Імперія – це агресивна, штучно складена структура, яка функціонує за рахунок розширення територій та домінування над їхнім населенням. Зважаючи на те, що імперія утворюється практикою захоплення, вона не може існувати без ідеологічної основи. Осердя її ідеології становить необхідність культурного, соціального та економічного привласнення «чужого», від чого виникає потреба постійного самовиправдання, яка втілюється в імперській міфології та пропаганді.
Одна із форм, яку може приймати інформація, – це метафора, тобто коли на один предмет переносяться ознаки іншого. Будучи літературним прийомом, покликаним акцентувати й апелювати до чуттєвості, метафора використовується в політичній риториці та пропаганді. Метафора ніколи не повідомляє напряму, а потребує трактування закодованих у ній свідчень. За нестачі інформації та, як наслідок, неправильного відчитування метафора може вживатися в далекому від первісного значенні. Одну з таких метафор Володимир Путін озвучив на пресконференції з французьким президентом Емманюелем Макроном, яка відбулася 7 лютого, за менш ніж 20 днів до офіційного вторгнення російських військ в Україну. Розмова була про Мінські домовленості та про те, наскільки Україна «непослідовна» у їх виконанні. На питання журналіста: чи вважає Путін можливим врегулювання ескалації дипломатичним шляхом, президент РФ відповів: «[…] У Києві то кажуть, що будуть дотримуватися [Мінських угод, – ред.], то кажуть, що це зруйнує їхню країну […], але “Подобається, не подобається – терпи, моя красуне”. Потрібно виконувати [умови угоди, – ред.]». Зрозуміло, більшість світових політиків, зокрема речниця Білого дому Джен Псакі, сприйняли ці слова як алюзію на зґвалтування. Згодом Путін все-таки вирішив дотриматися дипломатичних умовностей та спробував пояснити свою позицію, мовляв, то був лише вислів без жодних натяків на особисті претензії.
Безсумнівно, подібне політичне хамство виявляє одну з основних рис російської дипломатичної політики, а саме – недалекоглядність. Враховуючи виправдання, які Путін навів опісля, фраза про «красуню» була першою, що виокремилася з хворої уяви свого власника. «Подобається, не подобається – терпи, моя красуне» походить із пісні гурту «Красная плесень», заснованого 1989 року. Всупереч самовпевненості, з якою була вимовлена ця фраза, мовець не зміг зацитувати її точно. Замість дієслова «терпи» мало б бути «спи». У пісні йдеться про сплячу красуню, яку зґвалтував герой пісні. До того ж рядок, вибраний Путіним, настільки красномовний, що Псакі, навіть не знаючи контексту виразу, змогла вловити мотив зґвалтування. Із зіставлення оригінального тексту композиції та контексту розмови, в якому фраза була вжита, можна зробити висновок, що російський президент уявляв Україну сплячою дівчиною, красунею, з пасивного стану якої можна скористатися. Подібне припущення можна було б назвати надумуванням, якби поплічники Путіна не почали його виправдовувати у незвичній для себе манері. Дмитро Пєсков переконував, що президент, виявляється, взагалі не знайомий з оригінальним текстом пісні, а вислів насправді походить із російського фольклору. Можливо, причиною таких виправдань було те, що Кремль боявся бути запідозреним у тому, що ще в лютому 2022 року мало залишатися в таємниці. Думку можна розвивати до нескінченності, але тут варто зупинитися детальніше та, врахувавши контекст, тимчасово забути про нього. Чому Путін вибрав саме такі слова, а не якість інші? Чому Україна «красуня»? Відповіді на ці запитання варто шукати в історії, адже Путін – не єдиний, хто вважає Україну «красунею», і можливо, якби він повчився досвіду минулого, все було б зовсім по-іншому. У 1919-му командир більшовицької армії, підданий «винахідника України» Леніна, написав про Україну таке: «Нагадувало мирний вишневий сад, пейзанську благодать, тиша і сон серед мирних хаток, дівчата за плетеними тинами […] Все це було маскарад – не більше […] Обріз і ручна граната ховалися під спідницею української красуні».
