У багатьох випадках назву рубрики «Ми пам’ятаємо» можна сприймати з іронією – ой, далеко не всіх пам’ятаємо, та й чи можна назвати пам’яттю фахові знання кількох десятків львівських інтелектуалів? Але є люди колишнього Львова, про яких можна з чистим сумлінням сказати – так, вони відомі широкому загалу. До таких належить будівничий та архітектор Іван Левинський.
Мені багато разів нагадували – дай матеріал про Левинського! Нещодавно розмовляю зі старою знайомою, і вона:
- Слухай, треба про Івана Левинського написати. Гідний того.
- Та всі про нього знають, чого писати?
- Хто там знає?! Вулиці Левинського і то нема!
Оскільки ми розмовляли за сто метрів від вулиці Івана Левинського і мені було достеменно відомо, що і знайома це знає, засміявся:
- Як це нема? Он вона…
- Та що це за вулиця? Триста метрів… Людина пів-Львова збудувала, а ми йому таку вуличку… Сусідню треба було назвати Левинського!
Не називати цю сусідню ніяк не вдасться, не можна оминути Кшижову-Потоцького-Пушкіна-Чупринки – більша половина життя знаменитого львів’янина з нею пов’язана. І майже все життя Манкурта – так само.
Минулого року видавництво «Центр Європи» видало чудову книгу про Левинського. Автор її - Олександр Нога, а науковий і літературний редактор - Юрій Бірюльов, що так само не зайвим буде нагадати. Саме цю книжку взято за основу при підготовці цього матеріалу. Взяв видання до рук, почав гортати. Більшу половину будинків на фотографіях знаю, а деякі знаю дуже добре.
Звісно, можна просто написати, що відомий всім львів’янам будинок Гімназії і бурси Українського педагогічного товариства збудований фірмою Левинського у 1906-1908 роках. Розповісти про український модерн, активне використання елементів української народної архітектури, провести паралелі з численними спорудами у всій Галичині і за її межами. Але для мене цей будинок вже назавжди залишиться «лєсіком», Лісотехом, навколо якого пройшло дитинство. Ми ганяли на санчатах з гірки у дендропарку Лісотеха і посміювались з дивних, одягнутих у чорне стареньких, які мовчки проходили повз нас. Зараз вже б не сміявся, але давно їх нема серед нас, давно…
Якщо бути точним, то церкву Василіянок поруч зі старим корпусом Лісотеха проектував Р.Грицай і будували вже після смерті Левинського, але безумовно, що це було продовженням традицій, закладених саме ним. Зараз це Бібліотека Лісотехнічного Університету, а я пам’ятаю післявоєнні руїни. Ми бігали по напіврозвалених стінах, грали у найбільш популярну забаву мого дитинства – війну. Чому саме вона була зруйнована – не знаю, тоді казали, що бомба попала. Яка бомба, чому саме в цей будинок – мені невідомо.
І отак можна йти по цілій вулиці ген. Чупринки – від будинку до будинку і казати – цей проектував Левинський, цей будував, а оці і спроектовані, і збудовані ним.
Іван Левинський народився у родині директора народної школи 1851 року у містечку Долині (нині Івано-Франківської області). Батька так само звали Іваном, а маму, німкеню, – Йозефа з дому Гаузер. Батько помер 1858 року, з грошима стало скрутно, і мама з дітьми переїхала до Стрия. Після четвертого класу малий Іванко, який мав добрий голос і співав у церкві, міг піти вчитися на священика, але обрав інший шлях і для продовження освіти поїхав до старшого брата Лева до Львова, де вступив до Реальної школи (сьогодні на її місці СШ 35 на В. Шухевича). У 1869 році Левинський вступає до Технічної Академії, яка тоді розташовувалася на розі Театральної і Вірменської, тобто у центрі культурного життя – поруч з театром Скарбека і Народним домом.
Особливу роль у житті І.Левинського відіграв видатний архітектор, багаторічний керівник будівельного відділу Технічної академії професор Юліан Захаревич. У 1901 році Франц-Йосиф І призначає будівничого Левинського професором Львівської політехнічної школи – майбутнього нашого Політеху.
Водночас з освітою та викладанням Левинський починає активну архітектурну та будівельну діяльність. Його бюро було на початку Личаківської, потім біля Катедри, а згодом – на Кшижовій, 42, тобто нинішній Чупринки. Спочатку це була просто гуртівня будматеріалів. Наприкінці 1880-х там же будується керамічна фабрика. Через два десятиріччя вона перетворюється в одне з провідних підприємств Галичини, функціонує довго й успішно. Кахлярський відділ та відділ плиток до підлоги та стін, посуд, декоративні вази, дрібна пластика та скульптура, допоміжні виробництва – від 25 працівників на початку до 800 робітників у розквіті кар’єри. Життя кипіло!
