Віце-маршалек польського Сейму Ришард Терлецький зауважив, що у європейській політиці відбувається багато змін і наші парламенти мають реагувати на ті зміни. Безсумнівно, але парламенти і є тими владними гравцями і репрезентантами народу, які творять нові політичні смисли і нову політичну реальність, і те творення має бути проактивним, а не лише рефлекторним , якщо говоримо про суб'єктність наших держав.
Ще одна резонна заувага пана Терлецького, що українська тема сходить на другий план у зв'язку з новими реаліями. Ми уже не заскочені тим, ми свідомі, що у старих європейських демократій для нас рецептів немає, у них і для себе рецептів немає. Ми свідомі, що за великим рахунком, Україна потрібна тільки сама собі, бо нема уже того ЄС, який умовляв Януковича підписати Угоду про асоціацію, а є той, розгублений через нові виклики ЄС, який відтягує навіть запровадження безвізу для України при виконанні нею усіх зобов'язань. Ми не перекладаємо власні проблеми на когось. Ми вирішимо їх самі. Очевидно, що співпраця завжди є очікувана і потрібна.
Відтак, перед Польщею і Україною знову постають гносеологічні питання: Куди ми йдемо? З ким ми йдемо? Яким є наше майбутнє? Якими ми є? Бо, хто ми є, ми вже знаємо.
Тому спішу поділитися такими роздумами на задану тему.
Заява Верховної Ради України у відповідь на рішення Сейму і Сенату Республіки Польща чітко продемонструвала, що Україна не збирається продовжувати «мірятися» кількістю жертв чи глибиною провин з метою загравання з власним електоратом. Верховна Рада України у своїй заяві виразно засвідчила, що здатна представити спокійну і виважену позицію великої і впливової частини українського суспільства, яка не втратила здатності критично мислити і думати про майбутнє, незважаючи на суперечності, які існують у суспільстві щодо оцінок минулого.
Водночас ми з великою тривогою спостерігаємо за інформацією щодо спрощення процедури отримання польського громадянства для власників так званої «картки поляка». Хоча польській владі відомо про те, що подвійне громадянство в Україні заборонене і з точки зору реалізації приязної, як нам декларують, зовнішньої політики щодо України, варто було б врегулювати це питання на міждержавному рівні й з повагою до міжнародного права. Загальновідомо, що повзучу анексію Криму Росія почала, роздаючи там свої паспорти ще всередині 2000-х років. Ми далекі від думки, що Польща має на меті щось подібне, але тенденція непокоїть.
Так само непокоїть, що у польському політикумі толеруються розмови про реституцію. Заяви проросійських сил у Польщі та в право-реваншистських виданнях про відсудження майна в Україні, і мовчанка польських політиків щодо цього – не на користь нашим добросусідським відносинам. Насправді ж – це заздалегідь спланована операція у рамках інформаційної війни, щоб спровокувати чергове протистояння і підсилити роль маргінальних консервативних середовищ як у Польщі, так і в Україні. Це ставить перед Польщею і Україною нові виклики, відволікає суспільство від вирішення дійсно важливих питань. Як відповідальні політики, ми мусимо чітко продемонструвати нульову толерантність до таких дій і закликів і заявити про це публічно. У виразній позиції політиків, як репрезентантів волі свідомого, освіченого і вільного польського народу і полягатиме найбільша протидія російській пропаганді. Це важка місія, але досяжна.
Наруга над могилами померлих, напади на людей, які ідентифікують себе з Україною, зростання відчуття небезпеки для громадян Польщі, українців за походженням, на тлі безсилля чи-то навмисного небажання правоохоронних органів РП знайти і покарати винуватців цих протиправних дій, підштовхує до виникнення сумнів щодо публічних декларацій про підтримку і партнерство. Пропоную колегам-парламентарям звернутися до органів місцевого самоврядування РП, з пропозицією взяти на баланс і під охорону усі встановлені пам’ятні знаки на території Польщі з подальшим узгодженням написів на них. Такого масового вандалізму, який відбувається у Польщі на місцях поховань саме українців на території нашої держави немає.
Завдання істориків та наукових інституцій – вивчати і аналізувати факти минулого, а не використовувати їх як поживу для сучасних цинічних політичних і партійних ігор, які ведуть лише до ще більшої радикалізації й інтелектуального виснаження суспільства. Наукові інституції мають негайно припинити займатися функціями колишніх ідеологічних відділів КПСС чи інших ідеологічних організацій тоталітарного минулого. Українсько-польський форум істориків, який утворили Інститути національної пам’яті України і Польщі для дослідження конфліктних питань спільного минулого періоду Другої світової війни виявився, на жаль, неефективним інструментом для реалізації політики примирення і гуманізації пам’яті. Це закритий, заідеологізований, незмінний впродовж багатьох років клуб, що використовується політиками для легітимації пропагандистських і популістських меседжів, які отримує вкрай зневірене і розгублене суспільство, як у Польщі (через кризу ідентичності ЄС), так і в Україні (війна, ослаблена економіка, корупція і таке інше).
Ефекти від дотеперішніх інституційних напрацювань щодо політики пам’яті є сумнівними, що й продемонструвала криза міжпарламентських стосунків 2016 року.
Мусимо визнати, що для руху вперед, де у центрі всіх змін є жива людина, слід знайти нові інструменти співпраці, однак мертві мусять і мають бути гідно пошанованими через формулу «гуманізації пам’яті» – усі місця поховань чи захоронень і на території сучасної РП, і на території України повинні бути виявлені і відповідно ознаковані. Має бути створена нова спільна група з істориків, соціологів, філософів, політологів, просторових архітекторів, яка має розробити спільну концепцію «гуманізації пам’яті», незалежно від того, хто від чиїх рук і у яких протистояннях загинув. Роботи з виявлення і ознакування місць поховань мають відбуватися згідно з концепцією, продуманим детальним планом, фінансуватися спільно і у рівних частинах. Не мусимо ставити пантеонів і пам’ятників з написами, які ділять, можемо посадити дерево, яке дає дихати. Як казав Екклезіаст: «Бо знають живі, що помруть, а померлі нічого не знають... Їхнє кохання, і їхня ненависть, та їхні заздрощі загинули вже... Бо немає в шеолі, куди ти йдеш, ні роботи, ні роздуму, ані знання, ані мудрости!» (Екклезіаст 9:5, 6, 10). У контексті зростання впливу інституту церкви на політику, як у Польщі, так і в Україні маю надію, що така формула буде сприйнятою суспільством.