У межах Школи міжнародної журналістики, організованої Українським католицьким університетом, Вікторія Середа, Звіад Корідзе та Руслан Шевченко пояснили, у якому напрямі прямують суспільства їхніх країн і яких векторів варто чекати в майбутньому. А ще українська соціолог розповіла, які світоглядні зміни відбулися в суспільстві від часів Майдану до сьогодні, чому не можна розмежовувати українців та росіян і чому українська нація – політична.
Вікторія Середа – українська соціологиня з УКУ, засновниця науково-дослідних центрів «Жінка і суспільство» та «Суспільство прикордоння: Історія і сучасність». У 2013 та 2015 роках вона була співорганізаторкою масштабного соціологічного дослідження, профінансованого Швейцарською національною фундацією та Фундацією Даниліва з Канади.
Вікторія Середа
У межах цього дослідження проводили два великі опитування і близько 600 інтерв’ю в межах України. Коли планувалося перше, ніхто не міг уявити, що відбуватиметься в Україні вже у листопаді 2013-го. Дослідження провели у березні і тільки згодом зрозуміли його цінність та важливість: «По суті, ми отримали чітку фотографію України до того, як почалися незворотні зміни. Потому ми вирішили повторити дослідження у 2015 році, щоб мати можливість подивитися, як уплинули ці події, починаючи з Майдану, анексії Криму і бойових дій на Донбасі. У нашому випадку було шість тисяч респондентів, це перевершує переважну більшість соціологічних опитувань».
У респондентів запитували про національну ідентичність – це стандартний демографічний блок будь-якої анкети. До Майдану на питання «Хто ви за національністю?» мешканці всіх регіонів України, включно з Донбасом, але за винятком Криму, ідентифікували себе з українцями. Частка таких була більшою за 70%. Друге соцопитування не проводили на території Криму і непідконтрольному Донбасі, тому показників звідти немає. Але є статистика з решти територій: «В українських медіа часто дискутують, чи стали люди почувати себе більше українцями після Євромайдану. Істотних стрибків чи змін немає. Що ж до російської ідентичності, то вона трохи падає на Сході, Півдні та на Донбасі. Хоча це може свідчити і про те, що люди не хочуть так говорити в момент, коли це соціально не престижно».
В усіх регіонах, згідно з результатами опитування, найсильнішими залишаються три ідентичності: локальна, регіональна та українська. Східнослов’янська та європейська значно слабші.
Що ж до російської ідентичності, то все набагато заплутаніше, ніж про це традиційно говорять, розповідає соціологиня: «Традиційно в медіа і в наукових публікаціях ми говоримо про дві окремі групи: росіяни та українці. Але якщо ми дивимося на світогляд людей, то це не взаємовиключні ідентичності. Вони мають глибокий зв'язок. Для українців важливою є і російська ідентичність. Насамперед це актуально для тих регіонів, де російська ідентичність переважала у 2013 році».
Крім того, сприйняття себе як росіянина в Україні є інакшим – проводиться досить чітка межа між собою і росіянами в Росії.
Так, дослідження показало, що може йтися про формування української нації – для людей значно важливішими є такі позиції, як «почуватись українцем», «поважати українські традиції», «поважати українські інституції». У порівнянні з 2013 роком сьогодні значення цих речей лише зростає. Натомість етнічний компонент утрачає свою важливість. Тобто такі поняття, як «жити все своє життя в Україні», «говорити українською», «мати українське походження», «народитися в Україні» стають менш важливими у 2015 році.
Соціологічне дослідження не підтвердило ще один популярний стереотип – поділ України на два регіони. «Ми перевірили цю тезу. Насправді немає поділу на Схід і Захід. Політичний і етнічний націоналізм присутній в усіх регіонах», – пояснює Вікторія Середа. Така сама ситуація відбувається зі сприйняттям Заходу і Центру як проєвропейських, а Сходу і Півдня – як східнослов’янських ідентичностей: «В усіх регіонах, крім Галичини і Донбасу, ці характеристики приблизно рівні».
Освіта, досвід роботи чи навчання за кордоном не впливають на ототожнення себе з частиною східнослов’янської спільноти. Натомість впливає вік (що старший респондент, то сильніше це ототожнення), національність (українці менше зараховують себе до цієї спільноти, ніж росіяни). Важливим чинником є мова: російсько- чи двомовні. Переважно це пенсіонери, ті, хто не працює, наймані державні службовці, які мають середній/високий дохід і живуть у містах із населенням 50-500 тисяч людей.
На європейську ідентифікацію не впливають національність і, традиційно, досвід навчання чи роботи за межами своєї країни. Впливає вік – це переважно молодь: україномовна, з вищою освітою або студенти. Крім того, це часто люди, які мають власний бізнес і живуть у містах-мільйонниках. Тому європейська ідентичність – це передусім міська ідентичність.
Важливо не забувати і про знання історії – розуміння процесів минулого часто впливає на формування світоглядної позиції «тут і зараз». В Україні з цим є деякі проблеми. «Лише 15% населення України вважає, що наше минуле було спільне з європейською історією, – пояснює Вікторія Середа. – Це досить сумний результат. Половина населення вважала, що ми маємо спільну історію зі східнослов’янською спільнотою, а третина – що наша історія є унікальною. З радянських часів в українській школі є традиційний поділ на українську та всесвітню історію. У Радянському Союзі це означало, що «наша» історія – хороша, а «їхня», капіталістична, погана. Тому це треба було розділити. Цей поділ залишається. Якщо спитати у школярів, що було у 30-х роках в Україні та Європі, вони не зможуть пов’язати ці процеси. Це одне з пояснень, чому в нас так погано з європейською ідентичністю».
