Доля його склалася так, що більшу частину життя Ян Парандовський провів у Варшаві, але про свою батьківщину, місто дитинства, юності, студентських років не забував ніколи і в душі залишився тим львів'янином, для якого девіз міста Semper fidelis (завжди вірний) був правилом життя. І його твори тому доказ.
Серед книжок, що продають львівські букіністи навколо пам'ятника Івану Федорову, безумовно, є свої лідери продажів або просто ті, які завжди можна там знайти. І мова тут не тільки про Конан Дойла і Дюма, які міцно утримують планку популярності, часто там можна зустріти "Життєписи Михайла Булгакова" Маріетти Чудакової або "Олімпійський диск" і "Алхімія слова" Яна Парандовського, польського письменника, публіциста, перекладача, який народився у Львові і який прожив тут майже 24 роки. 11 травня виповнилося 115 років від дня його народження.
У рубриці "Ми пам'ятаємо" є чимало людей, що пронесли цю вірність – Богу, совісті, принципам, справі, місту (у кожного це було по-різному) – через все своє життя і навіть постраждалих за це.
Важко пояснити, чому ми частіше згадуємо про видатних людей у круглі дати, або, як сьогодні, що закінчуються на п'ятірку, але, якщо вже у травні 2010-го має місце привід згадати про чергового знаменитого земляка, то чому б не зробити це зараз і до того ж на батьківщині, віддавши йому нехай невелику данину поваги.
Гімназист. Початок
Ян Парандовський народився у Львові 11 травня 1895 року. Тут же вчився в IV державній чоловічій гімназії староклассичного типу імені Яна Длугоша, яку закінчив 1913 року.
Набагато важче, ніж дату появи людини на світ, встановити точно час пробудження у ньому художника. У Парандовського, у всякому разі, він наступив дуже рано. Уявлення про це дає оповідання "При гасовій лампі" (Przy lampie naftowej) з навіяним автобіографічними спогадами книги "Сонячний годинник" (Zegar słoneczny)
Натхненний великими задумами, герой оповідання, підкоряючись непереборному бажанням, пробує писати. Для цієї мети він власноруч виготовив з нарізаних аркушів паперу досить товстий томик, вклавши його в полотняну обкладинку від старої книги: "Це повинно було стати моєю хронікою".
Але "задуми десятирічних хлопчаків нестійкі", і вже на наступний день хроніка була забута, загубившись серед підручників і зошитів, але, після шкільних канікул знову з'явилася на світ, виринувши при розборі старих паперів, владно притягнула до себе хлопчика і вже довго не відпускала.
Ця хроніка стала першим щоденником, куди Янек став заносити "великі миті" свого життя, враження від побаченого і прочитаного.
Потім, як звичайно в юності, бурхливо нахлинуло захоплення поезією і сторінки хроніки швидко заповнювалися віршами. Вони були, природно, наслідувальні, але, як зізнавався сам автор, "кожен раз, коли я дозволяв чужим річкам надто вільно заповнювати струмок моєї уяви, мене мучила совість".
Незабаром Парандовський пізнав ні з чим незрівнянну радість бачити своє прізвище надрукованим типографським способом – спершу під віршами, потім під нотатками в львівських газетах і журналах. У 1912 році відзначалися дві круглі дати: сторіччя з дня народження Зигмунта Красіньського, поета, драматурга, прозаїка, одного з трьох "поетів-пророків", поряд з Адамом Міцкевичем і Юліушем Словацьким, і двохсотрічний ювілей Жан-Жака Руссо. Річницю Красіньского львівська газета "Пшегльонд" (Przegląd) відзначила великою, у кількох частинах статтею Парандовського про нього, яку добре прийняла публіка. Окрилений успіхом редактор одразу ж запропонував підготувати схожу роботу про Руссо. Всі контакти здійснювали шляхом листування, і редактор не знав, що його автор носив тоді шапку-рогатівку і темно-синю гімназичну форму з трьома зірочками, які визначали його як учня сьомого класу. Нарис про Руссо друкували в газеті майже цілий тиждень, а наступного року опублікували окремим виданням, ставши першою книгою вісімнадцятирічного Парандовського.
Того ж 1913 року Ян Парандовський вступає до львівського університету на факультет класичної філології та археології. При всій широті тематики і жанрів, в яких протягом усього життя виступав письменник, неважко виділити сферу особливого тяжіння його інтересів - це культура Стародавньої Греції та Риму, італійський Ренесанс.