Фортуна розлюбила це місце вже по війні. Я пам’ятаю, що тут робили батарейки, був завод низьковольтних ламп і все якось не приживалося.
Три роки тому позичив свій фотоапарат дуже молодому знайомому. Він нафотографував дружину, дитину і, повертаючись до мене, клацав на вулиці наліво і направо – щоби «місце на пам’яті на пропадало». Прийшов і похвалився, «яку прикольну керамічну плитку сфотографував там, на Чупринки, ви не знаєте, де…». Я знав де. Тут не ця фотографія, це репродукція з книги О.Ноги, але плитка та сама. Довелося молодому другові прочитати коротеньку лекцію про Івана Левинського і його фабрику.
Розповідаючи про Левинського, губишся – на інформацію з книг та статей накладаються особисті спогади – біля цього будинку виріс, у цьому багато разів бував, там жив твій друг, а отам і зараз живе твоя колишня – і все це збудував Левинський. Можна про Оперу, Вокзал чи готель «Жорж», а можна про Новий Світ – цілий район Львова, створення якого безпосередньо пов’язане з його іменем, оскільки Левинський виступав тут і власником земельних ділянок, і архітектором, і забудовником. Кастелівка, Чупринки, Здоров’я – вулиці і будинки, які неможливо відірвати від Левинського, бо протягом декількох десятиріч вони виникали під його руками і на його очах. І, само собою, нам цікаві люди, які жили і працювали в цих будинках, ба більше – живуть і працюють зараз.
Як не згадати будиночок під №21 на перехресті Чупринки та Київської? Наприкінці позаминулого століття його спроектували Ю. Захаревич, М. Ковальчук та І. Левинський, а фірма Левинського збудувала для тодішнього ректора Політехнічного інституту П. Дзівіньського. Після Першої світової там мешкав купець Ш.Валлах, потім видатний львівський музикант Леопольд Мюнцер, який загинув у Янівському таборі смерті, згодом вселилася родина Кузьмовичів – Олени Шепарович та Володимира Кузьмовича, громадського діяча, педагога, журналіста, редактора видання Українського Католицького Союзу, газети „Мета”, посла сейму. Після війни в будинку жив колекціонер Островєрхов, про якого я навіть збирався написати для рубрики текст, але передумав – забагато темних плям. А зараз там НТШ і працює наш знаменитий науковець О.Купчинський, в якого давно збираюся попросити дозволу на його матеріали про археолога І.Старчука.
Вся вулиця така. Навколо фабрики Левинського жили автор розписів у Вірменському соборі Ян Генрік Розен, навпроти – граф Войцех Дідушицький, художниця та публіцистка Марія Дулембянка. Це в 49-му будинку, а трохи нижче, у 47-му, про який в останні роки кажуть – там, де «Квінта» - архітектор Олександр Лушпинський, один з найближчих соратників Левинського.
За тогочасними традиціями, правий бік вулиці забудовували багатоповерховими житловими будинками, лівий віддавали під приватні будинки та вілли. Їх і сьогодні можна побачити на вулицях Чупринки та Котляревського, Здоров’я, на Кастелівці і, зрештою, по всьому місту. Про львівський Новий Світ минулого року цікаву книгу видав І.Мельник.
У дитинстві дивувався, коли бачив на вулиці Руський напис на будинку «Товариство Дністеръ» - як це ми його не знищили! Коли став дорослим, розповідав гостям міста, що це зразок українського модерну, ходив лікуватися у поліклініку у цьому будинку і перестав дивуватися напису. Зрештою, останній раз розповідав гостям про нього кілька місяців тому. Коли постарів, знаю про цей будинок все, або майже все, давно нічому не дивуюся і часами затято сперечаюся із співплемінниками, пояснюючи, що Руська – это не Русская. М’яко кажучи.
Або згадати будинок №4 на пл. ген. Григоренка, збудований фірмою Левинського і декорований його ж керамікою. Кому що, а мені магазин №30 колишнього Облкниготоргу, джерело омріяних книжкових «дефіцитів». Багато років ним завідувала Є.Зайцева, потім ще кілька десятків років Л.Каташкіна, а товарознавцем була Л.Наконечна – свого часу вийшла заміж за одного з племінників кардинала Й.Сліпого і ще за горбачовської «перебудови» виїхала в Штати. Підозрюю, що молоді люди зараз погано розуміють сенс слів «книжковий дефіцит». Напевно, цьому треба радіти.
