...останні десять років радянського життя львів'янина Якуба Парнаса були повільним сходженням на гору. Часами йому самому здавалося, що на Олімп, а виявилося - на Голгофу. Трагедія великого вченого. Один з мільйонів жертв сталінщини.
Після великих і змістовних текстів від Andrij’а мої скромні дописи провокують комплекси, але ми намагаємось бачити цілу рубрику у всій її різноманітності. Сучасне слівце "мультикультуральність" відтіснило на маргінес примітивний комуністичний інтернаціоналізм, але водночас з'ясувалося, що бути інтернаціоналістом набагато легше, аніж мультикультуральним, мультикультурним, а навіть просто мінімально культурним. Тексти рубрики про вчених, літераторів, художників та артистів викликають десятки коментарів з обговоренням виключно "національного питання". Нічого, крім хворобливої національної гідності.
Смішать поляки безглуздими вимогами після кожного згадування Університету Яна Казимира обов'язково додавати, що це був польський університет, в якому викладала польська професура. Скаржаться, що в них вкрали польських Твардовського чи Банаха. Дратують земляки безкінечним обговоренням – був мистецтвознавець Островський «жидом» чи «євреєм». Манкурт присягає шановним читачам – мене ніколи не хвилювало, що думав поляк Казимир… ні, не так - КАЗІМЄЖ Твардовський про моїх співплемінників, навіть якби він кожен ранок починав зі страшних прокльонів на їхню адресу. Не тим був цікавий.
Тішить своїми коментарями шановний пан WR, який марно намагається надати мінімальних ознак цивілізованості розмові, хоча один у полі не воїн. Тішить редакція, яка нарешті відмовилась від ролі інтелектуального офіціанта з його незмінним "Кушать подано!" і почала активно втручатися у розмови та трохи підправляти контингент коментаторів, щоби він рідше нагадував знамениту чеховську палату.
Автори з цікавістю та вдячністю читають мудрі коментарі, знизують плечима після дещо простіших та продовжують писати про видатних забутих і напівзабутих львів'ян – поляків, євреїв, німців і українців. Про останню категорію трохи рідше – не через зневагу, а тому, що сама історія зробила Львів українським містом і сьогодні важливо підкреслити ту саму колишню мультикультуральність та спробувати самому бути "мінімально культурним".
Хоча про академіка Якуба Парнаса не можна сказати, що він забутий у Львові. З кількох доступних у Мережі матеріалів я взяв за основу біографічний нарис Сімона Шноля з його книги "Герои и злодеи российской науки". Так, Парнас встиг стати трагічним героєм російської науки. Напевно, для нас більш цікавим було б читання саме про львівський період його діяльності або хоч щось про Львів, тому я переніс на початок кінцівку нариса С.Шноля:
"Нові покоління в нашій країні (у цьому випадку - в Росії, - Mankurt) не знають імені Парнаса.
У Польщі та у Львові про нього згадують. Професор В. С. Островський 1986 року опублікував коротку біографію Парнаса і свої спогади про нього. У 1993 у Варшаві було видано книгу спогадів під редакцією Ірени Стасєвіч-Ясукової. Проте якраз про радянський період життя Парнаса в цих спогадах майже нічого немає.
9-11 вересня 1996р. у Львові відбувся спільний українсько-польський симпозіум, присвячений пам'яті Я. К. Парнаса.
Організатори - Польське біохімічне товариство, Українське біохімічне товариство, Львівський Медичний університет, головою Оргкомітету був львівський професор Р. С. Стойка.
Власне Парнасу було присвячено три доповіді: професорки Яніни Квятковської-Корчак (Janina Kwiatkowska-Korczak) (англійською мовою), професора І. Д. Головацького (українською мовою) і мій (російською мовою).
Члени польського біохімічного товариства прибули до Львова прямо з Варшави двома великими сучасними автобусами. Серед них був співробітник Парнаса, який працював з ним до 1939 року, професор Богуслав Галіковскій (Boguslaw Halikowski). Поляки привезли художньо зроблену бронзову меморіальну дошку, яку урочисто встановили у вестибулі кафедри біохімії Львівського Медичного університету, понад 20 років очолюваної Парнасом. Увечері був банкет. Виголошували промови, виступали зі спогадами. Посмертне життя чудової людини увійшло до традиційної форми".