Студентські роки Яна припали на важкий час першої світової війни. У 20-30 роках її будуть називати "Велика війна". "Яка ж маленька, в порівнянні з останньою", - напише після Другої світової інший польський письменник-львів'янин Юзеф Віттлін.
Росія
Зазвичай у біографічних статтях про Парандовського є велика прогалина з 1913 по 1919-20 років: "навчання довелося перервати через початок Першої світової війни".
Про цей період справді відомо небагато, але дещо все ж можна відновити.
Після вступу до Львова російських військ Парандовський був інтернований і до 1919 року пробув у Росії: у Саратові і, як сказано в польській Вікіпедії - Воронежі.
Але, якщо час арешту молодого студента приблизно визначити можна: вересень 1914-липень 1915, оскільки саме стільки місто перебувало у складі Російської імперії, то причини, за якими він був заарештований, остаточно незрозумілі й сьогодні.
Залишається тільки здогадуватися за уривчастими відомостями, як він прожив п'ять років у Росії, так що біографам ще є над чим попрацювати. Наприклад, те, що Ян кілька місяців навчався у саратовській гімназії, свідчить, що він перебував на становищі, швидше, засланця, ніж ув’язненого або каторжника.
У Сілезькій цифровій бібліотеці ще недавно можна було побачити випуски газети "Саратовські вісті" польською мовою ("Wieśći saratowskie" - ось вона - мережева доступність!), редактором якої значиться Jan Parandowski. З великою, майже стовідсотковою впевненістю можна припустити, що це наш земляк, хоча теоретично можливий і однофамілець.
Мабуть, на той момент в Саратові проживала досить велика польська громада, якщо могла видаватися така газета.
Парандовський повернувся до рідного міста, імовірно, наприкінці весни - на початку літа 1919: "Коли я їхав з Росії, чехословаки погрожували більшовикам зі сходу, а з Архангельська наступали війська коаліції ..."
Роки заслання не зламали його, не погасили спрагу літературної праці. Адже за цей час в Саратові він був свідком наслідків обох революцій 1917 року і початку громадянської війни та іноземної інтервенції. Історія, як було сказано вище, знає чимало прикладів, коли люди, вірні своїй справі, знаходили в собі сили для служіння їй навіть у найважчих обставинах.
"Благословення тюрмі! Вона дозволила мені задуматися!" - Вигукує Гліб Нержін, герой Солженіцинового роману "В колі першому".
Час, проведений у Росії, Ян Парандовського використовував для вивчення країни і збору матеріалу про нове явище, яке тільки зароджувалося, - більшовизм. А, знаючи його любов до слова і мов, також з великою часткою впевненості можна припустити, що за ці роки він оволодів російською мовою і, можливо, читав в оригіналах російську класику: імена Гоголя, Тургенєва, Чехова, Достоєвського пізніше з'являться в його роботах.
Після повернення до Львова Парандовський пише статті для "Газети львівської" і "Трибуни польської", виступає з доповідями. "Скрізь тільки й говорили про агонію більшовизму, чекаючи його падіння з дня на день. Маючи достатньо зібраного матеріалу про більшовицький рух у Росії, я обробляв його досить повільно, тому що разом з усіма очікував кінця, щоб таким чином показати справжні витоки виникнення більшовизму".
Після двох літніх місяців роботи в друкарні Леона Данкевича в Станіславові (Івано-Франківську) накладом 150 примірників виходить книга Яна Парандовського "Більшовизм і більшовики в Росії" ("Bolszewizm i bolszewicy w Rosji").
Ця книга - не просто репортерський опис подій, що відбулися. Автор поставив собі за мету не тільки розповісти про Росію і причини, які породили більшовизм: "Росія ніколи не була досить добре вивчена: надто багато важких спогадів пов'язано в нашій душі з цією країною", але й проаналізувати новий лад, його структури, закони, армію, опозицію, і, можливо, застерегти: "Люди найбільше бояться невідомого, але, разом з тим, у невідомому є щось таємниче, отже, привабливе".
Він усвідомлював, що вчиняє одну з перших спроб синтезу ладу, що зароджувався, і на ньому лежить відповідальність за історичну правду і безсторонність, як сам він вказував, наскільки це можливо, у відношенні до людей, "які перетворили величезний родючий край у пустелю відчаю".
Ні в Радянському Союзі, ні в Польській Народній Республіці "Більшовизм" не видавали. Примірники книги вилучали з польських бібліотек, і лише завдяки вцілілій фотокопії з вроцлавської університетської бібліотеки 1996 року побачило світ її друге польське видання.