Колишня вілла художника Я.Стики, згодом будинок і майстерня О.Новаківського, нині його Художньо-меморіальний музей. Як розповідати про цю архітектурну окрасу вулиці, якщо все заповнюють власні недолугі спогади? Зокрема про пам’ятний випадок, коли на початку 80-х довелося у залі цього музею головувати на науковій конференції, присвяченій Олексі Новаківському. Вірі Іларіонівні Свенціцькій ще дав виступити, з трудом дотерпів до кінця виступу мистецтвознавця Л.Волошин, а потім почав затикати рота найстарішому львівському художнику Г.Смольському, учню Новаківського. Сумлінно виконував вказівку начальника, який сидів поруч, досі соромно згадувати. Користуючись нагодою, зайвий раз підкреслю – затикав Смольському рота не тому, що це були такі часи і начальник був негідником. Це я такий був, а то зараз забагато охочих пояснювати все жахливими часами і ще більш жахливим начальством, яке керувало нами, білими і пухнастими. Забагато. Плюнути нема де.
Ми дещо відійшли вбік від теми про великого будівничого і, повертаючись назад, тільки зауважу, що вони, насправді великі, тим і відрізнялися від нас, грішних і дріб’язкових, що поводилися гідно навіть у найбільш несприятливих ситуаціях. Бо були великі й гідні.
Достатньо уваги у книжці О.Ноги присвячено цікавій забудові Іваном Левинським вул. Богомольця. Зокрема він пише: «При цьому варто зауважити, що працівники бюро не виступають тут звичайними епігонами віденської сецесії, а творчо розробляють її постулати. Показовою в цьому відношенні є забудова на колишній вулиці Асника (нині акад. Богомольця), знана як "рондо". Особливістю даної забудови є органічне поєднання житлових споруд з невеликим сквером. Яскрава зелень газонів, колористика керамічного каменю на будинках вирізняють цей зразок львівської сецесії.
Такий творчий підхід в фірмі Левинського не був поодиноким. Справа в тому, що фірма не просто зводила споруди, вона відразу вирішувала цілий комплекс: облаштування території, під'їзні шляхи, а при комплексній забудові бралася до уваги містобудівельна розв'язка і т. д.»
Це справді чудовий і мальовничий куточок Львова. А колишні мешканці вулиці Богомольця – ціле сузір’я відомих людей і просто знаменитостей. До останніх належав професор доктор Адольф Бек, який вважається відкривачем явища електроенцефалографії та відомий впровадженням її в обіг практичної медицини. Сорок років (1895-1935) доктор Адольф Бек був професором львівського університету, двічі очолював його, у 1915-му був взятий заручником росіянами, згодом повернувся до Львова. Життя його завершилось трагічно – з приходом гітлерівців до Львова покінчив життя самогубством. Версії відрізняються – чи то перед неминучим арештом, чи вже у концтаборі на Янівській.
Окрім архітектурно-будівельної діяльності, Іван Іванович виробляв велику кількість художніх виробів. З ним охоче співпрацювали найвідоміші художники Львова. Розповідаючи про кераміку, Олександр Нога наводить вражаючий перелік: вази і вазони (декоративні та для рослин), амфори, підвазонники, попільнички, миски, мисочки, макітри, тарілки, тарілочки, цідильники, флакони, горщики, дзбанки, жбани, гладущики, глеки, "бабники", пасківниці, чайні набори, кофейні набори, тарелі, таці, підноси, підставки, "близнята", "трійнята", "чвірнята", ринки з ручкою-держаком (на трьох або чотирьох ніжках), "пампушниці", калачі (куманці), плесканки, баклаги, баньки, баночки, барильця, флакончики, пляшки, горнята, чашки, кружки, бокали, фігурний посуд (півні, барани, леви, антропоморфний посуд), іграшки для дітей у вигляді посуду (мисочки, тарілочки, горнятка, близнята) або пластики (пушки, шишки, м'ячики), технічний посуд.
А ще були вітражі і настінні розписи, вироби з металу у фірмі Стефанівського, про якого ми вже розповідали. Назвати все буквально неможливо. Окремої статті або й книги заслуговує Левинський, як громадський діяч. Створене ним товариство «Праця» було помітним явищем життя Галичини першої половини ХХ сторіччя.
Він зійшов з цього світу 4 липня 1919 року в 68 літ свого трудящого життя.
Хоронив його весь Львів. Місцем спочинку стало Личаківське кладовище. Громадськість спорудила на його могилі пам'ятник за проектом О. Лушпинського.
Іван Левинський був непересічною особистістю. Про це свідчать не тільки його бізнесові та мистецькі справи, але й заповіт. Це без перебільшення документ, складений людиною, для якої гуманістичні, соціальні, громадські ідеї були не пустим звуком. Левинський призначив товариство "Праця" своєю духовною дитиною та наділив його понад одною третиною свого величезного майна. Решту по половині дістали його діти - Степан і Марія.
Манкурт пише ці слова в будинку на вулиці Левинського. За сто метрів від Чупринки, за триста – від фабрики Левинського, приблизно на такій самій відстані від будинку на Здоров’я, де він жив, і другого, бічного входу на фабрику. А до бюро Левинського (чи то по-сучасному до офісу), напевно, буде не набагато далі.
Просто вуличка така – коротка.
Яку заслужив, таку і має…