломенів, здіймаючи догори ди­вовижне веретено нічних жаринок.

— Назвемо кадр «Мерехтіння», — запропонувала Настя і, отри­мавши погодження Ромка-фотокора, умить запостила фото на офі­ційну фейсбук-стрічку «Євромайдан. Львів».

Тоді вночі вона чулася як ніколи бадьорою й піднесеною. Це вже був її другий тиждень нічного чергування в прес-центрі штабу львівського Євромайдану. Вона вже звикла спати вдень і працювати вночі. Виходила щодня на зміну по десятій вечора й передавала зміну о сьомій-восьмій ранку. Не лише її друзі, але й вона сама не сподівалася від себе такої працездатності й витримки. Настя вперше в житті чулася на своєму місці. Окрім того, локацію прес-центру віднедавна було перенесено зі шатра біля сцени до «Віденської кав’ярні», тож тут було ще тепліше, кавовіше й просторіше. Настя вже навчилася вмент абстрагуватися від запаху канапок і гамору, але тої ночі перед її очима незмінно майо­рів, мов завіса на звороті повік, отой чудний кадр. «То звідки його було знято? — сьорбнула вона опівнічної кави, автоматично зирнула з-за вікна Віденки на Єзуїтський костел навпроти і… всміхнулась.

*

У нічному освітленні Костел єзуїтів, обрамлений мітлами голих дерев, здавався вижовклим і зістарілим. Він був масивним і кожним каменем виказував свою велич. Дивно, але відколи його відкрили піс­ля реставрації, Настя ані разу там не була. Аж тут погляд її вхопив кілька постатей на дашку костелу. Вони рухались украй обережно, спинами впинаючись у стіни, неквапливо намацуючи ногами наступні кроки. Піддашшя, либонь, було заледенілим і слизьким, зметикувала Настя й ще пильніше почала приглядатись до дахолазів, на яких пля­мами падало яскраве світло ліхтарів із підсвітки будівлі. Троє з них, очевидячки, були фотографами, а четвертий, високий і худий, був убраний у чорну рясу. Саме він прямував першим, не виявляючи жодних ознак страху чи обережності. Час до часу він обертався до фотографів і щось їм підказував.

— Ромку, — звернулась вона до автора феєричного знімку, який ще перекидав фотки на лептоп Василини, безстрашної керівниці прес-центру, — я вирахувала місцину кадру, — і вдоволено кивнула в бік даху костьолу.

— Но! То було не складно, — Ромко клацнув почищеною картою в роз’ємі свого кенона. — Звідти весь Майдан — як на долоні.

*

Відтоді щоночі Настя хоч-не-хоч, а відривалася поглядом на піддашшя навпроти. Щовечора хлопець у рясі спроваджував групи з фотоапара­тами по парапеті, огинаючи костел від фасаду до задньої стінки, що виходила просто на Євромайдан. Хвилин зо двадцять там віддалено клацали фотоапарати, ойкали дівчата (декотрі напівдорозі верта­ли назад, а декого подовгу ціпило прицвяшеними біля стіни), а потому хлопець так само уважно скеровував делегації у зворотний бік.

Одного разу Настя навіть була свідком, як випадково підковзнувся якийсь бородатий фотокор і ледь не випустив із рук свій величезний фотоапарат, але хлопець у рясі вправно його підхопив і порятував ка­меру. Настя ще тоді подумала, що то був, напевно, їхній карколомний фотоекстремал Ілько, у якого фотоапарат справді пройшов уже во­гонь і воду і ось ледь не здійснив свій останній політ.

* *

До чергування того вечора в Насті залишалося дві години. Надворі вже сутеніло й майданівці грілися стрибками. То тут, то там парували відкриті термоси. Перетинаючи Майдан, Настя розпізнавала за за­пахом чаї з чебрецю, калини, бергамоту, м’яти й жасмину. Дві дівчини із зав’язаними на плечах прапорами-шалями акуратно вимальовували пензликами гуашеві зірочки Євросоюзу на почервонілих щоках охочих. Жовто-блакитні стрічки майоріли в косах, на сережках, наплічниках, бомбонах, окулярах, на песиках і парасолях. Протиснутись до шта­бового шатра було неможливо. Але Настя знала всі ходи — підпара­солькові течії — і вже за мить прошмигнула між палаток, де збирали підписи на імпічмент чинного президента, до головного шатра. Там вона довго радилась із координаторами, щось планувала з невсипущим Отаром, записувала якісь контакти від майже прозорої від втоми, але завжди усміхненої Василини.

Штаб навіть після переїзду прес-центру нагадував запавутинену дро­тами криївку: обіч кілька молодиків дрімали в спальниках, біля столу було з десяток пакунків із печивом, серветками, хлібом та іншими харчами. Група активісток лагодила канапки на виніс, Василина шу­кала когось, хто мав відповідати за списки охочих їхати до столиці. Якась бабця в шерстяній хустці принесла пухову ковдру й тицьнула просто Насті в руки: «Бери, дитинко, най вам ту буде тепленько». Поруч прошмигнула її одногрупниця Джессіка, американка з мексикан­ським корінням і чоловіком-львів’янином (вона вчора навіть виклала на ютуб власну пісню, присвячену майданівцям). «Джес приїхала сюди, щоб українізуватися, — подумала Настя, — а Євромайдан їй дасть набагато більше…»

