Творча натура Сергія навчилася рано сприймати красу й поезію, що тамували біль і виявлялися теплим дотиком матері, енергетикою віковічного поліського лісу, у якому, як у Лесі Українки, "Німого в лісі в нас нема нічого". До речі, один з перших гобеленів Сергія був створений саме на тему "Лісової пісні".
Від Манкурта
Дозвіл на публікацію про художника Сергія Бабкова і самі матеріали я мав. Тобто гарний альбом-каталог київського видавництва "Грамота" з великою статтею Романа Яціва, кілька роздрукованих текстів, серед яких дві статті кандидата мистецтвознавста Галини Кусько, а на компі – аудіофайли із записами виступів знову Р.Яціва і Володимира Овсійчука та трихвилинну німу аматорську відеозйомку останньої виставки Бабкова. І ще кілька власних фото фасаду Академії ветеринарії на Пекарській з монументальними панно Сергія Бабкова і двома пустими стінами – автор не встиг. Достатньо.
Перечитав і передивився все, зупинився на тексті доцента кафедри художнього текстилю нашої Академії Мистецтв Галини Кусько – дружини Сергія Андрійовича. Не люблю слів вдова, вдівець. Дружина. Тому що в кожному абзаці статті відчувається, що вона написана не просто мистецтвознавцем Кусько, а близькою людиною, другом митця. Це вона знімала камерою його останню виставку у пустій залі. Послухав аудіофайли і самотужки наклав перші три хвилини виступу В.Овсійчука на відео – все ж таки Володимир Антонович – жива легенда мистецького Львова, нехай розмірений голос патріарха нашого мистецтвознавства почують всі.
Панно С.Бабкова на вул Пекарській
Любов і біль (Пам'яті Сергія Бабкова)
"Болить душа. Починається біль уві сні, коли відчуваєш, що повернутись на лівий бік неможливо — там мотор. Боязнь роздушити, притиснути підхоплює все тіло на ноги і починається тупе безсоння. Як я заздрю тим, хто може потягнутися після сну, не боячись почути неприємний пластмасовий скрип у тілі. Але вставати треба, рухатись... Лежбище — це повільне згасання, солодке забуття, з якого можна і не повернутися... Тіло хоче спати, а душа опирається, боїться... а далі знову навалюється втома і розірваний на окремі частини майже реальний сон, що в останній час приносить тільки бридке роздратування, не спокій, а бажання швидше втекти подалі від місця сну. Вперед, до столу! Бій хандрі через творчість", — цей запис Сергій Бабков зробив менш ніж за два роки до своєї смерті — трагічної дати 29 листопада 2004 р. Позаду була операція на серці та практично весь життєвий шлях, сповнений невтомної праці, пристрастей, творчих злетів і життєвих розчарувань. Попереду — персональна виставка графічних творів у Національному музеї у Львові, що відкрилася 3 грудня 2003 р. в день його 55-річчя, й особливо яскраво виявила дивовижне поєднання трагізму і поетики, витонченої естетики та земної простоти, що складали чар і вибухову сутність його могутнього обдарування. Думається, саме ця виставка стала тією черговою, вже останнього вершиною, яка дає можливість у іншому світлі побачити й оцінити те, що він робив раніше і що міг зробити іще, якщо б не погас так рано і трагічно вогонь його життя.
Кожна з графічних серій, презентованих на тій персональній виставці 2003 року, — "Дерева", "Архітектура Львова", "Родинні портрети", "Спомин про минуле" — може бути символом і ключем, що розкриває та увічнює красу й філософічність натури художника. А особливо та остання — "Спомин про минуле", що була задумана і народилася на схилі життя і стала посланням у вічність. Сюжети прості: ліплять глеки, ставлять камінь, риболовлять, вичиняють золоті руна... Могутні постаті, темні й світлоносні, немов народжені виверженням вулканів із самих есенціальних глибин землі...
Задумуючи цей графічний цикл ще 2001 р., фіксує в записнику: "...Все псевдо і псевдо. Робиться на сто років назад. Треба йти на дві, три тисячі років углиб, до джерел, які дадуть душевну прохолоду і жар думки. Скіфи і слов'яни". Це був пошук коріння, чи, як тепер кажуть, архетипів, який С.Бабков здійснював уже давно. Блискучі втілення — монументально-декоративне оздоблення спорткомплексу в м. Славуті, що на Хмельниччині, здійснений художником наприкінці 1980-х років (передбачає масштабне мозаїчне панно "Від сили землі Руської", вітражі, керамічні вази й кашпо), його монументальне панно "Андрій Первозванний" на порталі Зубрівської церкви (1994 р.), а також численні творчі роботи в техніці ткацтва, кераміки тощо. Але парадоксальним чином цього разу, на схилі життя, поринаючи в історичний матеріал, - а це десятки прочитаних книжок, зарисовки костюмів, предметів старовини тощо, - у результаті повністю відмовляється від найменшого натяку на ілюстративність, поверховий етнографізм, історизм. Час починає текти в його роботах у зворотньому напрямку, незалежно від задуму Художника, роблячи його інструментом мистецького втілення потоку вічної таємничої істини, сили, любові і... болю й, водночас, засобом потамування цього болю. Своєрідний катарсис перед переходом на "той бік світла" (вислів з його записника).
