Наталя Пирог ― мама-вихователька великої прийомної родини – дитячого будинку сімейного типу. Вони з чоловіком заснували його 2011 року й відтоді вже восьмеро дітей (це окрім трьох біологічних) виросли в люблячій родині й підтримці, створили власні сім’ї. Тепер приїжджають до батьків ― хтось уже разом з дітьми. Зараз пара виховує ще десятьох дітей різного віку. Через російську агресію їм довелося залишити рідну Дніпропетровщину й налагоджувати життя дітей на Закарпатті. Про те, як наважилися на таке рішення, про дорослішання й величезну любов ― читайте далі.
«Хочу виховувати багатьох дітей»
Наталя Пирог розповідає, що на створення власного дитячого будинку сімейного типу (ДБСТ) її надихнув приклад однієї родини, яка вже мала такий досвід.
«Я раніше, мабуть, як і багато інших жінок, сиділа перед телевізором і плакала, коли бачила історії про дитячі будинки й інтернати. Та, якщо чесно, і зараз плачу. І якось ми познайомилися з однією родиною з ДБСТ. Мабуть, так треба було в житті. Ми з ними спілкувалися, ходили в гості, говорили багато з їхніми дітьми. Я від них завжди виходила з відчуттям наповнення й піднесення ― ніби на крилах летіла. Ну й вчергове ми вийшли від цієї родини, і я чоловікові сказала, що теж хочу виховувати багатьох дітей. Мені було дуже класно в цій атмосфері», ― пригадує Наталія Пирог.
Жінка каже, що не роздумувала й сумнівів не мала. У знайомих відчула, як це, і зрозуміла, що готова до такої великої родини й до постійного руху. Її чоловік натомість сумнівався і довго зважував всі «за» і «проти», адже це не те що вихід із зони комфорту ― це повне перелаштування звичного життя. Сперечалися, доводили одне одному свою точку зору. Та врешті, як з гумором зазначає Наталя, вона перемогла. Пішли до служби у справах дітей, пройшли навчання й зібрали документи. І ось уже 12 років минуло від заснування парою ДБСТ.
Наталя розповідає, що на початку організації ДБСТ вона не думала про високі цілі чи про те, наскільки суспільно важливу роботу вони з чоловіком виконуватимуть. Вона просто розуміла, що є діти, яким потрібна сім’я. А їхньої з чоловіком любові вистачить принаймні на десятьох.
«От уже коли наші прийомні діти почали йти в доросле життя, то я тоді побачила, що ми їм даємо модель сім’ї. Це дійсно класно. До мене прийшло усвідомлення: виходить, ми даємо дітям майбутнє. Поки вони в сім’ї, то це побачити складно: ще діти, показують свої характери, мама з татом одягають, годують. Результати видно, коли дорослішають», ― додає мама-вихователька.
«Усі діти мають різні характери та вподобання»
ДБСТ ― це велика родина. Звісно, чим більше дітей удома, тим більше довкола них роботи. Однак Наталя каже, що чим більше дітей, тим більше і допомоги. Якось так складається, що з певного віку їм самим стає цікаво брати участь у побутовому житті. Часто після школи чи у вихідні питають, чим можуть допомогти, прибирають і готують з батьками, старші часом виконують домашнє завдання з меншими.
«Однак тут треба бути обережним: старші діти люблять допомагати меншим. Але вони теж ще діти. Їм набридає довго пояснювати малюкам, як правильно додавати чи читати. Починають підказувати. Ведмежа послуга. Та й то не їхній обов’язок. Тому з маленькими працюю найбільше. У нас зараз двоє першокласників. Чесно, іноді руки опускають під час навчання. Бувають труднощі, бо всі уроки в них відбуваються онлайн. Але з часом вдається досягти результату. Наприклад, нещодавно діти навчилися таки читати. Це наша велика перемога!», ― розповідає Наталя.
Велика сім’я ― це дуже круто, коли збираєтеся разом, смієтеся, згадуєте класні моменти і творите нові, підтримуєте одне одного. Однак у кожній сім’ї бувають проблеми, труднощі. Так само і в ДБСТ. Усі діти мають різні характери та вподобання. А ще ― різні життєві історії і травми, які довелося пережити. Не треба носити рожеві окуляри, коли йдеться про те, щоб прийняти в сім’ю дитину. Ситуації бувають різні, діти можуть мати шкідливі звички, залежності, проявляти асоціальну поведінку ― до цього їх змусили обставини, у яких вони жили.
