Після фактично піврічної мовчанки колишня канцлерка Німеччини Анґела Меркель виступила з відносно тривалою промовою. Можна було б не звертати уваги на слова збитої льотчиці, якби не кілька обставин. Передовсім те, що значна частина промови була присвячена вторгненню Росії в Україну, яке промовиця назвала «кричущим порушенням міжнародного права».
Навряд чи знайдеться багато українців, які б нині позитивно висловилися про Анґелу Меркель. «Фрау Ріббентроп», «подруга Путіна», «російська газова колаборантка» – яких лише образливих прізвиськ ми не придумували цій політикині, коли вона ще перебувала при владі. І не просто при владі, вона була фактично найвпливовішою особою в Європейській Унії – найбагатшій організації світу.
Так, нині, у часи страшної війни, яка прийшла в нашу хату, нам складно знайти не те що теплі, а й навіть нейтральні слова для осіб, яких ми вважаємо бодай мінімально причетними до цієї трагедії. Чи не перебільшуємо ми щодо причетності пані Меркель? Аж ніяк. От, приміром, відомий американський мільярдер-меценат Джордж Сорос саме на ексканцлерку Німеччини поклав провину за надмірну залежність Європи від російських газу й нафти. «Залежність Європи від російського викопного палива залишається надмірною, здебільшого через меркантилістську політику, яку проводила колишня канцлерка Анґела Меркель», – заявив Сорос, виступаючи на одному зі заходів у рамках Всесвітнього економічного форуму в Давосі.
Ми ж добре пам’ятаємо, що саме Анґела Меркель дала згоду на реалізацію проєкту «Північний потік-2». Причому зробила це в найневідповідніший час – навесні 2015 року. Уже рік, як відбулася анексія Криму. На Донбасі тривала війна. Путін, який щойно підписав Мінські угоди, без жодних докорів сумління послав на захоплення Дебальцева свої війська, лицемірно називаючи їх «шахтарями та трактористами». Чи Меркель не розуміла, що підписання такої грандіозної угоди в Кремлі сприймуть лише як те, що провідна країна Євроунії не надто стурбована агресією Росії в Україні, тож можна і далі чинити безчинства? Питання риторичне.
Меркель охоче їздила на зустріч з російським диктатором Владіміром Путіним, не гидилася обніматися з ним. Трохи крутила носом на його масні жарти, лякалася його пса, але це її зовсім не відвертало від намірів будувати з агресивною Росією business as usual.
Бо саме цього тоді вимагало німецьке суспільство, а передовсім – німецький бізнес. Така от Realpolitik у чистому вигляді, коли всі моральні аспекти вважаються нерелевантними. Головне – добробут, стабільність, сталий розвиток. А це забезпечували російські нафта й газ, інша сировина з Росії, співпраця з російськими підприємствами, російський ринок збуту. Російська скарбниця здобувала мільярди нафтодоларів, на які могла собі переозброювати й модернізувати армію. А Німеччина теж отримувала чималі бонуси від співпраці. Чи враховувалися небезпеки? Можливо. Але, як то кажуть: після нас – хоч потоп.
Саме для підтримки цієї вигідної для Берліна співпраці Меркель заблокувала отримання Україною ПДЧ для НАТО і, відповідно, повноправного членства в Альянсі. Вона стримувала санкційний тиск на Росію. Категорично відмовлялася від поставок озброєння Україні, перешкоджала військовій допомозі Україні з інших держав-членів НАТО.
Пригадуєте скандал з німецьким віцеадміралом Каєм-Ахімом Шьонбахом? Наприкінці січня наше видання повідомляло, як він під час виступу в індійському Інституті оборонних досліджень та аналізу назвав «нісенітницею» побоювання Заходу щодо вторгнення Росії в Україну. Розвиваючи свою думку, Шьонбах пояснив: «Насправді він (Путін, – ред.) хоче, щоб його поважали. І, Боже мій, виявити повагу – це так мало коштує, нічого насправді не коштує. Досить легко виявити повагу, яку він вимагає і, напевно, заслуговує». Уже б і цих визнань «заслуг» агресивного російського диктатора вистачило для міжнародного скандалу. Але віцеадмірал не зупинився й закликав змиритися з фактом, що Крим навічно залишиться російським. «Кримського півострова немає, він ніколи не повернеться... це факт», – зазначив Шьонбах.
Можна було б вважати цей інцидент одиничним, ексцесом окремої людини, але, на жаль, це було не так. Звісно, виник скандал і віцеадмірала покарали за довгого язика. Бундесвер і німецький уряд загалом відмежувалися від цих скандальних висловлювань, а самого Шьонбаха зразу ж відправили у відставку.