Біль... Він з'явився разом із ним, народженим у трійні в післявоєнний 1948 рік, раннім напівсирітством, казенною суворістю дитячих будинків. Біль навчив хлопчину думати серцем, а пізніше виявлявся постійним душевним неспокоєм, творчою мукою, фізичними стражданнями, що випали на останні роки життя і, що головне, - колосальною очисною енергетикою мистецьких творів. Біль випалював усе суєтне й злостиве в його єстві, мов той жертовний вогонь.
Монументальне панно "Хрещення". Володимирська церква с. Зубра. 1993
Творча натура Сергія навчилася рано сприймати красу й поезію, що тамували біль і виявлялися теплим дотиком матері, енергетикою віковічного поліського лісу (саме там був розташований дитячий будинок), у якому, як у Лесі Українки, "Німого в лісі в нас нема нічого". До речі, один з перших гобеленів Сергія був створений саме на тему "Лісової пісні".
Може, під впливом тих лісів дитинства сформувався в ньому якийсь особливий пантеїзм, відчуття єдності зі світом, любові до всього сущого. Одним із останніх його прохань було погодувати голубів. Ми з донькою кришили птахам кусень хліба, дбайливо припасений Сергієм після лікарняної вечері, а він спостерігав за нами з вікна лікарні медінституту. Його великий силует в ореолі срібного волосся і зараз у мене перед очима. Постійними Сергієвими підопічними були численні бездомні котики, песики, котрі й після його смерті йшли до майстерні в очікуванні підгодівку. Зображення тварин, рибин, реальні й символічні, увійшли в його монументальні твори, стали об'єктами живопису, графіки, керамічних пластів.
Надзвичайно любив дерева. Можливо, тому тема лісу, дерев, корчів пройшла так містко й оригінально через усю його творчість. Остання серія графічних пейзажів була виконана в Немирівському санаторії за місяць до смерті. Удень ішов до лісу, шукаючи цікаві місцини, малював, а вночі допрацьовував роботи при світлі настільної лампи, домагаючись цілісності й монументальності композиції. Серед найкращих дитячих розваг згадував розгойдування на молодих дубках, враження від якого порівнював з польотом птаха, "переходом з крила на крило".
У юності "ставав на крило" надзвичайно стрімко. Вже з ранніх років любов'ю всього його життя стає мистецтво.
Обравши шлях, з несамовитою силою і впертістю долає труднощі: за два роки виконує шестирічну програму Житомирської студії образотворчого мистецтва, навчаючись одночасно в професійно-технічному училищі й вечірній школі. (Спортивна секція з акробатики була залишена через брак часу). Як згадує брат Георгій, дуже часто, повернувшись додому пізнього вечора, Сергій по всій підлозі розкладав свої рисунки та ескізи і до першої-другої години ночі працював над ними, щоби вже о шостій ранку бути на ногах. Вступати до далекого незнайомого Львова в Інститут прикладного й декоративного мистецтва вирушив, не маючи грошей на зворотню дорогу. І вступив, успішно склавши іспити. Цікаві спомини про Сергія надіслав його однокурсник Михайло Громов: "На вступних екзаменах з композиції Сергій так захоплено працював над завданням, смачно прикусивши язика зубами, що, здавалось, для нього це не екзамен, а звичайна мить творчості. Він працював і міг не помічати нікого і нічого навколо. Йому, здається, ніщо не заважало, коли він заглиблювався в роботу". І ще: "Натхнення ходить поруч. Я ще раз переконався у цьому, коли у мене на весіллі Сергій попросив дістати йому олівець і папір". Дуже точні спостереження, котрі відображають вміння Сергія концентруватись, його відданість мистецтву, велику насолоду, яку отримував, малюючи.
Монументальне панно "Св. Андрій". Володимирська церква с. Зубра. 1994-95
Львів одразу ж захопив хлопця красою архітектури, добрими вчителями, про яких, як і про житомирських, згадував з великою повагою і вдячністю. Пізніше, коли вже сам став викладачем, віддавався роботі з тією безкомпромісністю, енергією й пристрастю, з якою брався за кожну справу. Художня творчість і мистецька педагогіка були для нього нероздільні й однаково сутнісні. Поруч з неодмінною вимогою професіоналізму, дбав про формування неповторної індивідуальності молодих митців. "...Задача викладача ... зберегти за студентом його зір, не натягуючи на нього окуляри і навушники як метод поліпшення його зору і слуху. Його очі мають бути промиті ранковою росою або грозовим дощем, а вуха сприймати пісні вітру і звуки грому" — пише він у своєму записнику в останні роки життя.