Українська література знає декілька «класичних» образів жінки: жінка-покритка (нереалізована мати), жінка-ненька (реалізована мати), ніжна дівчина-красуня. Уже в першому романі української літератури «Маруся» 1832 року Григорія Квітки-Основ’яненка постать дівчини перебуває в центрі оповіді. Будучи літературним критиком та головним ідеологом українського інтегрального націоналізму, Дмитро Донцов називав Марусю «малоросійською» та звинувачував її у слабкості й піддатливості до соціальних обставин. Донцову була більше до вподоби Шевченкова жінка, вольові прагнення якої були більш очевидними. Важливо зазначити, що саме Шевченко був одним із тих, хто доклався до втілення України в образі жінки, а саме, згаданої вище – жінки-матері. Ба більше, цей образ був заледве не основним у його творчості. Згадати лише Катерину, дівчину, яка, покохавши «москаля», завершила своє життя як покритка, тобто нереалізована мати. Іншим прикладом можуть слугувати рядки з вірша «Думи мої...» 1840 року:
Привітай же, моя ненько!
Моя Україно!
Моїх діток нерозумних,
Як свою дитину
У «Думах…» Шевченко не натяками, а вже напряму зве Україну «ненькою», реалізованою матір’ю, яка змушена виховувати «нерозумних» дітей-українців. Імовірно, автор назвав їх «нерозумними», бо вони були зачаті не від кого-небудь, а від Російської імперії. Звісно, Шевченко далеко не єдиний із тих, хто використовує прийом ототожнення жінки з Україною.
Метафоризація України-жінки, на мою думку, була одним із найбільш тривалих мотивів в українській літературі. Усупереч плину часу, зміні соціально-політичних умовин, образ України-жінки трансформувався, але не зник. Уже в І пол. XX ст. поет Євген Маланюк описує Україну не як дівчину без «вінка», а як повію. Змінилися обставини життя самих жінок, а відтак й «Шевченкова» покритка стала певною мірою анахронізмом. У «Діві-Обиді» Маланюк пише:
Хто гвалтував тебе? Безсила,
Безвладна, п'яна і німа
Неплодну плоть, убоге тіло
Давала кожному сама.
Ще чіткіше оця інноваційність способу буття жінки і як жінки, і як України простежується у Валер’яна Підмогильного та його романі «Невеличка драма». Його головна героїня, Марта – це колишня селянка, працевлаштована, незалежна ні від кого жінка, яка закохується в чоловіка, який уособлює радянську соціалістичну ідеологію. Закоханість у Марту можна трактувати як тимчасову прихильність радянської влади до УРСР, яка увійшла в історію як «українізація» 1920-х років, тобто закріплення вживання української мови та культури на рівні республіки. Кульмінація повісті разом із закінченням стосунків між персонажами символізує занепад України культурної, початок масових репресій, від яких пізніше поліг і сам Підмогильний та покоління українських митців разом із ним.