Отож у Насті залишалась година до чергування й вона попрямувала до Костелу єзуїтів. Усередині храму було сутінково, порожньо, пахло ла­даном і звучали якісь старовинні сакральні піснеспіви. Настя була вра­жена простором костелу. Воістину, корабель, що пливе до Бога. Кілька прихожан запалювало свічки, дехто сидів на стільцях і слухав музику чи молився. Масштабні полотна фресок видавалися старовинними го­беленами на стінах. Настя чула, що ці фрески збереглися саме завдя­ки книжкам (у радянський час тут було книгосховище), які поглинали надмір вологи і, навпаки, віддавали її в спеку, створюючи тим самим оптимальний мікроклімат для збереження малюнків на стінах. Якусь мить вона зачаровано озирала поглядом фресковий окіл, аж здалося, що святі й несвяті з тих фресок почали кліпати очима, поправляти туніки, озиратися на неї, а потім знову провадили свої вечірні ритуа­ли. Улюбленими фресками Насті були малюнки Розена у Вірменському храмі, вони там теж оживали й промовляли, але тут дійових осіб було значно більше, і їй сяйнула думка, що всі вони — зовсім не там, де мали би бути: «Не тут, у храмі, а за стінами, на Майдані».

Настя попитала в прислужника, як можна вийти на дах для фо­тозйомки. Той знизав плечима й скерував її до комірки за колоною спи­тати в настоятеля. Настоятеля на місці не виявилося. Настя вже була готова перенести візит на потім, як тут до кімнати зайшов отой самий молодий хлопець у рясі. Зблизька він був ще вищим, очі й уся його постава випромінювали доброзичливість і спокій. Він приві­тався першим і, побачивши фотоапарат на плечі в Насті, усміхнувся: «В небо?»

— Так, — відповіла, — а ви тут за провідника?

— Зараз — так, — усміхнувся, перевіряючи, чи працює ліхтарик.

* * *

— То ви назвали той кадр «Мерехтіння»?

— Так, ось і воно, — Настя в повітрі окреслила уявний кадр лі­воруч від пам’ятника Шевченкові.

— Справді красиво, — примружився хлопець, на рясу якому повільно опустилися, мов мініатюрні пір’їни, перші заблуклі ли­стопадові сніжинки.

Звідти крізь вічко об’єктиву Насті стало невимовно ціка­вим життя кожної людинки отам, унизу. Що думають, про що говорять, чому квапляться, навіщо йдуть і йдуть на майдани?.. Музика й промови зі сцени відлунювали тут нечітко; виразно світилась маківка Церкви св. Юра, чомусь теж жовто-блакит­на; ліворуч, біля входу у Віденку, Настя вперше помітила гі­псового лева, розмальованого в біло-червоні вишивані орна­менти. Дивно, ніколи вона того лева не бачила, хоч стояла там мільйон разів. Лев, наче у відповідь, труснув вогкою гіпсовою гривою. Пам’ятник Шевченкові виринав із юрби, мов із моря ліліпутів — Гулівер, і якоїсь миті Насті здалося, що він опустив руки на голови людей.

— Тут цілком по-іншому сприймаєш дійсність, — сказала вона хлопцеві, який так само пильно придивлявся до людей унизу.

— Авжеж, — відповів той. — Тим, хто бачив парасолі лише зго­ри, буде навдивовижу побачити зі звороту спиці...

* * *

Настя працювала, як каторжна цілу ніч. На даху більше ніхто не з’являвся. Нині в штабі йшлося про згортання Львівського Майдану: усе більше людей збиралося до столиці. Увесь час Настя думала про того хлопця. Розсилаючи інформацію, обдзвонюючи потрібних людей, верифікуючи злиту «достовірними» джерелами інформацію, десь на задньому тлі звичних дій, на самому піддаш­ші її свідомості, вона почала писати репортаж про хлопця в рясі, про його щоденні паломництва крученими надкушеними схода­ми, темними коридорами й заледенілою бляхою. Було вирішено завтра ж піти до нього з диктофоном.

Надворі Василина докурювала цигарку, водночас голосно спе­речаючись по мобілці. Настя вийшла з Віденки, обернулась пра­воруч і побачила біло-червоного «вишиваного» гіпсового лева. Василина щойно закінчила розмову й віртуозно втопила фільтр у рештках кави.

— Вась, а покажи-но ту фотку, що ти клацнула, як я була на даху.

— Коли ти ледь звідти не тойвово? — уже клікала по мобілці Василина закоцюрбленими від морозу пальцями. — Чуєш, а могла би отак запросто і вальнутися звідти, екстрємалка!

Тут до Василини підійшов всюдисущий Отар із терміно­вим повідомленням. Вона поквапом тицьнула мобільник Насті й відійшла з Отаром убік. Настя зирнула на дисплей і почала скролити фотографії. Збоку до штабу саме хотів прошмигнути бородатий фотоекстермал Ілько. Настя перехопила його поглядом:

— Ільку, слухай, а то не ти, бува, пару днів тому заледь не зір­вався з он-отого дашка і ледь не впустив свій раритетний фотік?

— Я. А ти гляди, яка зирката! Ну й страху набрався, ледь не вбився, чесне фотокорівське!

— Та й вбився б, якби не той хлопець у рясі!

— Вбився би, якби не зачепився за гак на поручні. Який ще хлопець у рясі? Зі мною було тільки двоє фотокорів.

Настя саме натрапила на фото, яке шукала. На ньому чітко було видно дах і її постать у химерно скрюченій позі. Поруч не було ні­кого. Лише ледь помітне мерехтіння.