Досить сильним був вплив Твардовського у сфері популяризації наукової філософії та її методів. У пам'яті він залишився як знаменитий учитель і творець програми відновлення польської філософії. Він виховав учнів, які його педагогічні ідеї втілили у подальшому вченні.
Нинішня коротка львівська вулиця Чернівецька, що веде від Городоцької до Вокзалу, колись називалася Алеєю Фоша, маршала Франції, який своєрідно цікавився філософією. На початку минулого сторіччя лекції славнозвісного філософа Анрі Бергсона у Сорбонні відвідувала вся паризька еліта - художники, письменники, адвокати, вишукані дами з білими парасольками та хвацькі молоді офіцери Генерального Штабу. Герой Першої світової війни маршал Фош, який тоді ще був полковником, поглядаючи на останніх, довго не міг втямити, що притягує публіку, і врешті-решт відправив на лекцію свого ад'ютанта. Той сумлінно слухав Бергсона цілий день, повернувся і на запитання полковника, про що ж розповідав лектор, з непевністю відповів:
- Як на мене, це була філософія….
Давно хотів згадати засновника Львівсько-Варшавської філософської школи Казимира Твардовського. Та й в редакції натякали, що варто б написати про цю гідну і цікаву львівську постать. Через спільних друзів звернувся до відомого львівського дослідника наукової спадщини Твардовського філософа Бориса Домбровького. Борис Тарасович надав кілька текстів та люб'язно дав згоду на їх використання. Прочитав. Згадав ад'ютанта. Рудименти знань основ наукового комунізму не дозволяли мені добре зрозуміти прочитане. Почав розглядатися за чимось простішим. Тексти деяких не наших авторів змусили пригадати відому цитату з самого польського філософа, про яку нижче згадує сам Б. Домбровський:
"Отже, якщо ці спостереження правильні, вони у значній мірі звільняють нас від обов'язку ламати собі голову над тим, що власне думав автор-філософ, котрий пише неясним стилем. Відгадування його думок лише тоді буде являти собою річ, гідну зусиль, якщо в той чи інший спосіб ми переконалися, що він мислить ясно, тобто плутаний стиль походить в цьому випадку через спотворення тексту або переписування поспіхом. Але якщо в нас немає такої впевненості, тоді можемо спокійно припустити, що автор не може чітко викласти свої думки, отже вони не заслуговують того, щоби витрачати зусилля на їхнє відгадування".
Припинив марно витрачати зусилля і повернувся до статті, наданої одним з останніх представників Львівсько-Варшавської філософської школи Б. Домбровським, скорочений варіант якої пропоную вам.
Казимир Твардовський: життя та філософія
Казимир Твардовський народився 20 жовтня 1866 року у Відні, у багатій сім'ї радника двору. Навчався до 1885 р. в елітарному Theresianum – чоловічій загальноосвітній середній школі-інтернаті для дітей найвищих сановників імперії. Названа школа іменем австрійської імператриці Марії-Терезії - засновниці цього закладу. Потім вступив до Віденського університету (1885-89), де зустрівся з учнями Франца Брентано, який 1880 року залишив університет. У цій Віденській вищій школі він вивчав філософські, історичні, математичні та біологічні науки, психологію – у Мюнхені (1892). Проте докторський ступінь він отримав таки у Відні (1892), як і звання доцента за габілітаційну роботу (1894) під назвою "Zur Lehre vom Inhalt und Gegenstandt der Vorstellungen" ("До питання про зміст і предмет уявлень").
Кар'єру він робив у Львові, де став професором, завідувачем кафедри філософії, якою керував до 1930 р. У цей же період був директором Психологічного Інституту та ректором університету в найважчі для цього закладу роки. Як учитель мав рідкісне визнання. Не лише навчав, але також і організовував наукове життя. Проводив лекційну діяльність поза університетом, долучався до видавничої діяльності, організовував наукове життя студентів.
