Валерій Пузік – український письменник і режисер, лауреат літературних конкурсів. З березня 2022 року перебуває в лавах Збройних Сил України.
«Метелик і танк» – оповідання та поезії про людей та війну. Збірка складається з трьох частин: «Бездомні пси» – цикл оповідань про вічні повернення з війни додому і з дому на війну; «Ковчег» – есеї для онлайн-видання Opinion; «Червоною цеглою» – поезії, написані у 2021 році.
Головний герой Валерія Пузіка – звичайна людина зі своїми переживаннями, український солдат, який добровольцем пішов на фронт. Він щодня не лише виконує рутинну роботу: риє траншеї, будує бліндажі, зводить опорні пункти, а й знищує ворога. А ще, незважаючи на сумніви й думки про те, що ніби все втрачено і територія мертва, він упевнений, що треба рухатися далі й вірити в перемогу.
Книга побачила світ у видавництві «Фоліо».
***
Бездомні пси
Час більше не зупинявся.
Тепер він тече своєю рікою повз ліхтарі, між якими у темряві ховаються наші розмови.
Вокзал відгудів потягами, і тепер тут тихо. Позаду залишилися сотні кілометрів залізниці. Ми вивалися з вагону, і серед цієї тиші завмерли в очікуванні. «Приїдемо додому, знімемо форму і забудемо усе», – так говорив Орест. Йому п’ятдесят. Він худий і високий. Обличчя виголене, пахне одеколоном і м’ятою.
Три години до чергової пересадки. Друга година ночі. Чекатимемо до ранку, як на Майдані. Повернення на війну не буде – дємбєля! Кінець восьмої хвилі.
Орест не бачив своєї родини пів року. Коли ми сиділи в окопах, у нього народилася онука. Він вітав дочку телефоном зі сльозами на очах.
– Хай буде здорова! – кричали ми, а він сидів після розмови спустошений і дивився на свій автомат, який називав іменем дружини – Марія. Два роки війни в мозолях на його руках. Рік – у добробаті, рік – у ЗСУ. Добрий мужик, толковий, казав, що більше не повернеться, віддав цій землі усе кров’ю і потом. Виконав обов’язок, і тепер можна зустрічати старість і бавити онуків.
Орест був поранений. «Смішно жалітися, говорив він, почали бомбити нас, прилітали міни й “насипали” з АГС, а ми в полі, ховаємося за машиною, яка заглохла посеред дороги. Водій все копирсається в капоті, весь труситься, страшно, а найголовніше, поломка дурна була – клєма злетіла з акумулятора. А воно прилітає і прилітає. Бух! – тут. Бух! – там. І в повітрі свист уламків. Ну ось водя наш так сяк наліпив ту клєму, вліз в кабіну, кричить, щоб ми пакувалися. Ми до машини через борти в кузов і тут – шур-шур-шур в повітрі, осколок у мене, в сраку, прикинь, у ліву “булку”, а ж соромно казати, коли запитують: поранений? куди? Я тільки сміюсь.
Смішно! Легке поранення, але місяць в лікарні – на горщик сам сходити не міг».
Сидимо на лавці, куримо. Вокзал недалеко, метрів триста від нас. Орест журливо вглядався в темінь.
– Я навіть не знаю, що буде далі, – каже Орест, – звик до окопів та бліндажів. Чесно! Свій побут, свій світ, свої закони. – Слухай, – питаю його, – пропоную по сто грамів коньяку. На прощання. Що скажеш?
Орест киває, а привокзальне бістро різнокольоровими лампочками біля входу вітає нас словом «Відчинено». Ну і добре, думаю я. Хай буде так:
– Чекушку «Закарпатського».
Жіночка по той бік барної стійки усміхається. – Щось ще?
Орест дивиться в меню, читає:
– Пельмені, – і додає: – по дві порції. Кожному.
– Давай ще два бутерброди і щось запити.
– Сік? Вода?
– Сік. Яблучний.
– Все?
– Так!
Ми сіли за столик. Речмішки кинули під стільці.
Людей у бістро фактично не було. Порожні столики. Деревом оббиті стіни. Шторки у кабінках. Фотошпалери: тропічний малюнок і леви заглядають нам на стіл.
Орест розглядав плакат «Чернігівського» пива, на якому збірна України з футболу зображена в усій своїй красі, в жовтій формі з національною символікою, майже в кожного гравця команди переможна усмішка. Поруч старі наліпки з Федором Бондарчуком, що теж впевнено дивиться в кадр, а по факту прямо на нас: «Балтика 3. Успіх там, де ти». Нам сьогодні має пощастити. Стільки знаків на одній стіні. Лише штучні квіти псують картинку. Вони нависають над столами зі стін та стелі. На брудних шпалерах безліч відміток на зразок «тут був я» чи «Міша + Маша», обведені від руки сердечком. Ми мовчки розглядали ці нагадування з датами та іменами.