Можливо, погляд і оцінка Парандовського, письменника іншої нації, культури, людини з боку, можуть бути затребуваними і сьогодні при вивченні історії російських революцій та громадянської війни.
Між двох воєн
На початку двадцятих років ХХ сторіччя Європа досить швидко приходила в себе після пережитої бійні. Тим, хто повернувся, не зійшов з розуму, не наклав на себе руки, хотілося свята, того самого, яке завжди з тобою.
Скоро почнеться "епоха джазу" і "втрачена" хемінгуеївська-фіцджеральдівська компанія почне щосили веселитися (сьогодні сказали б відриватися і "зажігать") у Парижі.
Хто знає, що стало б з Парандовського, якби він встиг евакуюватися до приходу російських військ? Цілком міг бути мобілізований, як це сталося з іншим студентом Львівського університету з факультету філософії та германістики, абітурієнтом 1913 р. Йозефом Ротом, теж галичанином і героєм рубрики.
Дивними бувають повороти історії: російське заслання вберегло Яна від фронту і він не став одним з "втраченого покоління", хоча вікова різниця з ними незначна: Рот народився 1894 року, Ремарк - 1898, Хем - 1899, Скотт - 1896.
Його шлях був інший: "аркуші білого паперу чекали на нього, розкладені на столі". Ян Парандовський відновлюється в університеті, який закінчує 1923 року, його навчання розтяглося на 10 років.
А далі - робота. Вже на наступний рік виходить його книга під назвою "Міфологія", де автор, завдяки великим знанням у царині античності, отриманими в університеті, в популярній формі виклав перекази, легенди, вірування стародавніх греків і римлян.
Поступово виробляється власний авторський стиль Парандовського, пізніше Ярослав Івашкевич скаже про нього: "Я часто замислююся над тим, у чому полягає секрет авторської майстерності Парандовського. Швидше за все, мені здається, в простоті і прозорості кожної фрази, яка, як вода, омиває зображуваний предмет, відбиваючи його в собі ". А улюбленим жанром письменника стає нарис, есе. Вільна, гнучка форма есе дозволяє йому поєднувати талант художника з ерудицією вченого, поєднати в одному оповіданні риси роману, розповіді, повісті, а також історичного або літературознавчого дослідження.
Саме в такому стилі створено романізовані біографії Петрарки (1956) і Оскара Уайльда ("Король життя", 1930). Отже, не тільки античність приваблювала автора, хоча і тут не обійшлося без її впливу.
Вперше до фігури Уайльда Парандовський звернувся 1920 року, коли у Львові було влаштовано вечір на честь двадцятої річниці його смерті. Продекламовану на цьому вечорі доповідь, як і раніше нарис про Руссо, було у доповненому вигляді опубліковано окремим виданням під назвою "Антіной в оксамитовому береті" (1921). Захопленому вивченням античності молодому Парандовському виявився близьким культ "нового еллінізму", який проповідував Уайльд. Парандовський зізнавався, що, відтворюючи будь-яку історичну особистість, він завжди прагнув як слід вжитися в образ.
Ще одна символічна паралель: саме в травні 1895 року, коли народився Парандовський, в Лондоні проходив скандальний судовий процес у справі Оскара Уайльда.
"Король життя" і "Петрарка" можуть вважатися одними з найкращих польських біографічних романів, які стоять в одному ряді з книгами такого майстра цього жанру, як Андре Моруа.
Підводячи підсумок двадцятим рокам у житті Яна Парандовського, можна сказати, що це було десятиріччя пошуків, подорожей та наполегливої праці. У тридцятих до нього прийшло велике заслужене визнання.
Львів'янин
У 1929 році Парандовський назавжди покине Львів і оселиться на вулиці Бема, 70 у Варшаві. Ймовірно, в столиці його чекали більш широкі перспективи і можливості для роботи.
