«Ми збираємося сьогодні десятий раз. І кожного разу не лише підводимо рису під роком, що минає, але й пробуємо зазирнути у майбутнє. Бо важливим так насправді є саме це майбутнє. В минулому вже нічого не зміниш, окрім нашого ставлення до нього.
Часи, що надходять, непевні. Це так званий «час вовка». Не день і не ніч - це сутінки. Межа року, грудень - це теж постійні сутінки. Люди такої пори ховаються по своїх житлах, по людських гніздах. Хочеться під час цієї паузи в році закутатися у добрий плед та зануритися в стару добротну книгу, сюжет в якій розвиватиметься статечно, без жодних екстраваганцій, товщина якої даватиме певну перспективу і натякатиме на твою солідність.
Однак світ довкола нас майже не дає змоги на такий люксус. Теперішні часи дуже швидкоплинні і вкрай метушливі. «Попсові», я б сказав. Вони захекано пробують вхопити самі себе за хвіст. Ця захеканість не дає змоги застановитися, осмислити найпростіші речі. Як-от - а навіщо мені це все. Ну, нахапаюся я того чи іншого - і що з того? Чи додає ця захекана метушня щось до власне мого життя? І коли я нарешті почну насправді жити своїм справжнім життям, а не готуватимусь до нього?
Підставові людські істини дуже прості. Це наше «підготовче, чорнове» життя, яке неначе готує нас до наступного справжнього життя, ніколи не закінчується. І ми так і проживаємо життя, неначе пишучи чернетку. До чистового тексту так і не доходить.
Ми маємо цьому щоразу виправдання - потрібно дітей підняти, криза наступає, треба добудувати дім і т.д. А от з понеділка чи з наступного тижня або року заживемо по-справжньому. Однак це «по-справжньому» не приходить. Огром дрібних клопотів тільки наростає як снігова куля.
А тут ще й криза, про яку вже не тільки торочать. Знову актуалізується запитання - то що ж робити, якщо далі так жити вже майже неможливо.
Як на мене, то відповіді дві. Опору можна знайти або в чомусь дуже традиційному, або в абсолютно новому.
Якщо говорити про традицію - то я б її окреслив як традицію «пледа і хорошої книжки». До неї відносяться і зв'язки між людьми, між друзями і в родині. В «часи вовка» люди гуртуються і поміж себе, і довкола якихось цінностей. Все зайве відкидається - залишається найістотніше. Гадаю, що для багатьох це вихід. Причому вихід, який не лише надасть смаку старим давно забутим смакам та запахам, але й стане новим відкриттям. Ми знову відчуємо, що традиція - це не заскорузлість, а охорона, старий добрий дім.
Однак для відважніших можливий й інший вихід - реалізація себе в царині зовсім для себе неочікуваній. Щось неможливе - «хлопок однією рукою». Ніхто з нас достеменно так і не знає всього, на що він насправді здатен. Здається, все наше суспільство вже затерло стару платівку - досить ввімкнути телевізор, щоб почути один і той самий занудний звук. Не вникайте в слова - вловіть тон. Одне й те саме. Один до смерті остогидлий скрип і скигління. Нічого свіжого. Гадаю, що такі переломні часи зможуть дати шанс багатьом із нас розпочати зовсім невідоме нове життя. Такий перелом, перелом болючий, але й плідний, багато з нас пережило на початку 90-х.
Традиція та інновація насправді є двома крилами одного процесу. Одне без другого, якщо говорити про суспільство в цілому, неможливе.
Все це банальності, якщо бачити їх як текст чи моє пустопорожнє розумування. Однак коли бачити їх як наші життєві стратегії, плани та кроки, які робитиме кожен з нас, хоче він того чи ні, - то зовсім ні. Життя саме заставить нас приймати якесь рішення. Звичайно, ці стратегії мають як оборонний, так і наступальний характер.
Але навіть повернення до традиційних цінностей, поновлення старих зв'язків є не лише обороною, але й наступом. Консервативним, якщо хочете, але наступом. Не знаю чи суспільною, але персональною консервативною революцією.
Тому в переддень різдвяного циклу свят, коли ми традиційно повернемося в своє дитинство, - до всіх цих ялинок, вертепів, родини і друзів, ми маємо шанс знайти в цьому колі вихід для себе, якого ми дуже довго не бачили, хоча він завжди був для нас відкритим. І взагалі - він існував тільки для нас.
А з іншого боку, карнавал, яким є наш вертеп, може інспірувати на імпровізацію. Переконаний, що він у своїй основі більш творчий, ніж ті вертепи, які щоденно демонструє наше телебачення. Може, відкинувши рутину, якогось дня ми зможемо знайти себе інакшими. Важливо не боятися бути інакшими. Повернення до різдвяного дитинства разом з тим повертає нас до того вихідного пункту, який ми вже призабули, коли перед нами слалися десятки шляхів, коли ми могли ставати і тим, і тим, і тим. Коли світ був для нас надзвичайно цікавим.
Зрештою, наші сьогоднішні соленізанти свого часу теж круто змінили своє життя. І здобулися на ще одне життя. Може, в цьому і є та інтелектуальна відвага, за яку ми вкотре нагороджуємо тих, кого вважаємо кращими».
6 грудня незалежний культурологічний часопис «Ї» вдесяте провів церемонію вручення орденів «За інтелектуальну відвагу» та «За добру справу».
Рішенням Капітули часопису «Ї» орденом «За інтелектуальну відвагу» нагороджено архієпископа Харківсько-Полтавської єпархії Української автокефальної православної церкви владику Ігоря Ісіченка та голову Комітету Верховної Ради з питань національної безпеки та оборони, народного депутата, екс-міністра оборони України Анатолія Гриценка.
Відзнакою Капітули часопису «Ї» - орденом «За добру справу» - нагороджено директора Міжнародного фестивалю Бруно Шульца в Дрогобичі Віру Меньок.