У 2013 році найбільший рівень сепаратистських настроїв демонструвала Чернівецька область. 14% респондентів відповіли, що Україна розпадеться на кілька держав. У Криму та на Донбасі підтримка цієї позиції не перевищувала півтора відсотка. Тобто ще три роки тому не йшлося про те, що якась територія відійде іншій державі чи Україна розпадеться. Цікаво, що найбільш сепаратистською виявилася Центральна Україна, якій, в принципі, немає куди йти. Ситуація кардинально змінилася вже до 2015 року – 17% опитаних на Донбасі підтримують цю сепаратистську позицію.
Соціологічне дослідження показало, що союз із Росією підтримують міста з населенням 200-500 тисяч людей. Це росіяни і російськомовні: пенсіонери, безробітні, наймані держслужбовці, люди з низьким матеріальним станом. Якщо йдеться про підтримку ЄС, то це середні міста і село: українці та українськомовні, власники бізнесу, студенти, люди, які мають роботу, люди з вищою освітою. Серед них багато громадських активістів або тих, хто колись брав участь у громадських акціях. Серед переваг Європейського Союзу найважливішими люди вважали можливість вільного пересування за кордон, підвищення рівня життя, вільний доступ молоді до навчання в ЄС. До того ж, кожен четвертий казав, що це позитивно впливатиме на проведення реформ. Імовірними негативними наслідками називали еміграцію українців за кордон, погіршення відносин з Росією та іншими країнами СНД, підвищення рівня безробіття, втрати російських ринків і, як наслідок, погіршення рівня життя.
Попри всі ці зміни, істотного зсуву в бік формування європейської ідентичності не відбулося: «Незважаючи на пропагандистську війну, анексію Криму, військовий конфлікт на Донбасі, ми не фіксуємо істотних змін у бік радикалізації суспільства». Соціологи вважають, що наслідком такої інертності суспільства може бути ускладнення реформ. Хоча істотні кроки в напрямку ЄС вже зроблено: соціологи констатують створення української політичної нації: «після Євромайдану на базі міського освіченого класу формується новий прокреативний прошарок – люди, які долучаються до різних форм громадської активності і мають проєвропейську орієнтацію».
Грузія не поспішає в ЄС. Звіад Корідзе – медіаексперт, журналіст, редактор і член Ради хартії журналістської етики Грузії, – пояснив це патріархальністю: «Ми хочемо, щоб усі дороги вели в ЄС, але нам щось заважає. Причому це щось – цілком конкретне і вимірюється тим, наскільки грузинське суспільство є сучасним. На нинішньому етапі розвитку воно таким не є. Важливим патріархальним поняттям для Грузії є земля. Так, якщо подивитися на сучасну грузинську риторику, то чинник землі там є пріоритетним. Це стосується внутрішньої політики. Коли опозиція натиснула на попередню владу в особі Саакашвілі, першим пунктом її протесту було те, що він продав грузинську землю. Нова влада натомість вирішила, що потрібно оголосити мораторій на продаж землі. Дозволялося продавати землю, скажімо, сусіду, але не іноземцю. Відповідно, це вплинуло на втрату землею своєї ціни. Такий підхід означає, що земля стає нашою власністю. Ми закриваємося у своєму суспільстві та нічого не бачимо, крім себе».
Патріархальність, розповідає Корідзе, – це та система координат, яку пропонує Росія: «На карті, скажімо, видно патріархальні війни, які веде Росія, – вона захоплює нові території. Натомість є абсолютно постмодерна війна, яку веде Ісламська держава. В ІДІЛ немає поняття землі, у неї є поняття ідеології та цінностей. Ісламська держава не хоче захоплювати французькі землі – вона проводить теракти в Парижі, щоб знищити європейські цінності. Це виклики сучасного постмодерного світу, і з ними потрібно давати собі раду. А Росія наполягає на тому, що ми повинні існувати в патріархальній системі. Вона пропонує таку систему координат: бути патріархальними, щоб не стати сучасною державою».
Аби уникнути такого сценарію, медіаексперт знає рішення – жити у постмодерні. І підсумовує: «Інакше ми просто не матимемо державності, не кажучи вже про Європейський Союз».
Руслан Шевченко
Підтримка чи непідтримка ЄС залежить від рівня життя, – пояснює молдовський експерт Руслан Шевченко – доктор історичних наук і заступник директора Інституту ефективної політики. Він зауважує, що у Молдові найбільшу частину проросійськи налаштованих становлять етнічні молдовани, а не, скажімо, росіяни. Щоб вивести їх із-під впливу Росії, достатньо стимулювати покращення життя: «У міру того, як рівень життя буде зростати, відсоток тих, хто підтримуватиме ЄС, збільшуватиметься до 75-80%. Решта, приблизно 20%, залишатимуться орієнтовані винятково на Росію. Вони сприймають Путіна як єдиного бога на землі. З часом ці люди перетворяться на політичних маргіналів: час від часу проводитимуть акції протесту, але суспільство не надаватиме цьому значення».
Громадянське суспільство у Молдові, розповідає Шевченко, ще не сформувалося. Воно передусім вимагає створення громадянської нації. Це щось на зразок американізації суспільства: всі мешканці країни називають себе на честь цієї країни – американцями: «Але такого процесу у нас не відбувається. До того часу, коли кожен вважає найважливішим свою національність і підкреслює своє походження, цього не буде. Поки ми не почнемо нормально розвиватися, усвідомлення себе громадянською нацією не прийде».