Але про батьківщину письменник не забуде, і Львів, принаймні двічі, з'явиться в його творах. Тільки закоханий у своє місто може написати таке:
"З розталого снігу березневої відлиги, з вологого туману виходив до них у місто у бурій рясі, обвішаний чотками ліхтарів, - поважний бернардинець, здатний пожартувати з молоддю на Академічній, зайти на скляночку вина до Штадтмюллера, сповідати чиюсь самотню душу у Вірменському провулку, розбудити сонного дзвонаря в соборі Св. Миколая, щоб він (завжди останній!) задзвонив до вечерні своїм старим, буркотливим дзвоном. Якими можуть бути чарівними вулиці, коли ходиш без мети або коли мета настільки невизначена, що випадок приводить тебе до неї швидше, ніж намір! Можна зайти куди завгодно або нікуди не заходити і, обійшовши півміста, раптом схаменутися: "А що, власне, ми хотіли залагодити?" І місто, весело дивлячись на цю пару, жартома погрожує їм колоною блаженного Яна з Дуклі, ніби піднятим вказівним пальцем, і, хлюпаючи під ногами калюжами, бурчить на п'ятдесятилітніх диваків, які забувають про калоші".
Може, колись буде видано літературний путівник по Львову, де, поруч з довідковими статтями про вулиці, площі і будинки розмістяться рядки з творів, присвячені цим місцям. Наприклад, ось ці:
"На вулиці Коперника тече вздовж тротуарів струмочок, на його поверхні крутиться пір'їнка - ось з'явився горобець, схопив її і полетів геть. Налякані власною нервозністю ворони зриваються з дерев на схилах Цитаделі і каркають. На розі вулиці Оссолінських дзюрчить фонтан. Ого! І сліду не залишилося від снігу і льоду, які заповнювали взимку його кам'яне ложе. Сквер на площі Домбровських обведений низькою огорожею із залізних прутів, прикріплених до чавунних стовпчиків, - на кожному стовпчику маленька кругла головка ". ("Небо у вогні", Niebo w płomieniach (1936).
А ще можна побачити Львів очима дитини в книзі "Сонячний годинник" (Zegar słoneczny (1953).
Втіливши в художній формі дитячі враження, перші досліди в пізнанні навколишнього світу і літературної праці, п’ятдесятирічний письменник з ноткою ностальгії відтворить далекий Львів свого дитинства, куди вже немає вороття. Втім, всі ми родом з дитинства, тільки не кожен про це може розповісти.
Не забуде Ян і про свою гімназію. Коли до її 50-річчя буде видано пам'ятну книгу - колективну працю з хронологією, історією, прізвищами випускників IV класичної гімназії ім. Яна Длугоша, серед статей колишніх учнів різних років Юліуша Кляйнера, Корнеля Макушінського, Юзефа Калленбаха, буде і стаття випускника 1913 року Яна Парандовського.
Вінок в нагороду. Небо у вогні
Отже, в тридцятих Парандовський вже досить відомий, його книжки незмінно супроводжує стійкий читацький інтерес. У Варшаві роботи додається: спочатку він редагує журнал "Pamiętnik Warszawski", а у 1937-38 серію "Великі люди" при Державному видавництві шкільних книг.
Письменник отримує визнання не тільки серед читачів, а й колег: у 1930-му його приймають до польського пен-клубу, а вже через три роки обирають його президентом. На цій посаді Парандовський беззмінно, з перервою на роки Другої світової війни, пробуде до самої смерті.
Його праці не залишаться без нагород. У 1936 році на Берлінській олімпіаді буде проводитися олімпійський конкурс мистецтва і літератури, в якому за роман "Олімпійський диск" Ян Парандовський отримає бронзову медаль, а за рік Польська літературна академія за творчі досягнення покладе на його голову "Золотий вінок". Працьовитість, дбайливе ставлення до слова, майстерність письменника і перекладача принесуть йому славу найвидатнішого популяризатора античної культури в Польщі.
Тоді ж він пише свій найважчий і суперечливий роман "Небо у вогні", який багато років буде викликати бурхливі дискусії.
Головна сюжетна лінія - антихристиянська і антирелігійна взагалі. Головний герой гімназист Теофіл Гродзіцький втрачає свою віру в Бога, віддаючи перевагу науковому світогляду. Читати про це віруючій людині важко.
Чи збігаються події роману з думками й переживаннями гімназиста Парандовського, сказати важко. Риси автобіографізму, безсумнівно, проглядаються, але сам автор у передмові до видання 1946 різко засудив спроби повністю ототожнити себе з героєм.
З 1945 по 1950 рік він читав лекції і завідував кафедрою спочатку античної культури, а потім порівняльного літературознавства в Люблінському католицькому університеті (зовсім поряд з рідним містом, що вже стало закордоном), а на схилі років, у 1976, факультет християнської філософії присвоїть йому звання почесного доктора. Але повернімося до "Неба у вогні".
