Минулого року ми не так активно обговорювали війну в Україні, як події в Афганістані. Таліби з початку активних дій та наступу дуже швидко взяли владу. І в цій ситуації нам насправді є чого повчитись. А саме – навчитися визначати рівень пасивності суспільства.
Народ, який століттями воював, який зі зброєю на «ти» з дитинства, отримав покоління, яке сиділо вдома, скаржилося, чекало допомоги від партнерів, тікало і «не розуміло, чому так відбувається». За 20 років перебування американських військ у країні народилось та виросло покоління, яке не готове брати на себе відповідальність у критичний момент та йти захищати себе і свій дім.
Активна частина українського суспільства завжди дуже впевнена у своїй унікальності, особливості мислення, місійності та визначальній ролі для країни. Проте зазвичай це не має нічого спільного з реальністю. А інколи навпаки, нерозуміння ситуації чи її викривлене бачення в парі з активними діями призводять до негативних наслідків, прикритих колективною бездіяльністю.
У час гібридної війни, коли емоції беруть гору, дуже складно говорити з людьми про раціональні речі та вимагати критичного мислення. Прапор на аватарці в соцмережах, інструкції щодо валізок безпеки, насміхання з влади, фото зі зброєю, складання шляхів втечі та рекомендації армії, як воювати, на думку частини суспільства, мають показати, що українці готові до війни.
Але насправді це ознаки страху і тривоги, які не дозволяють поглянути на ситуацію тверезо і критично оцінити все, що відбувається в інформаційному полі загалом та свої дії зокрема. Бажання сховатись за ритуальними чи показовими речами зрозуміле, але не може бути виправданням.
Враховуючи факт, що на восьмому році війни російська агресія досі викликає здивування і нерозуміння в людей, важливо говорити не тільки про поведінку влади, а й про те, як поводяться люди в критичний момент. Саме поведінка людей є визначальною, а не армії чи влади.
У 2014 році росіян зупинив не Порошенко, Турчинов чи Аваков, а звичайні чоловіки, які, може, й не хотіли воювати, але розуміли, що треба. Їхні жінки та мами, що відпускали й підтримували, діти, які мотивували. Але цей акт героїзму й самопожертви суспільство дуже швидко почало ігнорувати. З часом навіть переводячи фокус на те, як українці об’єднались у єдиному пориві, малюючи мости в колір прапора. У такий спосіб акт суспільної сублімації подавався як найвищий прояв об’єднання. Але так об’єднувалися тільки ті, хто не хотів більше нічого робити. Насправді у критичний момент нас об’єднала смерть рідних і близьких від рук російських окупантів.
Усі показові приклади з тренуваннями та підготовкою нічого не варті. Ті самі люди, що зараз показово щось роблять, робили так і у 2014 році, але насправді не воювали, а інколи й армії нічим не допомагали. Проте завжди займали активну позицію в інформаційному полі та диктували умови владі й іншій частині суспільства.
Тому треба зрозуміти, як поводитимуться люди, до чого закликатимуть владу, чи будуть готові до жертв. Наразі складається враження, що значна частина українців не усвідомлює, що таке бойові дії і що війна не має нічого спільного з романами чи фільмами.
У ситуації, яка складається в Україні та довкола неї, мене непокоїть тільки одне – тривога українців. Уже зараз можна виділити кілька проблем з поведінкою мас у критичній ситуації, таких як вимога миру на будь-яких умовах, виступ проти власної армії та підтримка невигідних нам вимог партнерів.
Почнімо з країн-партнерів. Багато хто хибно сприймає політику іноземних держав щодо України та Росії. Люди живуть в ілюзії, що нам хтось щось винен і має допомагати.
У нас ставлять в центр інтереси України та вимагають від інших говорити саме про них. Але це не так. Кожна країна, яка допомагає, робить заяви чи відмовчується, маючи власні інтереси і свою політику. Вони відстоюють насамперед свою безпеку та впливи.
Як поведуться теперішні союзники в критичний момент, нам невідомо. Але судячи з історії поведінки таких країн, як Німеччина та Франція, вони тиснутимуть на Київ щодо підписання будь-яких мирних домовленостей на умовах Росії, тільки б не стріляли та не вбивали людей.
У нас люблять наводити приклад Грузії, яка, на думку багатьох, мала проблему у 2008 році, бо США та країни ЄС приділяли їй мало уваги під час російської агресії. Такий приклад показує, наскільки російська пропаганда впливає на нас. Грузія дійсно мала проблеми, бо Росія на неї напала та була за кілька годин від того, щоб оточити столицю. А на російські умови здачі своїх інтересів Грузія погодилась через тиск Франції.