Парнас з Учнями та співробітниками в Університеті Яна Казимира у Львові
Такий собі гепі-енд. Соціалістична революція відбулася – а зараз танці! Хоча насправді останні десять років радянського життя львів'янина Якуба Парнаса були повільним сходженням на гору. Часами йому самому здавалося, що на Олімп, а виявилося - на Голгофу. Трагедія великого вченого. Один з мільйонів жертв сталінщини. А традиція проведення Парнасівских конференцій не зникла, успішно продовжується і останній захід успішно відбувся кілька місцяців тому в Криму.
Втім, повернемось до тексту Сімона Шноля:
"Яків Оскарович (або, як звали його у Польщі, Якуб Кароль) Парнас, найвидатніший біохімік першої половини ХХ століття, народився у Тернополі (за іншими даними, у с. Мокряни під Дрогобичем, - Mankurt) 1884 року й помер 29 січня 1949 року в московській в’язниці. Восени 1950 року я почав виконувати дипломну роботу в лабораторії фізіологічної хімії Академії наук. Це була лабораторія Парнаса. Це все ще жило його пам'яттю. Здобуті ним прилади. Тематика лабораторії. Три співробітниці Парнаса завершували в цей час свої докторські дисертації. Три доктори, три професори-жінки в одній лабораторії - саме по собі це було незвично. Всі дуже різні, всі непересічні: Ганна Миколаївна Петрова, Євгенія Лазарівна Розенфельд, Алла Володимирівна Котельникова (я працював під її керівництвом). А ще біохімік Євгенія Михайлівна Афанасьєва і професор Борис Миколайович Степаненко. Всі вони займалися різними аспектами біохімії вуглеводів – головною справою життя Парнаса. Про нього говорили пошепки. З тих років залишився в моїй душі обов'язок перед ним. Мені не вдалося побачити його. Але те, що я чув, справило сильне враження.
Головне досягнення біохімії першої половини XX століття - з'ясування природи і "біологічного сенсу" анаеробного перетворення вуглеводів увійшло в історію під іменами основних дослідників: Мейергофа, Ембдена, Парнаса. Парнасу належить, серед іншого, відкриття фосфороліза глікогену – процесу надзвичайної важливості й універсальності. Однак не меншою мірою Парнас був відомий, як визнаний вчитель і керівник багатьох вирощених ним талановитих біохіміків. До війни 1939р. ним була створена могутня школа біохіміків у Польщі. У Львові він організував Інститут медичної хімії при Львівському університеті.
1 вересня 1939 за змовою Гітлера і Сталіна (пакт Молотова-Ріббентропа) Польща була поділена між Німеччиною та СРСР. До Львова увійшла Червона армія. У Парнаса був вибір: він ще міг поїхати до Лондона або в Нью-Йорк, його б відпустили. Популярність його була міжнародною. Він залишився у Львові. Він вважав неможливим кинути своїх учнів і співробітників, кафедру, інститут, створений ним завод фармпрепаратів. Він отримав максимально прихильні запевнення представників радянської влади. Крім того, він був налаштований цілком демократично, і гасла рівності та справедливості йому були близькі.
Чи знав він справжню ситуацію в СРСР? Чи знав, що за два тижні до цього, у серпні був заарештований великий Вавілов? Чи знав про масові репресії? Чи розумів незворотність свого вибору? Напевно, не цілком.
Важко було все це усвідомити представнику іншої країни. Тим більше, що рішення залишитися уявлялося вибором між фашизмом і соціалізмом. Сама думка про подібність режимів у Німеччині та СРСР того часу здавалася дикою навіть радянським громадянам.
Президія кримської Парнасівської конференції 2009 року.
Він залишився і був всіляко – тут найкраще слово – "обласканий" радянським керівництвом. Його обрали в академіки (а він вже був членом багатьох академій), потім він був нагороджений Сталінською премією першого ступеня, орденом Леніна, орденом Трудового Червоного Прапора. Матеріальне забезпечення також було цілком добрим. Він цінував товариство радянських біохіміків, а вони високо цінували його.