«Коли ми проходили навчання як кандидати у батьки-вихователі, то тренерка попередила, що лякатиме і відмовлятиме нас від цієї ідеї. Справді, розповідали про різні випадки. Однак треба розуміти, що це відбувається і в сім’ях, де є лише біологічні діти. Тобто це про готовність брати відповідальність і вирішувати різні кризові ситуації. Не всі дають раду. Одна наша знайома часом вказувала мені, що щось не так роблю з дітьми. Однак коли вона наважилася й узяла дівчинку-підлітка, то дитина не прожила в неї навіть року. Жінка виявилася неготовою до різних викликів, які виникають у житті з дітьми, які пережили травми й кризи. Кожній дитині потрібне розуміння і достатньо часу на адаптацію й формування нового стилю життя, поведінки. І року, як на мене, замало», ― пояснює Наталя.
Буває складно з підлітками, адже це той вік, коли діти вчаться вибудовувати власні кордони і захищати їх. Та й думка батьків для них не така важлива, як однолітків.
«На початку в нас були дівчата 14 і 15 років. Це дорослі діти і для них я ― якась тітка. Вони називали мене мамою, але це лише номінально, а не усвідомлено. І якщо для маленьких я справді мама, то для дорослих я намагаюся бути другом. Це вже не той час, коли я можу їх перевиховати чи змінити щось глобально. Але ми все ще можемо дати їм любов, підтримку, забезпечити шанс отримати добру освіту й побудувати своє доросле життя так, як вони цього захочуть», ― говорить мама-вихователька.
Був і такий випадок, що за три роки, які прийомний син прожив у сім’ї, з ним так і не вдалося до кінця налагодити контакт. Хлопець до потрапляння в ДБСТ жив у вкрай складних обставинах. І це настільки відбилося на його ставленні до життя, поведінці, що впоратися, здавалося б, неможливо. Однак Наталя каже, що все одно їхні взаємини з сином були щирими. Вони спілкувалися й після того, як хлопець вийшов зі сім’ї. І Наталя була тією, хто підтримав його після розмови з біологічною мамою й остаточного розриву контактів з нею.
ДБСТ ― це велика родина
У вихованні дітей завжди важлива підтримка батьків. Неважливо, чи в них одна дитина, чи їх десятеро. ДБСТ, наприклад, мають сімейний супровід. Батьки-вихователі контактують зі соціальними службами, а ще працюють з психологами.
«Іноді нам потрібні психологи. Трапляється емоційне вигорання, хоча й намагаємося цього не допускати. Руки опускаються часом, ми стаємо пригніченими. Потрібна зміна обставин, перезавантаження, розмова. Тоді приїжджаємо додому ― і я знову всіх люблю», ― сміється Наталя.
Психологічна допомога потрібна й дітям. Більшість з тих, хто потрапляє в ДБСТ, мають батьків або родичів. Однак через залежності, складні обставини, насильство дітей змушені вилучати. Це величезна травма. Буває, до ДБСТ приходять і діти-сироти. У них також не найкращий життєвий досвід і травматичні спогади. Через війну стає ще більше дітей, які втратили батьків. Деякі стають свідками насильства та смертей. Тут потрібно залучати фахівців.
Наталя каже, що діти, які стають для неї рідними, все одно часом згадують про своїх біологічних батьків. Хтось замикається в собі і плаче, хтось тримає образу, а хтось наважується зателефонувати до них чи зустрітися.
«Батьки бувають різні. Але ми з дітьми говоримо про них і я намагаюся донести: що б не відбулося, це мама і тато, які вас народили. Ставтеся до них з повагою. Так сталося, що людина пішла не тією дорогою. Ми не можемо осуджувати», ― ділиться мама-вихователька.
«Ми вже не зможемо по-іншому»
«Буває, нам з чоловіком хочеться кудись поїхати на три дні й просто побути разом. Хоча раніше їхали на тиждень. Тепер я так довго не витримую. Хочу додому, мені не вистачає цього всього шуму, руху. Знаєте, ми вже не зможемо по-іншому ― без цієї великої родини», ― говорить Наталія.
Жінка розповідає, що колись на курсах їм казали, що не варто чекати подяки від дітей, яких приймаєте в ДБСТ. Для Наталі тоді це було незрозуміло. Звісно, діти не зобов’язані цього робити. Але вона просто не вірила, що вони не захочуть подякувати людям, які віддаватимуть їм усе.
