Соломія Чубай – співачка, художниця, донедавна була головою правління «Вірменської-35» мистецького об’єднання «Дзиґа» у Львові, авторка численних музичних та літературних проектів, серед яких – «Колискові для Олекси» та «POETY. Діалог поколінь». Від початку повномасштабного російського вторгнення Соломія активно волонтерить – допомагає бригадам, які воюють на передовій. Хлопці привезли співачці грамоту: «Соломії Чубай за волонтерську підтримку та допомогу у виконанні бойових завдань від 28 бригади "лицарів зимового походу"».
У інтерв’ю ZAXID.NET Соломія Чубай розповіла про свій досвід волонтерства, концерти на передовій та чому важливо залишатись на боці світла.
***
Пригадайте, яким для вас був день початку повномасштабної війни в Україні?
Для мене війна в Україні триває з 2014 року. Їздила з концертами на схід України – Краматорськ, Сєвєродонецьк та інші міста. Мені хотілося бачити військових, підтримувати їх, проте ніколи не думала, що у ХХІ столітті узагалі можлива війна. Нормальний мозок ніяк цього не може прийняти. Коли була маленькою, снилися танки біля рідного дому і було дуже страшно. Напевно – це моя пам’ять про Другу світову війну, яку знала з розповідей бабусі та дідуся. На жаль, у нашому цивілізованому світі повномасштабна війна стала реальністю: кожного дня та ночі повітряні тривоги, ракетні обстріли житлових будинків, загиблі діти.
24 лютого був для мене жахливим днем. Коли розумієш, що твоя найближча родина – троє племінників, їхні старенькі дідусі та бабусі зараз під Києвом і там найбільша «жара». Рідний брат поза домом і намагається добратися до своїх дітей у Бучі та Гостомелі. Йому це одразу не вдається. Напевно перші три – чотири дні від початку війни ми тільки те й робили, що говорили телефоном з племінниками та чули обстріли на тлі розмов. Я увесь час комунікувала з братом. Ми радилися, як йому доїхати у вже фактично окуповані передмістя Києва. Зрештою, братові вдалося добратися під обстрілами до дітей. Вони встигли буквально за секунду до того, як у подвір’я будинку в’їхали російські танки. Буквально за секунду.
Паралельно надходили повідомлення від друзів з різних міст про окупацію. Тривожними були вісті і з Херсона, який окупували у перші дні війни. Мої друзі із-за кордону писали, щоб я подумала про сина і виїздила з ним з країни. Проте Олекса плакав, він не хотів виїжджати. У мене, натомість, не було ресурсу його переконувати. Дітей, які живуть з аутизмом, потрібно за два-три тижні готувати до змін. Усе, що могла робити у цьому хаосі – це молитися. Хотіла, щоб це був просто страшний сон із дитинства – прокидаєшся і усе закінчується.
Брат з родиною зупинився у нашому домі. Дивилась на своїх племінників і розуміла, що вони просто втикають в одну точку. Їм треба було побути наодинці. Добре, що в будинку є багато кімнат, комора і є де усамітнитися. У якийсь момент зрозуміла, що головне – це дати їм тепло, розуміння, запитати «як ти?» і не рухати. Люди спакували усе своє життя фактично в одну сумку.
Племінники, які поїхали в пластовий табір в Бучу з одним рюкзаком, мій брат, який ходив в одному лижному костюмі – було боляче все це спостерігати. Ми скуповували продукти – у домі четверо дітей і їх чимось потрібно годувати. Купували речі, які б навряд пригодились у нормальному цивілізованому світі – дрова, ліхтарики, лопати… Діти лякались, коли повз будинок проїжджав трамвай, коли вмикався холодильник чи сильно грюкали двері. У перші місяці війни до Львова активно щось прилітало, були постійні тривоги і мені було дуже боляче дивитись на ці дитячі очі.
Думала, як водночас Ілон Маск планує запускати ракети на Марс, а якийсь Путін запускає ракети сюди, де мої друзі, знайомі, родина, рідне місто і моя країна. Син Олекса сидить в кутку, налякані племінники. Брат думав, що налагодив своє життя – адже є дружина, діти, будинок та садочок коло хати. Згодом він дізнався, що його будинок спалили, однокласниць, з якими сидів за одною партою, зґвалтували і вбили.