Дівчина поставила на стіл графин і чарки.
– Пельмені будуть через п’ять хвилин. Бутерброди зараз принесу.
Ми випили по першій.
– Нумо ще по одній! – відразу сказав Орест.
Я налив.
– Боюсь я, Марате. Боюсь повертатися. За ці роки так багато чого змінилося: люди, ми, країна. За час, який ми просиділи в окопах, я зрозумів одне: це наша війна і більше нікому, чуєш, нікому вона не потрібна, навіть нашим командирам. До нас нікому немає діла що там, що тут. Ми просто були там, де були. Все! Більше нічого. Ми відірвалися від мирного життя, і вже не зможемо повернутися. Вдома ми нікому не потрібні.
Він випив залпом.
– Згадай, – каже, – як у 2014-му зустрічали хлопців: квіти, телебачення, крики, «Слава героям» і діти сміялись навколо. Було відчуття потрібності. А зараз? Ніч. Вокзал. Бістро. Ця форма нічого не значить, так само як і медальки.
Я налив ще.
Дівчина принесла пельмені й поставила на стіл.
Орест сказав їй:
– Дякую!
А потім ще говорив, запинаючись і стривожено:
– І всі ці вокзали, потяги, вагони – то і є наша істинна Україна. Зайди в плацкарт і подивися: втомлені батьки з дітьми, п’яні пілігрими з мозоляками на долонях піднімають пляшки з пивом і ковтають випивку так, наче її більше не буде. І ми, Марате, в їхньому потоці – випивші, по формі, з медалями на грудях й нашивками на руках. Хто ми у цій веремії? Хто ми? Прості пасажири, заблукавші душі, що стоять на роздоріжжі власного життя між війною і миром, між окопами і домівками.
Я постійно про це думаю. Прийди на вокзал і все побачиш: заробітчан з баулами, бабусь з торбами, студентів та циган, що бродять, наче шакали. Можна закритися в купе чи есве – спокій коштує грошей, зараз багато хто закривається так. Це вигідно. Телевізор. Інтернет. Новомодні телефони. Наші діти дивляться на все це...
– Я пам’ятаю, – говорить він, – це відчуття впевненості, коли знаєш, що змінюєш контур історії своєї держави. На Майдані. Нова Січ. Ми впливали на хід історії. Вся влада у народу. А зараз? Нас позаганяли в окопи та бліндажі, й сидіть там нікому не потрібні, голодні та холодні. Повертаєшся додому, а на тебе кидають осудливі погляди: чому у формі? що за медаль? купив? заслужив? Швидше б зняти цю форму й забути. Вокзали. Автобуси. Потяги. Вагони. Ось де істинний зріз суспільства. Ось взяти нас з тобою. Ми вип’ємо зараз, посидимо тут, зайдемо в потяг, а там в очах інших будемо черговими аватарами. Щоб з нами там, на війні, не сталося, щоб не пережили, ми будемо тупими аватарами, а п’яні гастарбайтери Москва – Київ – просто мужиками, просто такими...
Він знову замовк, глянув на мене, у чарку й спробував усміхнутись:
– Будьмо! – підняв чарку і випив одним махом.
У бістро зайшов хлопець. Підійшов до барної стійки й гукнув:
– Свєто! Іди сюди. Нам поговорити треба.
– Вадіку, – озвалася вона, – іди на х*й. Нам нема про що говорити.
– Іди сюди. Я сказав! – бикував Вадік.
Ми одночасно глянули в його бік: шкіряна куртка, джинси, начищені туфлі. На правому зап’ясті товстий срібний ланцюжок. Щоки, наче в хом’яка. Сам він низького зросту. «В тілі чувак», –прошепотів Орест. Я зрозумів, що він мав на увазі. Тупий жирний заєць обернувся до нас й оцінив поглядом.
– Чого витріщилися? Допивайте і в**буйте.
– Малий, а ти нічого не поплутав?
– Нє-а!
Орест, як завжди, усміхнувся.
Я знаю цю гру, це його павутина. Зараз він випив й, можливо, захмелів, але Орест знає, для чого він розхитує човен: «вивести з рівноваги опонента і потім кинути в нього свій козир».
– Вадіку! – Орест сказав встаючи. – У мене до потяга дві години. Цей заклад працює цілодобово. Ти якась зальотна птиця. Не тобі вказувати куди нам іти й що робити.
Орест підходив до тупого жирного зайця ближче і ближче.