Та, на жаль, схожу до Шьонбахової позицію поділяв багато хто в Німеччині на той момент, тобто за місяць до масштабного вторгнення Росії в Україну. Причому і в німецькому суспільстві, і в експертному середовищі. Російську загрозу не бажали сприймати серйозно. А певний час німці у своїй переважній більшості (що засвідчує соціологія) вважали, що Вашингтон приховує в собі значно більшу небезпеку, аніж Москва.
Звісно, не можна змальовувати Німеччину винятково чорною барвою. Рівно ж, як і Меркель. Пригадаймо, що ексканцлерка була однією з ініціаторок Угоди про асоціацію України з Євроунією, за її сприяння наша країна отримувала мільярдну допомогу, зокрема й на такі потрібні нам реформи. Німеччина приймала на лікування поранених ще з Євромайдану, а потім у російсько-українській війні на Донбасі. І як би ми не критикували Берлін та Меркель, німецька сторона не піддалася тиску Кремля, який намагався на свій кшталт реалізувати Мінські угоди. Через що виник скандал з оприлюдненням Сергєєм Лавровим конфіденційної переписки з Берліном і Парижем. Саме Меркель не давала скасувати антиросійські санкції ЄУ, хай вони й не були достатньо болісними й приховували багато шпарин для їхнього обходу.
Але повернімося до згаданої на початку тексту промови Меркель, яка пролунала на церемонії відходу у відставку голови Асоціації німецьких профспілок Райнера Гоффмана – давнього соратника і друга ексканцлерки. «Щодо ситуації в Україні, звичайно, я – не нейтральна. Моя солідарність – з Україною, на яку напала Росія, я підтримую її право на самооборону. У цьому зверненні я хочу прямо заявити, що підтримую всі зусилля федерального уряду, Євроунії, Сполучених Штатів та партнерів з G7, спрямовані на те, щоб покласти край цій варварській загарбницькій війні з боку Росії», – наголосила Меркель. Ексканцлерка жорстко засудила звірства росіян у Бучі, Ірпені…
Чого ми не почули в цій полум’яній промові – це каяття чи хоча б визнання власної провини. Ми останнім часом різко критикували німецького президента Франка-Вальтера Штайнмаєра. Але він принаймні зумів знайти в собі сили, щоб покаятися, зокрема щодо своєї впертої підтримки російсько-німецького газогону «Північний потік-2». «Моє чіпляння за “Північний потік-2”, очевидно, було помилкою. Ми трималися за мости, в які Росія більше не вірила і щодо яких нас застерігали наші партнери», – зазначив Штайнмаєр. Він теж визнав свої помилки у відносинах з Путіним і загалом у своїй політиці щодо Росії. «Моя оцінка полягала в тому, що Володимир Путін не захоче розплачуватись повним економічним, політичним та моральним розоренням своєї країни за своє імперське божевілля. Як й інші, я помилявся», – заявив Штайнмаєр.
Так, німецький президент ухилився від визнання всього спектру своєї провини, зокрема щодо проведення на відповідальні посади в уряді виразних «путінферштеєрів», але й це вже щось. Від Меркель ми не почули навіть такого. Може, почуємо з часом.
Як стверджує відома американська психологиня швейцарського походження Елізабет Кюблер-Росс, у процесі прийняття горя, втрат чи життєвих змін людина має пройти п’ять стадій, які послідовно змінюють одна одну: заперечення, злість, торг, депресію, прийняття. Пані ексканцлерка наразі перебуває на стадії торгу. У той час як німецьке суспільство у своїй переважній більшості суттєво обігнало її й вийшло вже на стадію прийняття. Тому актуальна соціологія демонструє прагнення пересічних німців усіма можливими способами допомогти українцям у їхній боротьбі з брутальним агресором. Саме суспільний тиск змусив чинне німецьке керівництва нарешті припинити зволікання з відправкою до України важкого озброєння.
«Найближчими тижнями ми поставимо в Україну 12 найсучасніших самохідних гаубиць у світі у тісній співпраці з нідерландцями. Федеральний уряд також нещодавно вирішив, що з системою IRIS-T ми поставимо найсучаснішу систему протиповітряної оборони, яка є в Німеччині», – запевнив канцлер Німеччини Олаф Шольц. А ще зовсім недавно він був категоричним противником озброєння України. І навіть коли Бундестаґ проголосував за надання українській армії важкої зброї, канцлер довго зволікав з реалізацією цього рішення. А кожен день зволікання коштував сотень життів українських захисників.
По війні все це доведеться аналізувати, осмислювати. Загалом світ нині стоїть на порозі переосмислення всієї своєї безпекової архітектури, яка виявилася абсолютно нездатною протистояти агресорові. Людство опинилося за крок від Третьої світової. Події останніх місяців засвідчили, що без радикальних змін, без докорінної трансформації міжнародних інституцій наша планета не зможе стати безпечним місцем у Всесвіті. Треба нарешті зрозуміти, що сумнозвісна Realpolitik без моральності, цінностей, гуманності може видаватися тактично привабливою, але стратегічно приховує в собі фатальні небезпеки.