У перші ж години 22 червня 1941 в напрямку Львова рушили німецькі війська. Існує легенда, що для порятунку Парнаса за особистою вказівкою Сталіна до Львова були надіслані на літаку біохіміки С. Е. Манойлов і В. А. Енгельгардт. Це легенда. Насправді подружжя Парнас вивезли іншим шляхом – був автомобіль, на якому вони прибули до Києва. З Києва евакуйовані до Уфи. А коли 1943 року намітився перелом у війні, академіка Я. Парнаса викликали до Москви. Він оселився в привілейованому готелі "Метрополь", де приймав учнів, співробітників, іноземних дипломатів, друзів і знайомих. (Таке широке спілкування завжди викликало в "компетентних органах" особливу настороженість, але Парнас цього зрозуміти не міг). У Москві він став одним із фундаторів заснованої 1943 року Академії медичних наук СРСР, організатором і першим директором Інституту біологічної та медичної хімії АМН СРСР. Крім того, як академік він мав право на організацію своєї власної лабораторії, це і була лабораторія фізіологічної хімії, в якій він з найближчими співробітниками продовжував дослідження вуглеводів.
Парнас був визнаний першим у науковій ієрархії біохіміків СРСР. Центром біохімічної думки в країні стали "четверги" Парнаса - семінари, на які збиралися не тільки москвичі, але й мешканці інших міст. Парнас вражав своєю ерудицією, широтою і глибиною постановки проблем. Основною подією "четвергів" завжди були доповіді самого Парнаса або його коментарі до повідомлень інших доповідачів.
Він був глибоко освічений і в галузі гуманітарних наук, у мистецтві, музиці. Як істинно велика людина, він був доброзичливим і з ентузіазмом ставився до успіхів своїх молодших колег. Особливо позитивні почуття викликали в нього два радянських біохіміки: А. Е. Браунштейн і В. О. Енгельгардт.
Обидва були авторами видатних відкриттів. Парнас рекомендував Енгельгардта у члени-кореспонденти Академії наук СРСР. А коли це подання викликало ірраціональні труднощі, хвилювався, писав листи друзям-академікам і домігся обрання Володимира Олександровича.
Закінчилася війна. Чи став Яків Оскарович розуміти, в якій країні він живе? Думаю, що поступово почав розуміти. Він звик до свободи "пересувань", а тут виявилося, що виїзди в інші країни йому не дозволені.
У 1948 році в Лондоні проходив перший Міжнародний біохімічний конгрес. Парнас був запрошений як віце-президент. У зв'язку з цим він отримав багато листів від зарубіжних колег, у яких висловлювалася радість з приводу передбачуваного можливості спілкування з ним. Але про поїздку до Англії в той час, звичайно, не могло бути й мови.
Він звик до свободи спілкування з громадянами різних країн, а тут виявилося неодмінним і на це отримувати дозвіл. Він не пройшов школи придушення 30-х років. Йому здавалося природним вважати дні Великодня неробочими. Він був католиком (за "генами" євреєм) і відзначав католицький Великдень. І сам запропонував, якщо є православні, вважати неробочими дні Великодня православних. Він, директор інституту! Це було дико для партійного керівництва. Він багато чого не розумів в радянському житті.
Його вірна співробітниця і учениця, професор Є. Л. Розенфельд згадувала:
"Парнас погано розумів особливості нашого життя. Його, наприклад, дуже дивувала ідея планування науки. На вченій раді він міг здивовано запитати:
- Як можна планувати відкриття? Виявляється, всі записують у план те, що вже зроблено, але який у цьому сенс?
Коли в інституті у зв'язку з грошовою реформою 1947 року був організований мітинг, щоб висловити підтримку і схвалення цього заходу, Парнас, директор інституту, виступив і запитав:
- Навіщо потрібна ця реформа? Якщо для того, щоб люди, як кажуть у нас в Польщі, підтягнули паски, то біохіміки повинні подумати про те, чи не призведе це до зниження кількості білків, жирів і вуглеводів нижче рівня, потрібного для харчування населення.
Розенфельд пише: "Його загибель була неминучою".
Я думаю, він все зрозумів, коли 18 лютого 1947 був заарештований академік-секретар АМН СРСР В. В. Парін. Він добре знав Паріна і не сумнівався в його повній невинності. Послідувала реакція – заборони на публікації наукових статей без "актів експертизи" і "авторських довідок", які підтверджують кримінальну відповідальність авторів за опублікування "незавершених робіт", ілюзії розвіялися. Очевидне, брутально фальсифіковане вбивство великого артиста Міхоелса 13 січня 1948 р стало зловісним знаком. Здоров'я його розладналося. Діабет, серцева недостатність, стомлюваність. 17 жовтня 1947 він подає заяву з проханням звільнити його від обов'язків директора створеного ним Інституту. Він хотів би зосередитися на роботі в лабораторії... Наказ про звільнення його з цієї посади був підписаний 28 травня 1948 року. Замість нього директором став Василь Миколайович Орехович.