У 1904 р. заснував Польське філософське товариство, а в 1911 р. - науковий журнал "Філософський рух" - другий, після "Філософського огляду" філософський журнал у Польщі. Організував три наступні довоєнні філософські з'їзди в Польщі (1923, 1927, 1936). У 1925 р. разом із Р. Інґарденом і К. Айдукевичем ініціював видання журналу Studia Philosophica, в якому матеріали друкували іноземними мовами. Проводив лекції з різних ділянок філософії та психології. Його доробок лише частково віддзеркалює широту його зацікавлень. У 1910 р. написав "Шість лекцій про середньовічну філософію", які стали сигналом для відродження у "протекторатній" Польщі католицької філософії та викликали зацікавлення неосхоластикою. З 1930 року - на пенсії. Помер 12 лютого 1938 р.
Творчість Твардовського, окрім габілітаційної дисертації, охоплює кілька менших праць, які виявили також вплив на двох філософів – учнів Брентано: А. Майнонґа та Е. Гуссерля. Т. Чеховський – його учень і багаторічний близький співробітник – писав, що це не були роботи суто психологічні, "вони не містять досліджень, спрямованих на формулювання психологічних індукційних законів, що спираються на широкий матеріал спостереження. Це все радше праці із загальної теорії пізнання, і в цій царині вони цілковито витримали випробування, часом аж до нинішнього дня".
Твардовський був учнем Вундта в Ляйпцігу та Брентано у Відні. Брентано, який після короткої університетської кар'єри навчав як приват-доцент, а в кінці оселився у Флоренції, був переконаний, що філософія може спертися на емпіричних припущеннях, мало того - сама може бути емпіричною. Щоб бути такою, мусить спертися на психологію, що використовує досвід. Однак це не є досвід в сенсі фізичного експерименту, а внутрішній, названий інтроспективним. Так Брентано разом із Вундтом взявся до формування емпіричної психології...
Безсумнівний вплив Брентано на філософські погляди Твардовського з часом змінився. Під впливом критики і дискусій Твардовський пом'якшив свою психологістську позицію. Перш за все він зосередився на програмі та методі наукових досліджень. Звідси практичні рекомендації культивувати філософію науковими методами, бо вона має бути наукою, а не світоглядом. Твардовський відзначав також взаємні історичні та пізнавальні зумовленості філософії та наукового світогляду, а також наукового відкриття та теорій.
Отож, Твардовський перейняв у Брентано погляд, що психологія є найважливішою філософською дисципліною, яка може врятувати метафізичні спекуляції від яловості. Перейняв він також аналітичний метод, який протиставив генетичному методові Локка, що намагався зводити пізнання до первинних психічних елементів. Метод Брентано і Твардовського полягав у пошуку т.зв. дефініції аналітичних предметів і виведенні з них тверджень, які перевіряються вже емпірично. Предметом досліджень стала теорія пізнання, бо Твардовський вважав, що наукова філософія – це головно теорія науки. Дослідження він розпочав із психології. Отримані тут результати він доповнював семантичними розмірковуваннями. Його дослідницька програма знайшла своє вираження уже в перших реченнях габілітаційної роботи. "Те, що психічні явища відносяться до якогось іманентного предмета, є одним із найвідоміших і ніким не спростованих тверджень психології. Виникнення цього роду відносин є характерною ознакою психічних явищ, які саме цим різняться від явищ фізичних. Психічним явищам уявлення, судження, бажання і нехтування завжди відповідає щось, що є уявлене, о-суджене, бажане й знехтуване – і без цього явища були б нічим. Цю, вказану схоластами, а до них ще Аристотелем, обставину у нових часах, акцентуючи на її великій вазі, підкреслив Брентано, який, серед іншого, заснував класифікацію психічних явищ на видах відносин, які виникають між представленням і тим, що представлене і т.д." Проте головне питання стосувалось природи понять.
Психічні явища складаються з уявлень і суджень, себто переконань, а представлення - з уявлень і понять. Судження він трактував як психічне явище, що не розкладається на представлення, бо останні є виключно невідємною умовою судження. А от уявлення фізичних предметів є однорідними психічними явищами. Поряд із згаданими уявленнями існують також інтроспективні спостережувальні уявлення, спрямовані на власні психічні переживання суб'єкта. Але існування інтроспективних уявлень було предметом суперечок. Аргументи Твардовського були такі: "Оскільки є поняття психічних предметів, а кожне поняття спирається на уявлення, то мусять існувати також уявлення психічних предметів".