У цей момент вийшла Свєта. Вона гнівно глянула на хлопця й відразу кинула:
– Що тобі треба?
Орест зупинився, ніби вагаючись: продовжувати чи ні.
– Поговорити, – намагаючись приховати своє роздратування, відповів Вадік.
– Я тобі вже сотню разів пояснювала, що нам нема про що говорити. Усе скінчено. Крапка. Їдь до своїх дружків. Гасай. Веселись. Ходи на двіжі. Не заважай мені працювати.
Свєта глянула на Ореста:
– Розрахувати? – запитала вона.
Орест підійшов до стійки. Став поруч з Вадіком. Так, ніби й ненароком, зачепив його рукою.
– Ні! – усміхаючись промовив Орест. – Нам би з побратимом ще по сто грамів «Закарпатського».
– Хвилинку.
Дівчина потягнулася до пляшки, що стояла на стелажі за її спиною. Взяла графин з позначками «50», «100», «150» й націдила в нього двісті грамів жовтої рідини. Запах випивки лоскотав ніздрі.
– Ось! – поставила графин на барну стійку.
– Усе гаразд? – по-змовницьки прошепотів Орест.
– Так! Цей вилупок уже йде.
Вадік скрипів зубами, дивлячись то на Свєту, то на спокійного Ореста.
– Свєто! – пробубонів Вадік, проводжаючи поглядом Ореста.
– Ну, говори! Може, ти вибачитися хочеш? Якщо так, то ставай на коліна. Прямо зараз, тут. Але знай: таке не вибачають.
Орест сів за стіл і з цікавістю глянув у бік парочки. Я ж сидів й уважно слухав.
– У тебе в голові, знаєш, ніх*я не помінялося. Ти як був *баньком, так ним і залишився. Нічого не змінилося. Хочеш бухати – бухай. Хочеш шлятись по бабах – шляйся. А про мене забудь. Все! Крапка. Скінчено. Іди звідси, щоб очі мої тебе більше не бачили.
– Свєто...
– Шо? Шо ти дивишся на мене своїми безневинними телячими очима? Іди! Не заважай мені працювати.
Вадік схопив дівчину за зап’ястя й силою потяг до себе. Свєта гепнулась об щось під барною стійкою. Ми почули дзенькіт порожніх пляшок.
– Пусти! А то поліцію зараз викличу.
– Послухай мене, Свєто. Я жити без тебе не можу. Я хочу бути з тобою. Тільки з тобою. Мені більше ніхто не потрібен. Пробач мені, будь ласка. Пробач. Пробач...
– Все гаразд? – запитав Орест. Вадік огризнувся:
– Не твоє діло!
– Відпусти її.
– Не сунь носа не у свої справи.
– Мені здається, дівчина вже казала, щоб ти відпустив її руку. Тож зроби це.
Вадік відпустив руку Свєти й швидко попрямував до Ореста.
– Я зараз тобі зуби повибиваю... – шипів він.
Орест, не довго думаючи, луснув хлопця з правої по носі. Хлоп зупинися.
– *ляяя...
Орест сміявся. Так, наче у фільмах, махнув правою, потім лівою рукою в повітрі, підступився до свого опонента ближче й приклався ще – цього разу з ноги в плече. Вадік захитався, але встояв на ногах.
– Тобі ж п*здець. Ти знаєш це? Я тебе закопаю в лісі. Заставлю могилу собі вирити...
Орест уже не чув слів, які говорив Вадік. Він лише бачив перед собою тіло – грушу для биття, яка нічого йому не зробить. Орест завдавав удар за ударом по голові. Вадік лежав на підлозі, скрутившись калачиком, і закривав голову руками. Орест замахнувся ногою, щоб вдарити ще раз, і зупинився. Пропав інтерес. Він глянув на Свєту.
– Скільки з нас? – запитав він у неї.
– Сто двадцять вісім гривень.
Орест переступив через Вадіка, дістав з кишені гаманець, відрахував суму й поклав купюри на барну стійку.
– На вокзал?
Я кивнув.
Вулиця привітала нас холодом. Сірий пейзаж міста. Густий туман ховав у собі все. Він снував скрізь: між дерев, між будинків. Був усюди. Бездомні пси бродили сквером. Виходили під жовті плями світла ліхтарів. Зупинялися й оглядали свою територію. Від них віяло спокоєм.
Біля бістро ми закурили.
Ніч. Ми повільно пошкандибали до залізничного вокзалу, пускаючи тютюнові клубки диму в пустку ночі.
– А ти не боїшся повертатися? – запитав Орест.
– Боюся! – відповів я.
І ми йшли мовчки назустріч вітру.
Чомусь спало на думку: ми і були тими бездомними псами.
Одеса, грудень 2016 року