А тоді, в далекі романтичні 70-ті, які ще чекають своїх дослідників, заслуговуючи на це не менше, ніж уславлені 60-ті, молодий студент, а потім викладач занурюється у творчу атмосферу. Музика, поезія, виставки, спілкування у колі однодумців, перші захоплення і розчарування, мистецькі замовлення — усе викликало завзяття, роздмухувало жар душі. Вогонь, колосальний енергетик — так характеризують його тодішнього. Хоча я пам'ятаю місячний сум його голосу, коли цитував "Сомнамбулічний романс" М.Г.Лорки, і мудру розважливість інтонацій, коли розповідав про символіку народних казок. Особливий шарм, який приваблював до Сергія багатьох людей (двері в майстерню, як у пісенці Окуджави, завжди були відкриті), буй невід'ємного складовою його особистості.
Численні малюнки та ескізи раннього періоду зачаровують професійністю і суворою красою. У них, як і в творах наступних років, не знайдеш ані Крихти дешевого, грайливого, поверхово декоративного. Зарисовки Львова, Житомира, Глинян, портові картинки Херсона тощо — це сповнені особливої поетики, немов пропущені через горнило інтелекту і світовідчуття художника абсолютно індивідуальні втілення буття. Вже тоді з'являється інтерес до давньоруського мистецтва, давньогрецького вазопису, народної картинки, що відображається в самобутніх композиціях для текстильних творів. Професійні вправляння в організації простору листа, захоплення забороненим авангардом початку XX ст., з його естетикою препарування і конструювання реальності приводять до створення низки творів, моделлю для яких служили прозаїчні, на перший погляд, склади тари, звалища з проржавілими автомобілями, старе залізяччя. А можливо, це була особистісна реакція художника на світ, який завжди сприймав пристрасно й драматично. Любов і біль продовжували, невидимі для байдужого ока, існувати в його душі, як два береги однієї ріки.
У 80-х рр., коли Сергій стає художником монументального цеху Львівського художньо-виробничого комбінату, здійснюється давня мрія — з'являється можливість постійно працювати в галузі великої форми. Це була для нього не лише реалізація могутнього обдарування монументаліста, але й можливість втілювати засобами монументального стінопису свої філософські ідеї — роздуми про світ, його сутність, символіку, релігію, національне коріння. У монументальній творчості йому подобається все — від першої стадії пошуку художнього образу, створення численних (багато десятків до кожної роботи) зарисовок, ескізів, переходу до вивіреного в цілому і в деталях проекту, повномасштабного картону — до виконання в матеріалі, з неодмінними супутніми, якщо йшлося про монументальну мозаїку чи гобелен, організаційними труднощами, долання яких могло б зупинити менш наполегливу людину. Він фізично відчуває м'яку естетику вовни і дзвінку колористику смальти, яку сам добирає і насікає як дорогоцінні атоми-інгредієнти свого майбутнього масштабного полотна. Йому, великому, сильному, подобається навіть фізична важкість праці монументаліста. В одному з листів початку 80-х пише мені: "Останні три дні працювали з дев'ятої ранку до дванадцятої ночі. Приходжу трохи втомлений, але щасливий. Ось він, прекрасний каторжний труд, від якого легенько поколюють кінчики пальців і болять усі м'язи тіла, як після посиленого тренування. Мабуть, ти... відчуваєш щось подібне, коли стоїш за станком, а там поступово з'являються яблука, листя, колір". Щоправда, наприкінці роботи скаржиться: "Працювали вчора мляво, підходить до кінця матеріал, появляється загальна втома. ...Все тіло болить, таке враження, ніби його побили палками. Відчуваю кожен клаптик, прикладеш руку до будь-якої ділянки тіла і скрізь прослуховується пульс. Треба зібратись і покласти ці останні метри смальти". Але найтяжче — це внутрішнє спустошення після завершення кожної великої праці, коли були віддані всі без останку сили, вся енергія розуму й душі. Переживав такі періоди болісно, як хворобу, поки не опановували його нові ідеї, нова творча наснага.
Наприкінці життя, коли почали допікати недуги, спочатку, здавалося, не дуже тяжкі, став особливо активно займатися графікою. Енергія і час, яких вимагали монументальне мистецтво, викладацька робота не давали достатньою мірою реалізовуватися його самобутньому таланту живописця й графіка. Збереглися ранні живописні роботи, які характеризуються надзвичайним лаконізмом, декоративністю. По-справжньому серйозні спроби в станковій галузі зробив ще у 80-90-х, не демонструючи цих робіт на виставках.