Усі вищезгадані прозові й поетичні твори пов’язує єдиний троп «України-жінки», витоки якого заховалися в періоді, який відомий нам як Просвітництво. Будучи багатим на географічні відкриття, у ньому також не бракувало насильства та завоювань. Говорячи про ці явища, я маю на увазі процес колонізації, який відбувався за сприяння великих імперій та їхніх безпосередніх правителів. Відносини метрополії та колонії (-ій) були вкрай однобокими, адже передбачали покірність останньої (-іх). В умовах патріархального світу цей факт послужив підставою до метафоризації їхніх відносин у вигляді пари чоловік – жінка з рисами, які їм почасти приписувало Просвітництво. Звично, жінка асоціювалася з емоційністю та загальніше – природою, а чоловік – із культурою, раціональністю, тобто з питомими виразниками «людськості» та властивої їй «цивілізованості». Так само як жінка, колонія вважалася безпомічною без приналежності до імперії, свого чоловіка. Жінка / колонія – це завжди символ хаосу, який запрошує чоловіка до впорядкування. Тут можна знову на мить згадати слова самопроголошеного новітнього «імператора» Путіна: «Ви не залишили нам вибору […]». Інакше кажучи, ви були настільки хаотичними, що відтепер нашою місією стало впорядкувати вас силою. Путін, безсумнівно, дотримується логіки ґвалтівників та домашніх тиранів. Метафора відносин Росії – України як ґвалтівника – жертви стала настільки поширеною, що віднедавна нею почали послуговуватися політичні експерти та інші аналітики. Наприклад, ось що відповів Віталій Портников на претензії Олексія Арестовича щодо закріпленого в Конституції євроатлантичного напряму розвитку України, який, на думку останнього, став підставою до вторгнення: «Може, вона [жертва – Україна, – ред.] була неправильно одягнена, може вона занадто сильно йому [маніяку – Росії, – ред.] посміхалась або, навпаки, була надто агресивною? А правда в тому, що маніяк напав тому, що хотів напасти і знищити, а не тому що жертва обрала не той фасон одягу».
Повертаючись до історичного аспекту вищенаведеного феномену, жіноча постать у тій чи іншій ролі ніколи не трактувалася однозначно. Так само як Шевченко був схильний описувати жінку в ролі і реалізованої матері, і нереалізованої, Маланюк романтизував Україну-жінку та ненавидів її за слабкість та піддатливість. У концептуальному сенсі «жінка» – це одночасно і Єва, і Марія, тобто і найбільша грішниця людського роду, і найбільша його праведниця. Оскільки нутро жінки складене із суперечливості, не дивно також, що Україна – це так само жінка. У своїй комедійній п’єсі 1883 року «За двома зайцями» Михайло Старицький втілив Україну одразу у двох жіночих постатях: Проня та Галя, де одна належить до русифікованого українського міщанства, а друга – небагата красуня. Старицький демонструє парадоксальність України, яка не становить її питому рису, а випливає зі шкідливого впливу у вигляді русифікації, який здійснює на неї імперія. Тобто Україна містить у собі фемінність лише тому, що Російська імперія її нав’язує.
Націоналізм містить у собі чоловіче та жіноче начала, де одна з основ може переважати. Намагання прив’язати національність до жіночного роду свідчить про недооцінку або компрометацію її «класично-маскулінних» ознак: відваги, незалежності, принциповості, а в деяких випадках – цивілізованості, раціональності тощо. Сучасна українська поп-культура і надалі використовує метафору України-жінки: пісні, арти, тік-токи і т. д. У цьогорічному відборі на Євробачення Аліна Паш представила пісню «Тіні забутих предків», у якій заспівала:
Моя Батьківщина, як дівчина молода,
Буде проростати, як пшениця золота.
Як бачимо, цією метафорою послуговуються представники обох сторін поточного воєнного конфлікту: від Путіна до Портникова та Паш. Питання лише: чому? Історія показала, що таке уявлення про Україну є, зокрема, нав’язаним, але ми не втомлюємося апелювати до нього знову і знову. Моя відповідь на це, з одного боку, банальна, а з іншого, – навіть недостатня, бо мені видається, що метафора України-жінки досить проста для того, щоб в’їстися у свідомість, хоч і справді достовірно ілюструє наше бачення власного стану. Донедавна Україна дійсно не могла цілком порвати відносини з Росією, а військовий напад останньої у 2014-му та ескалація у 2022-му такі ж необґрунтовані, як і побиття чоловіком жінки, пов’язаної з ним у подружжі. Я в жодному разі не стверджую, що жіночі риси й ототожнення з ними погані або потребують негайної ревізії, навіть навпаки, цей образ видається мені вкрай виразним. Однак насмілюся припустити, що як тільки ми перестанемо бачити себе в будь-якому зв’язку із Росією-чоловіком, Україна вже ніколи не зможе бути жінкою.