Ми живемо зараз у цьому всьому. Усе відбувається тут і зараз, у нашій країні, усе насправді. Однак світ поруч і за нами спостерігає. Ми ніби рибки в акваріумі. Ми рибки, яких не чути. Ми просто відкриваємо рот і не знаємо, чи нас почують. Просимо – прочистіть нам акваріум, поміняйте воду. Натомість нам купили хижака і цей хижак зараз нас з’їсть. А світ спостерігає.
Як ви пояснювали Олексі, що таке війна? Як він сприймає події, які зараз з ним відбуваються?
У Олекси всі події завжди дуже логічно вибудовуються у ланцюжок. У нього все чітко і йому не потрібно було нічого пояснювати. Він розумів, що потрібно діяти – хотів робити «коктейлі Молотова», копати бункер, для виживання запасатися водою, сосисками, шоколадними батончиками. Олекса нікуди не хотів виїжджати. У мене було декілька поривів, щоб поїхати. У нього – ні. Він переживав за своїх котів, кімнату, ліжко. У нього починалось дистанційне навчання і він хвилювався, що на новому місці може бути поганий зв’язок, може не сподобатись їжа, запахи, чужа мова. Він малював собі перспективу наперед, яка б могла його стресувати. Він досі чемно ходить в укриття, лягає о певній годині, має запаси продуктів та одягу, склав «тривожну валізку» з потрібними та дорогими йому речами.
У мене «тривожної сумки» не було. Вирішила жити цим днем, оскільки не можу впливати на перебіг багатьох подій. Я можу діяти як волонтерка – щось купити, дістати, написати пост у соцмережах. Утім не здатна змінити цю війну. Думала, що можу своїми молитвами закликати усіх архангелів, Діву Марію, Ісуса та Бога, які скажуть війні – «Стоп!». Був такий період наївності, коли я у це щиро вірила. Був і період страху, такого звіриного страху, коли хотілось бігти, а куди – не знаю. Водночас було страшно утікати, покинути звичне життя, рідний дім. Розуміла, що на моїй відповідальності зараз Олекса, літня мама, брат з дітьми. Я у родині наймолодша, але мене завжди робили дорослою. Коли мені було одинадцять років, мама відправила мене в мюнхенський інтернат. Я вчилась гребти по тому життю самостійно, без підтримки. А зараз є певний набір фактів, з якими потрібно вчитися жити знову.
Молилась, щоб ракета не впала на дім, місто, рідну країну. Щоб вона залишилась там, звідки вистрелила. Пам’ятаю перших два місяці, коли приходив страх, тваринний страх, особливо, коли наступала ніч. Просто передати не можу, що зі мною робилося, коли звучали сирени повітряної тривоги. Пригадую ніч у травні, коли біля Львова ППО збивали ракети – я стояла і слухала вибухи. Тоді не знала, що відбувається і просто підсумовувала усе, що зробила у цьому житті. Думала – Соля, от ти зробила те і те, але ще не отримала того, що б хотіла мати. Не прожила досвід, який би хотіла отримати, не побачила, яким виріс син. Думки літали дуже швидко. Говорила собі, значить так має бути, сьогодні має все закінчитися… Потім прийшли повідомлення від друзів, звістки про те, що працювали ППО.
Коли почали активно волонтерити? Що саме стало поштовхом допомагати бійцям Збройних сил України?
Думала, займатимусь біженцями, які мають діток з аутизмом. Говорила із хлопцями-музикантами з INSO-Lviv, які залишилися у Львові, що ходитимемо у притулки, центри, вокзал та будемо виконувати «Колискові для Олекси». Була готова приходити та співати, допомагати людям, які приїхали сюди. Проте у моєму житті з’явилась людина – вимушений переселенець із Харкова, і все змінилось. Він сказав, що у нього є брати – військові льотчики і він має від них список, речі з якого не може дістати вже три тижні. Я взяла цей список і запостила у себе на фейсбуку. До вечора він був у мене зібраний повністю. Згодом почала робити інші дописи – і все знаходила.
Потім до мене подзвонив військовий із однієї з бригад і сказав, що їм потрібні тепловізорні приціли. Дізналася, скільки вони коштують – майже 4 000 доларів. Кажу Саламу, що ніколи не збирала таких грошей і що мені страшно. Він сказав мені фразу, яку запам’ятала, певно, назавжди: «Мені теж було вперше страшно йти на війну. Але я у вас вірю». Я за ніч зібрала необхідну суму – відкрила збірку о десятій вечора і закрила зранку. Коли отримала цей приціл, була, мабуть, однією із найщасливіших людей у світі. За кошти, які залишились, купила тепловізор бригаді на Чорнобаївку. Ось так і розпочалася моя волонтерка.
