Четверта річниця початку російсько-української війни, четверта річниця початку анексії Криму агресором… Як це було, згадує Володимир Лех, підполковник, учасник бойових дій на Сході, батько трьох синів, навесні 2014 року брав участь в обороні одного з зенітних ракетних підрозділів на мисі Фіолент, Севастополь. В квітні 2014 року з іншими військовослужбовцями Тактичної групи Повітряних Сил «Крим» вийшов на материкову Україну. Як інструктор з вогневої підготовки підготував три ротації зведеного підрозділу Повітряних Сил – славетної «Дикої качки».
Як саме для мне почалася війна? Це питання я собі задавав не раз. Можливо, після подій в Києві чи біля Верховної Ради Криму, а, може, з початком блокування аеродрому Бельбек… Коли саме настав той час, коли я усвідомив, що щось відбувається знакове?
Можу сказати тільки одне: війна прийшла тихо, без галасу і стороннього шуму, заполонила розум і перевернула світ. Люди, яких я знав, змінилися в одну мить… Чому? Може, тому, що жили сьогоднішнім днем, ніхто не переживав за завтра. «Сіре минуле до нас ніколи не прийде», – так думали всі, всі хто не хотів вірити, що страшні часи вже позаду, – «ми всі завжди будемо в Криму».
Скільки війна ще забере тих, хто не може повірити, що незнання історії не звільняє від участі в ній. 27 лютого я почав писати історію особисту, мою участь в новітній історії моєї країни. З того часу все змінилося, перший дзвінок додому батькам і родині: що діється, що буде… не помилитися б у виборі. Мене вчили, що треба думати і аналізувати. Як саме думати? Адже ти – один, до материкової України – 200 км, в Балаклаві – родина. Не зробити б помилки: відправити їх будь-якою ціною до Львова – це першочергове завдання. Вже згодом я зрозумію, що це було єдине правильне рішення. Скільки там на березі Чорного моря залишилось надій…
Чому розуміння приходить після того, коли вже все втрачено? Втративши, ти багато чого розумієш, але назад дороги немає. Після повернення до Львова пройде час, і я втрачу все, що не забрала війна: надію на безхмарне сьогодення та найближче майбутнє. Потім буде ВОЛНОВАХА, МАРІУПОЛЬ. Ми вистояли перед спокусами в Криму, залишилися вірними Присязі. Нас не так вже й багато, а водночас чимало – тих, хто знайшов в собі мужність і витримку стояти на своєму, не зрадити в першу чергу самого себе.
…Вона – молодий лікар Аріна. Безмежно закохана в свою роботу, мила дівчина, яка продовжувала навчання в Криму, а потім працювала в одній із лікарень в місті Джанкой. Приймає рішення, що з Руським миром їй не по дорозі й виїжджає, втративши все, на материк. Важко усвідомити, які душевні сили знадобились тендітній дівчині в атмосфері ворожої пропаганди, аби зробити правильний вибір. Чому такі поважні чини – адмірали, полковники, державні посадовці – всі ті, хто мав вберегти її від окупації, не зробили свій вибір на користь честі й гідності? Саме відсутність бажання бачити правду, навіть крізь призму брехні, в людей забирає волю й надію. Скільки вмістилося в Аріні добра і світла, щоб прийняти таке рішення – залишитися Людиною, адже Присяги дівчина, на відміну від багатьох зрадників, не складала! Чому вона змогла побачити правду, а політики й полководці – ні?!
Можливо, саме на таких, як ця дівчина-лікар, і тримається світ. Напевно, за таких, як Аріна, ми воюємо, бо такі, як вона, і є та Україна, яку ми захищаємо.
Потім був Схід. Для мене найбільш вражаючим є спогад, як ішла наша колона. В одному з сіл пролунав довгий сигнал. В чому річ, було не відомо, адже колона просувалась все далі й далі.
Невдовзі я побачив те, що запало в душу назавжди. Нас вітала маленька дівчинка: просто махала ручкою в мами на руках. Легко вдягнена, в простому платячку з щирою посмішкою, а в очах – весь світ. Думаю, кожен із нас бачив у цій дитині те, заради чого ми тут. Скільки таких колон має пройти через наші села та міста, щоб ми почали шанувати не гроші, а мир і волю?!
Скільки має пролитися крові?! Час розставить все на свої місця, але він не пробачить вас – тих, хто стоїть осторонь і чекає, що все пройде поряд і не зачепить. Вас – тих, хто думає, що його хата з краю. Я вас зрозуміти не можу – тих, хто носить погони, або вишиванку, а в середині черствий, наче камінь, тих, хто допомагає тільки заради вигоди. Ми часто віримо пустим словам-обіцянкам, але не бачимо простої істини – на жаль, багато в чому ми й досі сліпі. Я вірю, що просвітлення прийде до кожного, й кожен побачить те, що не помічав, або не хтів помічати раніше.
Я бачу й світле: зі мною в одному строю були й будуть ті, хто ні за які гроші Батьківщину не продасть, не проміняє дружбу на зарплатню з-за поребрика, не буде запитувати в біді, в чому причина, а допоможе без зайвих питань.
Ми – ті, хто не втримав Крим, але душі залишив там – ми обов’язково повернемось!
Повернемось туди, де не все встигли, відклавши, вірю в це, лише на деякий час море наших надій і звершень.