Чи просто знайти героїв для програми про всиновлення? Аж ніяк. Якщо говорити про спроби «Рідних» домовитися про зйомку, то більшість із них були невдалі. Навіть, коли батьки не приховують історій своїх синів і дочок та готові розповісти про пережитий досвід, часто причиною відмови стають діти. Вони бояться осуду і соромляться зізнаватися, що їхній непростий життєвий шлях пролягав повз органи опіки, притулки, дитбудинки або інтернати. Чи дійсно суспільство упереджено ставиться до таких дітей? А які асоціації у вас викликає слово «інтернатський»?
Знаючи відповіді наперед ми спробували показати ще одну «сторону медалі» – дітей, які виросли у закладі для сиріт та позбавлених батьківської опіки. «Жива перлина» у Бортниках – не типовий дитячий будинок. Там одночасно може проживати і навчитися три десятки дітей, але там вони чуються однією великою родиною.
«Тут немає сонного часу. Ви робите, що хочете»
«Я не уявляю собі, де б було краще відсвяткувати Різдво, ніж у Бортниках», – розповідає Віталій. Інтерв’ю юнака ми записували якраз перед Новим роком.
Віталій розкутий і комунікабельний. Закінчив коледж, тепер навчається в університеті, працює в піцерії. У свої 21 рік сам себе забезпечує і не провалив жодної сесії. Певен, що якби залишився жити із рідною матір’ю та братом, його життя могло б скластися зовсім інакше.
Свого батька він ніколи не знав, маму ледь пам’ятає. Епізодично пригадує різного роду пиятики, які відбувались у них вдома. Віталій був зовсім малим, коли до них навідались працівники соціальної служби.
«Мабуть хтось зробив звернення про те, що дитина живе і виховується в поганих умовах. Мене забрали в дитячий садок», – розповідає хлопець.
Садком він називає Дитячий будинок №1, що на Таджицькій. Там він і познайомився з Русланом.
Руслан Марків є директором приватного закладу – Родинного дому «Жива перлина» у Бортниках на Жидачівщині. Заклад, який створила релігійна спільнота, працює вже понад 20 років
«Ми не хотіли мати ще один інтернат в Україні, ми не хотіли конкурувати з державними інтернатами, ми не хотіли показати, що приватний буде краще працювати, ніж державний. Ми взагалі не хотіли бути інтернатом», – каже Руслан. – Ми хотіли створити сім’ю, велику родину, де діти зможуть почувати себе безпечно, де будуть покриті всі їхні потреби: фізичні, емоційні, духовні, психологічні. Де вони зможуть повноцінно розвиватися, вирости свідомими, щасливими громадянами своєї країни».
Сам він є монахом. У 2004 році поїхав допомагати в Родинному домі і так там і залишився. Замолоду ніколи не думав, що виховуватиме та навчатиме дітей. Тепер вважає це сенсом свого життя.
Як вперше побачили Руслана в дитбудинку на Таджицькій пам’ятають і студенти Павло та Сергій. Хлопці одного віку і товаришують ще з часів «дитячого садка».
«Нас покликали всіх до директорки садочку, в її кабінет. Там познайомили з Русланом і спитали, чи ми хочем з ним жити», – пригадує Сергій.
Тоді хлопці не надто розуміли, чим їхній новий дім буде відрізнятися від «садка». Проте, всі троє кажуть, що вже сама перспектива змін викликала приємну тривогу.
Для дітей, які нікуди не виїжджали, поїздка мікроавтобусом була вже цікавою пригодою.
«Я пам’ятаю як ми приїхали в Бортники, вийшли з мікроавтобуса. Там було дуже багато хлопців. Чоловік п'ятнадцять. Дорослих. Принаймні на моєму фоні вони виглядали дорослими, – згадує Павло. – Тоді ми питали в виховательки, коли сонний час. Вона сказала: «Тут немає сонного часу. Ви робите, що хочете. Тільки, щоб були чемні». Нас це дуже здивувало.
«В нас виховувалося: звикай до роботи і до того, що ніхто тобі просто так кусочок хліба не дасть»
У Родинному домі під одним дахом може мешкати до тридцяти хлопців шкільного віку. Руслан та двоє волонтерів теж там живуть. Із такою кількістю шибеників їм допомагають впоратися вчителі, вихователі та волонтери, які вдень приходять у дитячий будинок на роботу.
Тут немає суворого режиму, однак без дисципліни ніяк.
«Дисципліна мусить бути. Без дисципліни з такою кількістю дітей неможливо випрацювати. Тобто, прислухатися, що вимагається, які в нас правила, що ми очікуємо від них. Ми вчимо їх за свої вчинки брати на себе відповідальність. Не уникати і на когось не перекидати», – пояснює Руслан.
«Він мені завжди говорив про серйозність. "Треба бути серйозним. І ставитися до людей так, як ти хочеш, щоб вони ставились до тебе"», – згадує Павло.
За провини хлопці вчать вірші та переписують тексти. Хоча виглядає так, що все тримається на авторитеті Руслана.
«Після школи, після обіду ми робимо якісь роботи. Потім бавимося іграшками, нам дають різні іграшки, пузлі. То до сьомої години, – розповідає Іван, який мешкає у родинному домі. – В сьомій годині вечеря. Тоді ми на молитву йдем, молимся і тоді чистим зуби, миєм ноги. В п’ятницю, в суботу і в неділю ми можемо дивитися телевізор. Але це по щоденнику. Хто заслужив. Це треба по заслузі».