Звичайно ж, є у романі і довоєнний Львів, його вулиці, кав'ярні, реалії, люди. Наприклад, згадується ще один з героїв рубрики "Ми пам'ятаємо": "Професор Твардовський читав свої лекції в залі кінотеатру "Аполлон", тому що його слухачі не вміщалися ні в одній з університетських аудиторій". Але проти пошуку інших львівських прототипів роману автор заперечував категорично: "туди увійшло досить багато особистих спогадів, але не настільки, як це уявляють собі ті, хто за кожним прізвищем персонажа намагався розкрити особистість, відому у Львові на початку століття".
Вереснева ніч і повернення до життя
Війна застає Парандовського у Варшаві. Історія, звісно, не знає умовного способу, але деякі її повороти змушують замислюватися. Де у людини було більше можливості загинути: в окупованому Львові чи у Варшаві, але, хто знає, чи не опинився б Парандовський 1941 на Вулецьких горах, якби 1929 року не змінив місця проживання?
Про його життя у Варшаві воєнних часів відомо мало, твори про той період "Вереснева ніч" (1962) і "Повернення до життя" (1961) російською не видавали, а на польській знайти їх важко.
Брав участь у підпільному культурному житті окупованої столиці. Він і його родина вціліли, але 1944 року під час Варшавського повстання його осягає гірка втрата: згорає будинок і у вогні гине весь архів письменника, не тільки матеріали до старих, вже виданих творів, але і чернетки нових. Коли глянути книги Парандовського п'ятдесятих років: "Петрарка" (1956), "Сонячний годинник" (1953), переклади "Одіссеї" Гомера (1953) і "Записок про громадянську війну" (1951) Юлія Цезаря, створюється враження, що автор готував і планував їх набагато раніше, але війна і пожежа перешкодили їх виходу.
Дещо він так і не зможе відновити: згорів новий, майже готовий роман, який повинен був стати другою частиною "Неба в огні" з розповіддю про подальше життя Теофіла Гродзіцького. Ми так і не зможемо прочитати це продовження, і атмосфера незавершеності, відкритого фіналу завжди буде відчутна в першій книзі.
"Всі війни минають, а люди залишаються", - співав югославський бард Джордже Балашевич. Після звільнення Польщі 1944 року Парандовський ненадовго поселився у село під Варшавою і відразу ж відновив роботу. Повернення до життя, до літературної праці, до слова.
Він знову друкує свої твори у періодиці, видає книги і перекази, також здійснює поїздку до Норвегії, Швеції, Франції, працює в Королівській бібліотеці в Стокгольмі і Національній бібліотеці в Парижі.
Взагалі, виїзний режим для діячів культури у повоєнній Польській Народній Республіці дуже нагадує радянську Росію двадцятих років. Вільного виїзду, звичайно, не було, але гайки ще не були закручені і влади не перешкоджали виїзду, якщо для цього були представлені підстави.
У закордонні поїздки відправлялися Єсенін, Маяковський, Еренбург, дехто користувався можливістю, щоб емігрувати: поет Георгій Іванов не повернувся з відрядження, наданого наркомом освіти Луначарським, його дружина Ірина Одоєвцева виїхала за латвійським паспортом, поет Микола Оцуп – по лінії Червоного Хреста.
Так і в Польщі: Аркадій Фідлер вже до війни був відомим мандрівником і письменником, і в другій половині сорокових продовжив свої подорожі, Петро Равич (між іншим, так само львів’янин, колишній в’язень німецьких концтаборів, згодом відомий французький журналіст та письменник – Манкурт) поїхав вчитися до Сорбонни в 1947 і назавжди оселився в Парижі, Марек Гласко покинув країну 1954 р.
Парандовський повернувся: у Польщі залишалася сім'я і улюблена справа.
Алхімія слова
Підсумком поїздки став вихід книги, про яку хочеться сказати окремо, оскільки у нас Парандовського найчастіше впізнають по її назві. Перше видання "Алхімії слова" вийшло 1951 року, але автор ішов до неї майже 20 років. Ідея розповісти про працю письменника виникла у нього ще 1930 року після виступу з доповіддю у Вільнюсі. Відтоді він паралельно з іншою роботою збирає матеріал на цю тему, поступово записи заповнюють два великих зошити, дещо публікує в літературній періодиці.
Про що ця книга? Про книжки, про ремесло письменника, про важливість та співвідношення генія, таланту, праці та наполегливості в його роботі, про славу, безсмертя та невдачі, про обставини та умови створення літературних творів, про слово.
Велика кількість фактів і прикладів з життя та творів письменників та поетів аніскільки не втомлює - книга читається легко, одягнена автором в улюблену форму белетризованих есе.