Це були вишукані за колоритом, майстерно виконані романтичні картини, в яких гостре й точне відчуття натури поєднане з тонкого поетикою і метафорикою супрематичних нашарувань. Показані на персональній виставці І997 р. (До якої його, до речі, доводилося спонукати мало не силоміць), живописні твори сподобалися відвідувачам, зокрема художникам і мистецтвознавцям. Тоді ж він продемонстрував виткані раніше гобелени й роботи у галузі кераміки, якою захопився на зламі 80-х і 90-х. Ці самобутні керамічні композиції в незвичній, здавалось, для нього галузі творчості заслуговують окремого розгляду. У них продовжив втілення тих пластичних й образно- світоглядних ідей, які так довго виношував і так повнокровно втілив у своїй етапній праці — монументальній мозаїці "Від сили землі Руської". Щодо творчої багатоплановості, то друзі згадували, що у хвилини творчої депресії він радив міняти напрям художньої діяльності, техніку, жанр, але робити нову справу неодмінно з любов'ю.
Тотальна комерціалізація життя, що заскочила багатьох у 90-х роках, коли мало не все пішло на продаж, викликала у нього, достатньо практичного чоловіка, який з дитинства звик заробляти на хліб самостійно, шалений спротив. З якоюсь несамовитою впертістю він заглиблюється в духовні пошуки, територією яких було мистецтво. Запис у щоденнику, зроблений 2002 р. щодо серії "Лікарня" (котра, на жаль, не була реалізована), розкриває певною мірою болісний сюрреалізм світу, яким його став, на жаль, небезпідставно сприймати Сергій: "Сніданок аристократа", "Вечеря бомжа". Завершується день пошуком по смітниках життєвих надій. Ранок процвітання завершується вечерею в'янення. "Осінь неплідності" і "Осінь денних покидьків", серед яких уламки колишньої величі і нічного спокою. Терпимість до потворного і нетерпимість до високого, духовного як постулат нової заможності.
Отримавши запрошення малювати портрети відомих людей для якоїсь престижної виставки, після довгих роздумів вирішує, що найцікавішими для нього є люди рідні. Так постає графічна серія "Родинні портрети" некон'юнктурна, нелицемірна, некомерційна. Проте тепер, дивлячись на монументальний "Портрет дружини" (2001 р.), надзвичайно пишаюся, що була його моделлю.
Персональна виставка 2003 р. у Національному музеї у Львові була останнім спалахом щастя, не випрошеного, заслуженого визнання. У експонованих на ній роботах сконцентрована вибухова драма, пристрасть. У них метафорична закодованість, символічна наснаженість, витончена естетика, несподіваність зіставлень. Підняті вгору лики архаїчних старців, що порозсідалися довкола давніх ідолів, про щось волають до неба. Дерева, срібні, вохристі, теракотові випромінюють одухотвореність живих істот. Троїсті музики веселої корчми грають на інструментах, що нагадують жіночі торси. Ніжна аристократична лілея поєднується в натюрморті з прозаїчною сушеною рибиною — все, як в житті. Карпатські пейзажі з нагромадженням каміння, мелодією діагоналей лісу й розірваними акордами хмар потрактовані неймовірно цілісно, небанально. Як і козак Мамай, фігуру якого не обсмоктує анатомічно, як колись, а ліпить, немов якесь енергетичне марево. А звичайні яблука, улюблений мотив, так часто й артистично втілений художником в численних картинах, гобеленах, кераміці, в останніх графічних композиціях набувають матеріальності і сили каменюки. Як жорстка і сильна крапка в життєвому щоденнику.
2004 року світ побачив каталог творів митця з блискучою, надзвичайно глибокою і точною статею Романа Яціва "Краса й етика мистецьких переживань Сергія Бабкова", що стала результатом довгого довірливого спілкування, вивчення численних Сергієвих робіт, стосів зарисовок, ескізів, проектів, фотографій.
Попереду (буквально через кілька днів після відкриття виставки сталося загострення хвороби) на Сергія чекав трагічний рік мужньої боротьби за життя, небажання здаватись. У лікарні до останнього дня продовжував думати про нові живописні твори. Останнє, що намалював, була ікона Богородиці — прощальний спалах духовного пориву, який колись спалював його під час роботи над монументальним оздобленням Зубрівської церкви. У майстерні чекали акуратно розкладені ескізи, замальовки — задуми майбутніх полотен. У дзбанку на робочому столі залишилися стерті пензлі, що пам'ятають шорстку полотняну поверхню "Жовтих лілей", "Бернардинського монастиря", "Засніжених дзвонів"... Напіввитиснуті тюбики фарб зберігають дотик його руки. Економив, відкладав гроші на акрил. Говорив: "Моя майбутня виставка буде дуже радісною, кольоровою".