Потім допомагала зі збором коштів хлопцям на автомобілі. Давала концерти, продавала свої картини, писала усім друзям та знайомим із проханням переслати гроші. Ми купували машини, приціли, тепловізори та інші необхідні бійцям речі. Поїхала до друзів у Варшаву – вирішила зробити невеличку перерву. Виявилось, що хлопцям бракує касок, а у Варшаві є хороший магазин. Я знову почала збирати гроші. Також мені пишуть знайомі, що мають або кошти, або різні речі для ЗСУ – медикаменти, обладнання і я дзвоню до військових і шукаю, кому це необхідно. Відсилаю речі за конкретними запитами, нічого зайвого.
Проте у кожну передачу намагаємось додати щось від себе. Хочеться зробити їм приємно, передати горішки чи шоколадки. Моя кума пекла печиво і на ньому писала: «Ти мій герой», а моя похресниця оздоблювала випічку написом: «Повернись живим». Важливо показати бійцям, що світ про них піклується та пам’ятає.
Розкажіть про вашу мандрівку до бійців на лінію фронту?
Це була не моя ініціатива. Хлопці знали, що співаю і організували поїздку. Для мене це було дуже зворушливо. Вони чекали мене, зустріли комфортною машиною, довезли до передової, поселили та годували. Почувала себе королевою, яку всі опікують. Кілька разів почула: «Соломіє, ти не уявляєш, скільки ти для нас зробила. Ти просто не уявляєш, скільки життів врятувала». А я не уявляю. Думаю досі, що це ЗСУ рятують наші життя, що вони там стоять на нашому захисті. Мене вразила їхня вдячність та чуйність. Коли поверталась додому, запитували: «Соломійка, скажи, чи ти сіла на потяг, як ти доїхала». Бійці там воюють, але у них є людяність, чутливість, тепле ставлення до тварин, вазонків, до простих речей. Можливо, мені просто пощастило зустріти таких людей. Така моя історія, такий мій досвід спілкування із військовими.
Після концерту бійці згадали, що не заспівала пісню «Інший» на слова Юрка Іздрика. Зауважу, що співала бійцям не із заходу України, які, тим не менше, знають мою творчість. Військові подарували прапор України із своїми підписами – це люди з Одеси, Криму, Донеччини та Луганщини, Вінниці, Миколаєва. Мені дуже подобається тенденція, коли ми не ділимо Україну за частинами світу, тому що ми одна країна, у нас у всіх війна.
У який момент від початку війни ви знову змогли співати, писати музику?
Перші тижні від початку війни взагалі не могла співати – постійні сирени, налякані діти. Згодом покликала своїх музикантів і ми зробили пісню-молитву «Інший» за віршем Юрка Іздрика. «Побудь же іншим мені мій боже, постій поблизу… помовч…подихай…», – ось такі слова. 2 квітня, у Міжнародний день інформування про аутизм, покликала музикантів і ми зробили «Колискові для Олекси» у мене вдома, онлайн. Потім почалися поїздки на студію, записи і розумієш, що музика – це добре. Зараз, наприклад, робимо пісню на слова військового. І це – круто.
До початку повномасштабної війни у мене усе було розплановано. Я писала нові проекти, планувала графік виступів в Україні та закордоном, сподівалась, що матиму декілька концертів з симфонічним оркестром. У мене був активний кінець минулого року – домовилась, що читатиму у школах лекції про проект «Колискові для Олекси», розповідатиму учням про прийняття дітей з особливими освітніми потребами. Натомість в один момент усе валиться як пірамідка, а життя тебе веде у зовсім іншу історію.
Неможливо пристосуватися до таких умов, до війни. Бувають зриви. Декілька днів тому дізналась про напад на бригаду, якій найбільше допомагаю. Розумію, що вони там справляться. Проте стояла вдома у душі і плакала від безсилля. Дивилась на небо у мансардне вікно і казала: «Боже, може ти вже закінчиш це все нарешті». Просто сварилась з Богом, адже гине так багато людей, зокрема дітей. Загинула дівчинка із синдромом Дауна у Вінниці, немовлятко в Одесі, хлопчик-підліток у Харкові – ровесник мого Олекси, та багато інших.