Письменник Сергій Залигін в передмові до першого російського видання відзначив, наскільки точно автор вибрав назву для своєї роботи: метою алхіміків було одержання золота, благородного металу з простих складових, так і письменник, використовуючи для роботи те, що відомо всім – слова, незбагненним чином поєднуючи їх за допомогою натхнення, отримує на виході щось чарівне.
Справді, як у письменників однієї мови, культури, покоління, виходять різні твори? Чому один веде графоманські блоги, а інший блискучу колонку? Яким чином з одних і тих же слів складаються "Фауст" і "Майн кампф"?
Це навіть не загадка, це – таємниця. Загадки мають відповіді, таємниці - ніколи. Але спробувати проникнути в цю таємницю, спробувати щось зрозуміти, прояснити допомагає "Алхімія слова" Яна Парандовського.
На фінішній прямій
Ян Парандовський прожив життя літературного трудівника, публікації супроводжують мало не кожен рік його біографії. Після війни він займається і організаторською діяльністю. У 1948 р. готує Всесвітній конгрес інтелектуалів у Вроцлаві, 1958 р. допомагає в організації Міжнародного з'їзду перекладачів у Варшаві, 1962 р. його обирають віце-президентом Міжнародного пен-клубу. Скільки ж встигла у своєму житті ця людина!
До речі, 1948 року він оселився на вулиці імені львівського бургомістра Юзефа Бартоломея Зіморовича, де прожив аж до смерті. Все-таки Львів не відпустить його до кінця ... Як і раніше, його заслуги не залишаються без нагород: 1964 р. за сукупність літературної діяльності він отримує Державну премію першого ступеня.
Занадто мало даних, щоб говорити про взаємини письменника з владою, хоча одна подія, що сталася того ж 1964-го, дещо може нам розповісти.
14 березня Антоній Слонімський подає до Ради Міністрів на ім'я Голови Юзефа Циранкевича лист, підписаний 34 діячами польської науки і культури (List 34), спрямований проти обмеження у виділенні паперу для друку книг та періодики, а також проти посилення друкованої цензури. Серед підписантів був і Ян Парандовський.
"Лист 34-х" отримав широкий резонанс на Заході: в лондонській "Таймс" з'явилася публікація з критикою польських властей, яку підписав 21 британський діяч мистецтва, серед них - Артур Кестлер і Алан Баллок, на захист виступили 15 італійських інтелектуалів на чолі з Альберто Моравіа і 13 професорами Гарварду.
Найбільш жорстоко влада вчинила з письменником Мельхіором Ваньковичем. Він був арештований за звинуваченням у складанні і передачі тексту, що містить "фальшиву інформацію про народ Польщі". Ваньковича засудили на тривалий термін ув'язнення, проте пізніше вирок скасували.
Життя після смерті
Старшому поколінню читачів ім'я Яна Парандовського, безсумнівно, знайоме. У Радянському Союзі російською мовою були видані "Небо у вогні" (1969), "Міфологія" (1971), "Олімпійський диск" (перше видання 1979), "Алхімія слова" (1972, 1990).
На жаль, "Міфології" не пощастило: головною "міфологічної книгою" в СРСР були "Міфи і легенди Давньої Греції" Миколи Куна. "Алхімія слова" користувалася незмінним успіхом. Охочим ознайомитися, рекомендується видання 1990 року (Москва, видавництво "Правда").
У 1978 – рік смерті автора, львівське видавництво "Каменяр" видало книгу "Небо пломеніє" в українському перекладі Богдана Гавришківа накладом 165 тисяч примірників. Нині можна знайти його книги в Інтернет-бібліотеках або завантажити аудіоверсію "Алхімії слова".
Зате на букіністичному острівці навколо Івана Федорова автор цих рядків у різні часи придбав: "Олімпійський диск" (1979 р. вид. У твердій обкладинці, було ще видання в м'якій палітурці з логотипом Олімпіади-80), "Niebo w płomieniach" (польською), два примірники "Алхімії слова" (один собі, другий у подарунок), також бачив польське видання "Одісеї" в перекладі Парандовського і, за словами букіністів, там з'являлася "Mitologia". Все ж таки, на батьківщині його книги є.
Що ж, як у книгах, подібних до "Алхімії слова", ніколи не ставляться крапки, так і в розмовах про таких письменників, як Ян Парандовський, ніколи не буває фіналу. Отже, у алхіміків є робота ...