«І зараз я не погоджуюся з цим твердженням. Діти ― вдячні. У нас виросло вже восьмеро прийомних дітей. Телефонують і кажуть: “Мам, дякую, що ти мені підказала це”, “свекруха каже, що в мене дуже смачний борщ. А я кажу, що це мама навчила”. Ну яка ще подяка потрібна, якщо бачите, що дитина ввібрала в себе ваші цінності, науку, модель сім’ї, стосунків? Приїхав син з величезним букетом, з цукерками й каже: “Мам, спасибі тобі”. Ну це просто треба пережити, емоції цього вечора не передати словами. Цей хлопчина був дуже неслухняний, було складно, не розумілися. Але в підсумку все вийшло. Донька постійно питала про гроші: думала, що ми їх неправильно витрачаємо чи ще щось. Ну й ми намагалися дати розуміння, куди взагалі йдуть кошти в сім’ї. Вона виросла, народила свою дитину. Телефонує: “Мамо, ти вибач. Я тепер знаю ціну грошам”. Діти телефонують і кажуть, що зрозуміли, що я їм колись казала, пропонують допомогти. Або питають поради чи просять, щоб ми в чомусь допомогли їм. І це чудово, що вони мають до кого звернутися, мають плече підтримки й ту спину, за яку можна часом і сховатися від усього. Я не знаю, як без них всіх можна було жити», ― ділиться мама-вихователька.
Здавалося б, ДБСТ ― це все одно дитячий будинок. Однак ця форма значно краща за життя в державному закладі. Наталя це пояснює так: «Якщо діти живуть в інтернаті, то чують про сім’ю постійно. Однак вони не можуть сформувати правильне уявлення про неї. А якщо живуть в родині, мають цей досвід, мають тата й маму, які по-справжньому піклуються про них, то згодом виростають і беруть цю модель для себе, живуть із своїми чоловіками й дружинами, дітьми так само. Коли діти в сім’ї, то вони мають захист, тепло, ласку, знають, що можуть спокійно йти вчитися, будувати плани на майбутнє, бо мають до кого звернутися і з першими успіхами, і з першими невдачами чи в разі ще якоїсь потреби. Наприклад, як почалася повномасштабна війна, я дітей, які вже навчалися десь і з нами не жили, позбирала назад додому. І всі приїхали, бо знають, що завжди можуть повернутися додому. ДБСТ ― це звичайна родина, звичайні батьки й діти».
Мама-вихователька зазначає, що надзвичайно важливо приймати дітей такими, якими вони є. Вони приходять в сім’ю з власним життєвим багажем. Не треба переламувати дітей, навішувати свої очікування, одразу встановлювати жорсткі правила. Згодом ви почнете жити спільним життям і створювати комфортні умови для всіх.
«Зі старшими говоримо про стосунки, відповідальність, створення сім’ї, дітей. Я знаю, що вони, можливо, не все мені розповідають. Але точно відкриваються, наскільки можуть. І це показник того, що діти довіряють. Я можу дати пораду, якщо вона потрібна. Але не лізу в їхні справи, якщо вони цього не хочуть. Дітям потрібна свобода», ― додає жінка.
Наталя з чоловіком довго в шлюбі. Але, попри постійний рух, зайнятість, час з дітьми, вони пам’ятають одне про одного. Це теж важливий елемент сім’ї: показати дітям, що батьки є партнерами, вони також люблять і поважають одне одного, і часом потребують побути лише вдвох. Наталя каже, що їх наповнюють зустрічі з іншими ДБСТ, бо це дозволяє обговорити найбільш актуальні теми й знайти розуміння. А ще жінка з чоловіком часто попросту довго розмовляють вечорами. Це зміцнює їхнє подружжя.
«ДБСТ ― це нелегка справа як фізично, так і емоційно й психологічно. Та й загалом життя у великій родині ― непросте, бо для цього батьки мусять перелаштувати своє особисте життя на іншу колію. Але якщо в людини зароджується бодай якась думка про те, щоб спробувати прийняти дітей, ― варто спробувати. Відчуття того, що ти потрібен дітям, що ти можеш дати їм краще життя, а ще результати цієї праці ― це чисте задоволення, драйв. Тому, якщо є бажання, ― робіть», ― радить Наталія Пирог.
Дізнатись більше про ДБСТ, процес створення, а також отримати консультацію щодо інших сімейних форм виховання дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування можна, зателефонувавши на гарячу лінію благодійного фонду «Рідні» за номером – 0 800 300 484.
*Проект реалізується Благодійним фондом «Рідні» та Дитячим фондом ООН (ЮНІСЕФ) за підтримки американського народу через Агентство США з міжнародного розвитку (USAID).