Ніхто тоді не знав задумів Сталіна. Це тепер відомо, що після вбивства Міхоелса 13 січня 1948 почалася підготовка державної антисемітської кампанії. Готували арешти членів Антифашистського єврейського комітету.
Основні арешти почалися 13 січня і закінчився 28 січня 1949 року. Парнас не міг не знати про них. Напевно, він міг передбачити свою долю і був до неї готовий. Його заарештували 29 січня і в той же день він помер.
Ось як пише про це Є.Л. Розенфельд:
"Наприкінці 1948 року він важко хворів. Уперше після хвороби він збирався піти на доповідь ленінградського біохіміка С. Бреслера. Однак на доповідь не прийшов. Стурбовані учні Якуба Оскаровича після засідання побігли до нього додому і застали сумну картину: його квартира була опечатана, а перед дверима сиділа і плакали дружина. Обставини його загибелі залишилися невідомими. Говорили, що він встиг отруїтися відразу ж після арешту. Згідно з іншою версією, він загинув у в'язниці від діабетичної коми, тому що страждав важким діабетом".
Чутки про те, що він помер на порозі тюремної камери, глухо звучали в Москві. Він символічно не увійшов до в'язниці, і, якщо це так, то означає насправді, що цілком розумів, з ким має справу... і був готовий кінчити життя як римський патрицій. Так чи інак, смерть врятувала його від нестерпних тортур і знущань.
До цього часу вже близько двох років катували В. В. Паріна. За прийнятими звичаями, заарештованих відразу по-звірячому били. Так, 13 січня 1948 прямо в кабінеті міністра МГБ Абакумова били чобітьми і гумовими палицями головного лікаря Боткінської лікарні Бориса Абрамовича Шимеліовича. Били на допитах. Побитих настільки, що вони не могли ходити, носили на допити на ношах і знову били. Чи уникнув цього Я. Парнас в перший день арешту? Я дивлюся на його фотографію з "Особистої справи" АМН СРСР. Велика в прямому і переносному сенсі, горда людина. Можна і без отрути відразу померти від приниження та безсилля. Але те, що смерть врятувала його від багаторічних мук, безперечно. Заарештованих в ці дні членів ЄАК катували близько трьох років і розстріляли 12 серпня 1952.
Як насправді помер Якуб Парнас? На запит сина Яна Якубовича полковник юстиції В. М. Граненов 20 липня 1993 написав (Від імені Головного управління з нагляду за виконанням законів у збройних силах (!)):
"... 28 (?) січня 1949 Парнас Я.О. був заарештований за скоєння розвідувальної діяльності проти СРСР за завданням іноземної держави... Того ж дня він був поміщений у внутрішню в'язницю МДБ СРСР, де оглянутий лікарем. ( !) Останній поставив діагноз: Артеріокардіосклероз. Гіпертонія. Цукровий діабет. Правостороння пахова грижа. У зв'язку з наявними захворюваннями йому було призначено лікування. 29 січня 1949 в 15 год.15 хв. Парнас Я.О. був викликаний на перший допит старшим слідчим слідчої частини з особливо важливих справ МДБ СРСР підполковником Івановим.
О 17 год. 30 хв. Іванов залишив Парнаса в кабінеті з наглядачем, а сам вийшов у зв'язку із службовою потребою. За 10-15 хв. йому доповіли про погане самопочуття Парнаса і виклик лікаря для надання допомоги. Під час надання медичної допомоги в 17 год. 50 хв. Парнас Я.О. помер. Було проведено розтин трупа Парнас Я.О. судово-медичним експертом, який при зовнішньому огляді ніяких тілесних ушкоджень не встановив. Смерть настала від інфаркту міокарда. 3 квітня 1954 старший слідчий слідчої частини КДБ при РМ СРСР підполковник Чеклін виніс постанову про припинення кримінальної справи стосовно Парнаса Якуба Оскаровича за відсутністю в його діях складу злочину. Документів, у яких було б вказано місце поховання не збереглося". [3]
Не хочу коментувати цей лист. Багато було повідомлень родичів такого роду.
Хто дізнається, про що думав, що відчував Яків Оскарович (Якуб Кароль) в той день. Згадував Львів, Париж, Страсбург, Лондон, Кембридж? Найбільше, мабуть, мучили його думки про дружину Ренату Матвіївну. Вона присвятила йому життя, була "просто дружиною великої людини".