«Випускники» Родинного дому певні, саме таке виховання допомагає їм в дорослому житті. Хлопці виходять звідти самостійними і після життя в Бортниках напевне дадуть собі раду. Дитячий будинок має власне господарство: хлопці працюють у саду, обробляють поле, доглядають тварин та птицю. Також тут є власний гараж, де вихованці «Живої перлини» можуть навчитися кермувати та давати собі раду із авто.
«В нас виховувалося: звикай до роботи і звикай, що треба все життя працювати, що ніхто тобі просто так кусочок хліба не дасть, - пояснює Віталій методи Руслана. - Я пам’ятаю до сьогодні як в нас були качки і я доглядав тих качок. Руслан там платив якісь пару гривень, наприклад. Для того, щоб в тобі розвивати ту відповідальність, що ти зранку їх маєш погодувати і відкрити. Вечором їх треба закрити».
У родинного дому є власна школа, де основні зусилля спрямовані на те, аби навчити хлопців працювати із комп’ютером та вільно розмовляти англійською.
Всі інші дисципліни теж викладають на рівні, тому хлопці без проблем поступають у вищі навчальні заклади.
Вони певні, що їм пощастило потрапити до Бортник, адже не відомо чи в інтернеті хтось би так уважно стежив за їхнім вихованням та навчанням, як Руслан.
«За ці одинадцять років, які я провів в Бортниках багато чого змінилось. Ну мені доводилося спілкуватися з дітьми, які закінчили справжній інтернат і вони розказували, які компанії в них були. І скільки вони в поліції відчитувались. Мені здається, що зі мною таке саме б було», - каже студент юридичного факультету Павло.
Віталій теж поділяє його думку: «Перед університетом я закінчив училище. В нас були діти з інтернатів. Наркотики, алкоголь, гуляння, райони і так далі. Тобто абсолютно ніякого виховання і в кінцевому результаті вони навіть не закінчили то навчання».
«Був випадок, коли сім’я з Італії приїхала взяти дитину. Діти відмовлялися»
Хлопці кажуть, що Руслан став для них батьком. Хоча сам він перш за все намагався бути ментором.
«Ким я є для дітей? Я стараюся бути тим, хто бачить їхні потреби, відчуває їх, відповідає за них. Для одних дітей можливо я є батьком. Для інших – ні. Для одних є другом, для інших не є другом. І діти є різні. Не з усіма складаються добрі стосунки. Але я стараюся зі своєї сторони зробити все найкраще, що я можу», – зізнається Руслан. – Все-таки родинний дух в нас дуже хороший. Я можу це засвідчити прикладами дітей. Їхніми вчинками. В нас було принаймні 5-6 випадків коли діти мали можливість піти в інші заклади. Навіть не в заклади. Вони мали можливість піти в родину жити. Був випадок, коли сім’я з Італії приїхала дитину забирати. Діти відмовлялися. Вони йшли на контакт з цими людьми, вони проводили якийсь час. Вони їхали до них на вихідні, наприклад. Хлопці казали: «Все гарно, мені подобається та родина. Але я хочу бути тут, мені тут добре. Я не хочу нічого міняти».
«Це рідний дім», – кажуть хлопці. У «Живій перлині» вони можуть перебувати лише до повноліття, та дорослими часто навідуються. Павло, наприклад, тепер волонтерить у Родинному домі, приїжджає на вихідних, щоб допомогти із молодшими дітьми.
«Руслан завжди радий всіх чекати хлопців. Та він ніколи не сказав: "Тобі 18 років, ти повнолітній. Все. Будь ласка, не приїжджай ніколи". Він завжди радий, він завжди радий бачити як людина росте, як розвивається, – розповідає Віталій. – Він дуже радий, наприклад, коли я приїжджаю до Бортник, коли я з ним ділюся, наприклад, що я закінчив сесію без талонів, попав на гарну роботу, отримую гроші. Він каже: "Мені не треба, щоб ви мені дякували, я хочу вас колись в майбутньому побачити, що у вас є щаслива сім’я". Треба мати до того покликання, щоб передати свою любов, незважаючи на те, що ти маєш свої особисті проблеми, але ти передаєш її дітям, які до тебе абсолютно ніякого відношення не мають».
***
«Рідні» – це спільний проект «24 каналу» та благодійного фонду «Рідні». Це десять історій людей, які наважились змінити своє життя і подарувати родину чужій дитині. Програму дивіться щопонеділка о 19:30 на «24 каналі».
Щоб дізнатися більше про усиновлення, опіку чи створення ДБСТ телефонуйте за номером телефону гарячої лінії 0 800 300 484 або завітайте на сайт благодійного фонду «Рідні» ridni.org.ua. Номер телефону Служби у справах дітей Львівської ОДА 032 235 44 56.
Благодійний фонд «Рідні» надає інформаційну та психологічну підтримку щодо процесу усиновлення, при потребі юридичні партнери Фонду надають правову допомогу у процесі усиновлення. Фонд в жодному разі не займається посередницькою діяльністю та не заміняє функцій держави у процесі усиновлення (удочеріння).