У Національному музеї ім. Андрея Шептицького на проспекті Свободи,20 триває виставка «Василь Володимир Василь Одрехівський. Скульптура». Цей великий проект присвячений 100-річчю від дня народження знаменитого львівського скульптора Василя Одрехівського (1921-1996 рр.). Твори митця зібрані з колекцій кількох українських музеїв та приватних колекцій.
Проте автори проекту не пішли звиклим шляхом зібрати поважну ретроспективну виставку митця. На мультимедійній експозиції представлені скульптури, фото-, відео-, аудіоарт та AR-роботи (твори з доповненою реальністю) відразу трьох поколінь скульпторів Одрехівських. По суті експозиція охоплює часовий проміжок із 1945 до 2020-х років.
Твори Василя Одрехівського-старшого, Володимира Одрехівського та Василя Одрехівського-молодшого, об’єднані на одній виставки, показують не лише творчість діда, батька та внука, тобто творчість однієї непересічної мистецької родини. Вони демонструють різні періоди в мистецтві, різні епохи у художній практиці трьох поколінь львівських митців. А серед їх робіт – чимало знакових. Це і портрет Володимира Барвінського, і пам'ятник Антоничу, і чимало інших.
Кожен скульптор має на виставці свій власний простір, окремі зали. Проте їх анфілада дозволяє при бажанні візуально поєднати усіх трьох. Елегантна стилістика, якщо таку термінологію можна вжити щодо експозиції, дозволяє глядачеві й роздивитися кожен твір, і отримати уявлення про творчість митців в цілому, і поєднати дуже різні твори у цілісний образ.
Цікаво, що еспозиція починається та завершються пам'ятником Франкові. У першому залі бачимо той, що робив Василь Одрехівський-старший, а в останньому – проект Franko Sculpture Symposium Василя Одрехівського-молодшого, що демонструє новий погляд на творчість і на саму постать Івана Франка.
Надзвичайно цікаво спостерігати, як троє митців, які, можемо припустити, впливали один на одного і водночас зберегли власне обличчя, відповідність часу та унікальність творчого методу.
Саме про це ми й поговорили з Володимиром та Василем Одрехівськими.
Володимир Одрехівський: Нашу виставку ми вирішили створити в першу чергу як збірку знакових творів Василя Одрехівського. Спочатку ми планували просто виставку Василя-старшого, потім подумали, що цікаво було б зробити спільний проект.
Звичайно, це передусім наші твори. Проте це і твори, які відбивають певний час, певні епохи. Фактично виставка охоплює 70-річний період.
Кожен із нас зростав та формувався і як людина і як митець у суспільстві із різними межами суспільно-комунікативними можливостями. Але нас об’єднує те, що ми є учнями однієї школи: Львівської академії мистецтв.
Коли три покоління близьких родичів займаються одною справою, наскільки старше покоління тисне на молодше? Чому вчить молоде покоління?
Володимир Одрехівський: Нас часто про таке запитують, але в нас від початку вибудувались дуже демократичні стосунки, спочатку з батьком, потім і з Василем. Навіть вибір професії в кожного був цілком самостійним.
Звичайно, середовище впливає. Для мене мій батько був одним із найперший вчителів у професії, але жодної напруги в нас ніколи не було. Навпаки, ми чимало монументальних робіт зробили разом. Коли робили пам’ятник Шевченку у Севастополі, то і Василь вже тоді був з нами.
Що стосується наших стосунків з Василем, то ми – колеги по мистецтву, партнери. Наприклад, при реалізації пам’ятника Антоничеві Василь мені дуже допомагав. Та й й ця виставка є нашим спільним проектом.
Василю, ви не лише скульптор, а й представник контемпорарі-арт. Як ці два види мистецтва у вас поєднуються?
Василь Одрехівський: Звичайно, домінантою виставки є пластика. Але ми доповнили її фото та відео. Власно на фото в кожному залі показали те, що не можна принести фізично. Зокрема мої перформанси, якими я займаюсь з 2011 року. Для мене дуже важливо поєднувати різни мистецтва, адже скульптура – то є щось статичне, монолітне, те, що тяжіє до вічності. А перформанс є іншою крайністю: це мистецтво дуже швидке, акціоніське та динамічне.
Володимир Одрехівський: І тимчасове.
Василь Одрехівський: Так. І мені подобається поєднувати різні речі. Часом я починаю робити щось у скульптурі, а потім ця ідея певним чином втілюється у перформанс. Власне, що нас також об’єднує, як трьох скульпторів, це ідея тяглості, переходу з одного в інше, закоріненість в історію та проекція у далеке майбутнє.
І якщо в скульптурі дідо зображав видатних українських особистостей у дереві, для мене ж патріотична тематика у перформансі звучала через використання землі як полісемічного матеріалу. Земля історична, земля фізична, земля астрономічна, вона може мати дуже багато образів і я ті образи почав використовувати у Франції, куди привіз українську землю.
Мені подобається використовувати різні медіа та не відчувати лімітів. І це, мабуть, щастя нашого покоління: не відчувати лімітів, які відчував, наприклад мій дідо.