Квартиру опечатали, але її не заарештували. І вона шукала собі притулок, приголомшена і змучена. Де вона його знайшла? Хто наважився дати їй, дружині ворога народу, притулок? Яка з багатьох сімей, де ще недавно подружжя Парнас були бажаними гостями? Розповідали мені, що тільки Олександр Євсеевич Браунштейн і його дружина відкрили їй двері зі словами: "Поки ми живі, живіть у нас". Хто підтвердить це зараз, 50 років по тому. Браунштейн сам був на межі арешту і розумів це. Розповідають, що, дізнавшись про вбивство Міхоелса, він вночі, пішки - електрички вже не ходили - пройшов 20 кілометрів до Москви в будинок охопленого жахом і горем сімейства. Розповідають. Це, мабуть, правда. Правда і те, що багато-багато років по тому маститий, всесвітньо відомий академік Браунштейн дуже хвилювався, що його забудуть і не принесуть в лікарню на підпис лист із засудженням академіка Сахарова, засланого в Горький. Жахливий радянський досвід".
Група учасників IV Парнасівської конференції у Вроцлаві 2002 року. Зліва направо: член-кореспондент НАН України Н. Гула, президент УБТ академік НАН України С. Комісаренко, кандидат біологічних наук Л. Борисова, професор А. Джугай, доктор біологічних наук Л. Дробот, кандидат біологічних наук З. Протасова, доктор біологічних наук професор С. Костерін та член-кореспондент НАН України А. Ринди
На завершення матеріалу пропоную ще кілька фрагментів з дуже цікавих польських спогадів професора Томаша Цєшінського про перебування Якуба Парнаса у Львові у серпні 1945 року та розповідь вченого про особисту зустріч зі Сталіним. Львівський дослідник І.Чорновол висловлював сумніви у вірогідності такого побачення. Можливо. Хоча подібні вигадки були небезпечними і розповідь Парнаса радше була підмальована у рожеві барви. Ми прочитаємо її критичним оком:
"Парнас прибув вчасно. Приїхав військовим віллісом у супроводі співробітника НКДБ. Коли я відкрив двері, професор зайшов та привітався з моєю мамою, а у дверях став офіцер, який його привіз. Парнас сказав:
- Цей офіцер супроводжує мене всюди.
Мати запросила НКДБіста увійти. Я подивився на нього уважно. Він був молодою людиною зі слов'янським обличчям, блакитними очима, дуже гарний. Офіцер на хвилину замислився, а потім елеганцько віддав честь і сказав: "Бальшоє спасібо, падажду внізу". Швидко повернувся і спустився на нижній поверх.
Тоді мати запросила гостя на веранду з боку Цитаделі, де квіти та дерева захищали нас від зовнішнього світу. У центрі стола стояло невелике синє пуделко італійської роботи, яке було наповнене сахарином для однієї людини, що страждала від діабету. Парнас був явно зворушений. Сидячи за чаєм, сказав, що йому здається - світ повернувся у старі часи.
- Ми чули, що ви маєте честь бути Академіком, тобто членом Всесоюзної Академії Наук, чи справді це інший світ, не до порівняння з тим, який знали ми?
- Справді - це інший світ… - Парнас зітхнув.
- Уявляю собі, що ви пережили після від'їзду зі Львова, будь ласка, розкажіть про це.
- Це були справді важкі часи, навіть після повної небезпек подорожі у вантажівці - до Києва, потім поїздом до Уфи, тому що там ми опинилися в дуже складній ситуації.