Зараз ми кричимо «дякую», а що буде в час інтенсивних боїв і великих втрат. Погодимось на умови, які нам привезуть «союзники»? А нам точно запропонують піти на поступки Росії заради «збереження життів» та «дотримання прав людини». Чи скаже тоді активна частина суспільства до влади – «підписуйте!»?
У 2014/15 році суспільство загалом позитивно поставилося до Мінських угод. І важлива поведінка в конкретний момент, а не роки опісля – «після бійки кулаками не махають». Тоді замість піти у військкомат і взяти в руку зброю люди погодились на умови, запропоновані Україні.
Патріотизм – дуже складне і неоднозначне поняття. У кожного воно своє, кожен вкладає в нього різні сенси. На війні є ворог і побратим. Ніхто не питає, патріот ти чи ні. У звичному житті в нас дуже багато приписують саме патріотам. Проте чи стоїть за патріотизмом готовність воювати. Наразі вже є заяви від «патріотів», що вони не підуть воювати, а будуть в тилу допомагати, бо не мають професійної підготовки. Але війна – це не про патріотизм та любов до батьківщини, прапора, лідера чи мови. Це про страх, смерть, розуміння небезпек, готовність терпіти та усвідомлення ризиків у майбутньому. На війні всі дії спрощуються. І тих, хто пішов воювати, бо його дім знищили, вбили друга чи він втратив можливість розвиватись, значно більше, ніж тих, хто пішов, бо «батько Бандера…».
Частина суспільства точно не усвідомлює, що таке війна, та навіть не хоче цього робити. А псевдоексперти закладають підвалини для паніки, самостійного знищення інфраструктури та блокування діяльності міст. Це нагнітання й описування катастроф і втрат провокує суспільство на швидку здачу. Перші великі жертви та знищення інфраструктури призведуть до вимоги погодитись на мир. Якщо люди «втомились» від війни зараз, не бачачи та не відчуваючи її, то якою буде реакція, коли довкола все горітиме?
Саме реакція людей на перспективу повномасштабних бойових дій лякає більше, ніж сила ворога, його зброя чи кількість втрат. Чи не почне цивільне населення виходити на акції протесту з вимогою підписати мир та припинити бойові дії. Ми ж вільна демократична країна, де кожен має право голосу і може вимагати від влади… зради, поразки. Фраза Зеленського перед виборами президента «треба просто перестати стріляти» отримала великий відгук у людей. Але якщо президент врешті-решт зрозумів, що така формула не працює, то багато людей – ні.
Третя проблема – це неготовність до втрат. За підрахунками експертів, початок повномасштабного вторгнення призведе щонайменше до 10 тисяч жертв у перший день (і санітарних, і безповоротних) з обох боків. Як відреагує суспільство на тисячі вибитих українців? Десятки тисяч візьмуть зброю в руки чи підуть на акції протесту з вимогою припинити стріляти?
Війна – це жертва і боротьба зі собою кожної хвилини. Десь з осені 2014 – весни 2015 років українська армія перебуває в заручниках суспільства. Суспільство не дає стріляти та вести активні бойові дії. У нас є офіцери, готові ухвалювати важкі рішення, але цього не розуміють в країні. Не хочуть зрозуміти, що для того, щоб відвоювати свою країну, треба йти на жертви, зокрема людські. Люди категорично не сприймають, що можуть бути активні бойові дії і там тисячами вмиратимуть українські солдати. Що Донбас точно можна було б звільнити в перші роки війни. Але справа генерала Назарова показала, що винними у смертях люди роблять насамперед тих, кого можуть дістати, а це свої офіцери та генерали, а не росіяни.
У час кризи може скластися парадоксальна ситуація для суспільства, «яке готове воювати й дати відсіч ворогу», коли люди самі вимагатимуть припинення бойових дій, бо наші солдати гинуть, погодяться на мирне врегулювання, пропоноване «союзниками», та вимагатимуть від військового й політичного керівництва держави погодитись на все «заради миру». Тому кожному з нас треба визначитись, де його «червона лінія», на що він готовий не у ФБ, а в реальному житті, та як буде поводитись не три дні, а місяць, рік, два активної фази боїв. І розуміти, що кожна країна має свої цілі, тому не варто заходити у фарватер чужої політики, бо так ми станемо заручниками «дружби» та «підтримки».
Прапорці на аватарках – це, звісно, дуже красиво, це свідчить про об’єднання. Але війна – це не краса, це смерть, страх, біль. Об’єднувати мають реальні дії, а не показові речі. Хочете бути корисними, то записуйтесь у резервісти тероборони, ідіть на курси першої медичної допомоги й виставляйте фото звідти. А наразі ми маємо показуху окремих організацій, фото з карабінами біля шафи та ультиматуми від мисливців.