У короткій статті "Про ясний і неясний філософський стиль" 1919 р. (шкода, що так маловідомій різним сучасним прихильникам постмодернізму та "іже з ними" напрямів) Твардовський пише, що невміння зрозуміло висловлювати свої думки свідчить про невміння чітко мислити. Адже слово не є цілковито незалежним від думки. А відтак думка автора, який пише туманно, незрозуміло "не заслуговує на те, щоб витрачати зусилля на її розгадування". Твардовський вважав, що, якщо хтось незрозуміло висловлюється, то, без сумніву, так само й думає. Тому ніхто не зобов'язаний читати чи слухати такого мовця, адже є стільки кращих авторів, що їх належало б прочитати. У цьому місці варто нагадати слова Декарта, що, коли б наступила згода між філософами щодо значень висловів, то майже всі суперечки між ними припинилися б.
Отож, ці тези були очевидними і швидко знайшли визнання, бо були здоровим глуздом. Це був також робочий постулат, який вимагав від філософів, а в ширшому вимірі - від усіх інтелектуалів, аби перед дискусією та дослідженням на довільну тему вони усвідомили значення уживаних понять, пастки, які на них чекають, а також потребу дбати про прозорість власних висловлень. Це було також зверненням до картезіанської традиції. Але небезпека з'явилася, коли ця пропедевтична передумова стала генеральним принципом ("логіко-семантичний аналіз має вирішувати суперечки та хибно поставлені проблеми"), що визначав не лише правильність постановки проблем, але й саму філософію як науку. Так робоче гасло здорового глузду стало не тільки методологічним принципом, але й набрало онтологічних ознак. Філософам залишалося лише дотримуватися цього правила, щоб сказати, що вони займаються наукою - у кожному разі заслуговують на включення їх до кола справжніх науковців. Безперечно, це правило мало своє значення в суперечках про існування інтенціонального буття, але критикам цієї позиції здавалося, що семантичним шляхом неможливо формулювати правильні висновки про саму дійсність. Для того, щоб обґрунтовано стверджувати, що це твердження є істинне чи хибне, треба, аби воно підлягало верифікації на практиці, аби була – як колись говорив Аристотель – перевірена відповідність висловлення дійсності. Твардовський вважав, що рефлексія, яка не реалізує такого принципу точності, не може називатися наукою, а філософія, яку не підпорядкували цим вимогам мовної точності, є тільки світоглядом. Зазначені постулати знайшли розуміння також і у власному середовищі. Але тут їхня реалізація подекуди зайшла надто далеко. Котарбіньський, який був його учнем, зауважив, що Твардовський був майстром з'ясувальної інтерпретації, адже робив думки філософів чіткішими, ніж вони були, виражаючи їх часто зрозумілішими й виразнішими термінами, на що сам автор часто не спромагався.
Твардовський вважав також, що класичні теми метафізики не можна розв'язати за наявного стану знання. Тому треба від них відмовитися. "Між філософським, тобто метафізичним, поглядом на світ і наукою зяє неподоланне провалля". Отож, класичні проблеми філософії належать до сфери світогляду, а останній можна сповідувати лише для власного, приватного використання. Це була, таким чином, відмова від великої й творчої філософської проблематики та обмеження філософської діяльності до "шкільної" програми, скроєної на вимогу й ситуацію тодішньої польської філософії.
Досить сильним був вплив Твардовського у сфері популяризації наукової філософії та її методів. У пам'яті він залишився також як знаменитий учитель і творець програми відновлення польської філософії. Він виховав учнів, які його педагогічні ідеї втілили у подальшому вченні.
Незаперечними є також заслуги Твардовського у справі поширення психології в Польщі. Він не лише визнав її важливою для філософії цариною, але й запровадив перші навчання з експериментальної психології, а в 1907/08 рр. організував першу в Польщі психологічну лабораторію. Завдяки цьому до його учнів можна зарахувати теж багатьох видатних польських психологів.