Хлопці та дівчата, чоловіки та жінки на передовій просто хочуть жити, кохати, вони мають мрії, дітей, вони усі різні. Війну затіяла людина, яка навіть не може пояснити чого хоче. Війні взагалі не існує пояснення – це великий звір, це тероризм, це знищення нації.
Натомість ми – українці, нарешті починаємо відмовлятися від захоплення усім російським, від ностальгії за совком. Нарешті ми відверто говоримо про Голодомор та про злочини радянської армії, яка вбивала, ґвалтувала та грабувала, про знищення української інтелігенції. Мої російськомовні друзі, з якими до піни в роті сперечалась про важливість мови, самі переходять на українську і кажуть, що нею класно спілкуватись. Ми ніколи не були «братами» з росіянами. Завжди кажу, подивіться на історію України, росіяни ніколи не робили для нас добра. Ніколи.
Мій брат Тарас Чубай ніколи не співав російською мовою і для мене це також завжди було табу. Коли до мене звертались російською, завжди продовжувала говорити українською. Коли працювала арт-менеджеркою у мистецькому об’єднанні «Дзиґа», до нас приїжджали російські інтелектуали, особливо із Санкт-Петербурга. Не скажу, що у них було усе погане та неякісне, ми вели з ними переговори, запрошували на мистецькі форуми. Більше такого не буде – обірвалися усі контакти.
Скажіть, що вам допомагає триматися під час війни?
Допомагає волонтерство та вдячність бійців. Виручають друзі, яким можна написати, що тобі погано, що ти ревеш і почути слова підтримки. Приємно, коли пишуть добрі відгуки про «Колискові для Олекси» чи про проект «POETY. Діалог поколінь». Зараджують речі, які дають зрозуміти, що світ зітканий з підтримки та любові. Зло можна перемогти добром, підтримкою. Це для мене важливо, це – моя цінність. Почуття ненависті руйнує і ти сієш зло. А зло живиться злом. Колись у моєму оточенні було дуже багато токсичних людей.
Чим більше агресуєш до людини, тим більше йдеш на її рівень, тим більше закручуєшся у цю історію. Тоді для себе вирішила, що краще буду на стороні світла. Українська поетка Ія Ківа, яка свого часу виїхала з Донецька, сказала, що поважає мене за свідомий вибір у сторону світла. Мені видається, що кожна людина має цей вибір завжди – як нести життя та за що брати відповідальність. Мій Олекса ще у чотири роки сказав: «Добро завжди переможе зло».
Коли дістаю необхідні бійцям речі, часто з ними переписуюсь. Коли немає волонтерки, відповідно часто не листуємось. Якщо пауза надто довга, час від часу запитую: «Як ви там?». Також дивлюсь, чи з’являлись вони у мережі. Хоча розумію, що це не завжди може бути показником. Останнє повідомлення від людей, яким збирала на тепловізор: «Ми йдемо брати Херсон». Більше повідомлень не було, не знаю – де вони тепер.
У моєму житті було багато втрат – смерть тата, коли мені було два роки, потім відійшли дідусі, бабусі, батьки друзів. Смерть ходить близько і думаю, що маю до неї філософське ставлення. Перед війною померло п’ятеро дуже близьких мені людей. Думала, що гірше вже бути не може, але почалась війна. Тривожність виникла ще в часи пандемії. Коли любі серцю люди лежали підключені до апаратів ШВЛ і їх перевели в палату, з якої могли не вийти. Утім, якимось дивом, вони одужали. Розумієш, що ніяк не можеш це контролювати, так само, як і війну. Найбільше, що злить – це присутність у цьому світі людей, яким, напевно, війна приносить вигоду та прибутки. Не знаю, як не увійти в агресію і не прагнути їх просто вбити. Адже є Божа заповідь – «Не убий».
Як реалізуєте себе зараз як людина творча? Що у найближчих планах?
Моя музика – це прийняття, любов, переродження, мої проекти «Колискові для Олекси», «POETY» – це можливість йти у розвиток, створення, синергію.
Зараз писатиму декілька проектів. Мрію поїхати закордон, мрію співати та розповідати про війну в Україні. Дуже сподіваюсь, що найближчим часом усе вдасться. Мрію про перемогу, як і всі ми.