Я зміг поїхати в Москву, але можливість влаштування виглядала ще більш безнадійною, ніж в Уфі. Я відвідав кількох професорів, і один з них дав мені зрозуміти, що я не знайду собі місця, якщо такий наказ не надійде з вершини влади. Я слухав пригнічений, але в цьому була хоч якась надія на порятунок. Ну, він сказав мені, що в Кремлі, недалеко від головного входу є поштова скринька для листів, спрямованих безпосередньо до Сталіна. Такий лист має обов'язково стосуватися війни з Німеччиною і включати в себе конкретні пропозиції для дій, які можуть призвести до переваги над супротивником. Я думав про це докладно і використав цю інформацію. Вночі написав листа Сталіну, в якому розглядалося становище радянських солдатів на лінії фронту у важких умовах постачання харчування, відзначивши, що є хімічна речовина, яка дозволяє пережити кілька днів голоду і виснаження. Цією речовиною є кофеїн. Ну, я запропонував спробу виробництва кофеїну з наявної сировини, а саме з курячого посліду. Вранці я взяв цей лист до воріт Кремля і особисто кинув у скриньку для прямого контакту. Тепер події пішли блискавично. Навіть не минуло 24 годин, коли мене розшукав офіцер комісаріату державної безпеки та вручив наказ про явку в Кремль наступного дня о 12-ій до самого Сталіна. Сповнений напруги, прийшов до воріт Кремля за півгодини до призначеного часу. Черговий військовик, мабуть, мав відповідну інструкцію, після перевірки мого виклику відкрив прохід і скерував мене до Кремлівського палацу. Там мене забрав ще один офіцер, який через коридори привів мене до красивої кімнаті, повідомивши, що я повинен чекати. Там був стильний письмовий стіл і кілька стільців, які стояли перед вікнами, та гойдався маятник великого антикварного годинника. Раптом годинник почав бити полудень. З дванадцятим ударом з протилежного боку двері відчинилися і з'явився Сталін. Він був одягнений в білу форму. Я побачив, що в дійсності він є невеликого зросту. Потім відчув, що пронизує мене поглядом. Я подумав, що повинен підійти ближче і вклонитися, і так зробив. Сталін також підійшов і, подавши руку, сказав: "Сталін". Потім він вказав мені на стілець і почав з того, що прочитав мого листа і подумав над моєю пропозицією. Він хоче перш за все дізнатися, що необхідно для здійснення мого проекту. Я пояснив, що мені потрібна установа з елементарним хімічним обладнанням та офіційна посада для виконання цього завдання. Тому що не маю в Москві ні зайнятості , ні місця роботи.
- Все це можна організувати - сказав Сталін і попрощався зі мною, додавши "Спасібо за ваше прєдложеніє".
Аудієнція була закінчена.
Через кілька днів мені було запропоновано приміщення, придатне для хімічної лабораторії, але без будь-якого обладнання. Я склав список необхідного обладнання та посуду і реактивів. Отримав їх дуже швидко, хоча й у невеликих кількостях. У той же час я отримав призначення керуючим біохімічним підприємством. Що давало внутрішню стабільність в Москві. Ще не закінчився тиждень, як вже надали кілька кубометрів курячого посліду.
- Це звучить так, як казка з "Тисячі і однієї ночі", - сказала мама.
- І я часами так відчував.
- А коли ви стали членом Академії?
- Це сталося невдовзі.
- Це означає, що вам вдалося реалізувати синтез кофеїну?
- Що стосується цього питання, я повинен визнати, що передбачав наперед, що воно не буде вирішене в цих умовах. Щоб отримати час, висував додаткові запити на придбання обладнання для заводу і, отже, пройшли терміни відступу радянських військ і фронт встав під Сталінградом, а потім почався контрнаступ. Тоді питання кофеїну перестало бути настільки важливим.
- Які у вас відносини в Академії?
- Я встановив особисті контакти з кількома людьми в приємній і навіть дружній атмосфері. Я повинен визнати, що більшість членів є людьми високого інтелектуального рівня. На жаль, не всі.
- А що ви думаєте про Лисенка, якому так сильно сприяє офіційна пропаганда?
- Ви знаєте, це забіякувата, але небезпечна людина. Перш за все – науковий шахрай. В певному сенсі тероризує членів Академії позанауковими справами. Це виходить за межі пристойності. На одному із засідань виступив з тирадою дурниць, які присутні вислухали у повній тиші. Тоді я не витримав і об'єктивно розкритикував його промову. Відтоді він, я думаю, став моїм затятим ворогом.
- Це дуже сумно. Але я сподіваюся, що все йде добре і буде так само щасливо, як раніше.
Тепер професор Парнас почав розпитувати про родини вбитих професорів. Зацікавився долею пані доцента Шустер, родички професора М. Новицького.
- Справді, пані Люся підписала фолькслист і саме тому вона постраждала. Вона ж, однак, в той час зробила багато доброго і разом з пані Ольгою (Новицькою) врятувала кількох євреїв.
Парнас кивнув головою, сказав:
- Бідака поставила не на того коня.
- Я гадаю, пане професоре, важко судити когось.
Парнас на це нічого не відповів".
Всього через 4 роки Якуб Парнас зрозумів, що і він поставив не на того коня. Але це вже відбулося в кабінеті підполковника Іванова.