Багатогранність Мауриція простежується і в його історичних картинах, присвячених єврейській та християнській релігійній тематиці. Він мріяв стати "єврейським Матейком", бачив своє мистецтво, як міст взаєморозуміння в рідній багатоликий Галичини.
Одна з найбільших реліквій єврейського мистецтва зображує молитву в Судний День в синагозі Дрогобича, в яку ходив сам художник, корінний дрогобичанин Маурицій Ґотліб.
Картина нині належить Національному Музею в Тель-Авіві і є найбільш відомим у світі художнім зображенням євреїв, що моляться, її репродукція була неодноразово зображена на марках та листівках.
Будівля дрогобицької синагоги, у свій час однієї з найбільших синагог у Східній Європі, як і раніше стоїть пам'ятником єврейській громаді міста, що колись нараховувала 50% його населення. Хоча це той ще пам'ятник. У післявоєнні роки тут був продуктовий і меблевий склад. У 1990-му синагогу віддали невеликий єврейській громаді, але згодом вона була пограбована і підпалена. Так і стоїть.
Не краща ситуація і з пам'яттю про Мауриція Ґотліба, "батька" сучасного єврейського художнього мистецтва, відомого як "єврейський Рембрандт". У Дрогобичі слідів цього найбільш відомого в історії Львівщини художника, чиї картини висіли від Ермітажу і Варшавського Національного Музею до Нью-Йоркського Ґуґенгайма (і, природно, у Львівській галереї мистецтв) і чиїм ім'ям названа мальовнича вулиця в Старому Єрусалимі, не збереглося.
Даремно. Коротке, але насичене життя майстра - всього лише 23 роки - було сповнене неймовірних злетів, незабутньої любові, розбитих сердець і завершилося трагічною смертю.
Маурицій Ґотліб народився у Дрогобичі 1856 року, один з 11 дітей корінних мешканців міста Ісаака та Фані Ґотліб. Брат Мауриція Леопольд Ґотліб, що народився в Дрогобичі через 5 років після його смерті, став також досить відомим художником.
Галичанам того часу було не до мистецтва. Та й єврейського мистецтва, як такого, в середині 19 століття майже не існувало. Маурицій виріс у релігійній сім'ї, його батько мав невеличкий бізнес у місті. Пройшовши початкові класи в єврейській школі, він продовжив навчання в загальній гімназії Дрогобича. Іван Франко був його однокласником. Саме тут виявився талант художника. Маурицій був в такому захваті, що коли урок малювання випав на Судний День (в який євреям заборонено працювати), однокласники Мауріціо були здивовані, побачивши його у класі - він втік з дому, не бажаючи пропустити урок малювання. Хлопець часто був об'єктом знущань польських однокласників, але його це не зачіпало - він був найкращим малювальником у всій школі.
Переконавшись у таланті Мауриція, Ісаак відправив свого сина у львівську німецьку гімназію. Саме у Львові Маурицій взяв перші приватні уроки малювання. Незабаром, однак, юнака відправили додому після того, як були виявлені його карикатури на вчителів. У результаті хлопчикові довелося закінчувати школу в Стрию.
Слава (все ще місцева) Мауриція швидко розлетілася Дрогобичем. Портрети, зроблені ним, стали затребувані серед дрогобичан. На гроші, зібрані городянами, Маурицій вирушив до Відня, де йому вдалося вступити у знамениту академію мистецтв. Саме у Відні Маурицій вперше познайомився з творами великого польського художника Яна Матейка.
Юний Маурицій був просто заворожений історичним полотном Матейка "Падіння Польщі" (зображує перший розділ Польщі).
Попри протести батька, одержимий Маурицій відразу залишив віденську академію і вирушив до Кракова, твердо маючи намір познайомитися з Матейком. У Кракові він вступив в місцеву академію мистецтв, якою керував Матейко. Тут він також не затримався - єврейський художник був рідкісним явищем в той час, і Маурицій знову став жертвою знущань з боку своїх польських однокурсників і навіть деяких викладачів. Ґотліб натомість, частково під впливом патріотичного мистецтва Матейка, розривався між своїм походженням і лояльністю до офіційно неіснуючої Польщі: "Я - поляк і єврей, і бажаю, з Божою допомогою, працювати на обох", - заявив Маурицій. Цей конфлікт пізніше відбився в роботах Ґотліба, що зображували і єврейські, і християнські історичні теми.
Польська артистична еліта на чолі з Матейком прийняла Ґотліба, як свого. Досі поляки вважають Ґотліба великим польським художником. Генрик Сенкевич назвав його "душею надзвичайно глибоких почуттів".
Слава Мауриція стала поширюватися Європою. У Мюнхені він виграв приз за свою картину Шейлок і Джесіка" - перша велика робота, написана за мотивами шекспірівського "Венеціанського купця".
Зображення на полотні єврейського купця Шейлока як дбайливого, доброго батька та його безвірної доньки, яка готується зрадити свого батька і намагається вихопити ключ з руки Шейлока, йшла врозріз з традиційною, набагато більш непривабливою, стереотипною інтерпретацією шекспірівського образу. На жаль, ця картина, найвідоміша робота Ґотліба за його життя, не збереглася і відома лише за фотографіями та репродукціями.
Маурицій був одержимий своїм призначенням. Його яскраво описав його сучасник, який зустрів Ґотліба у Львові 1878-го: "Над вузькими плечима височіла голова, вкрита густими чорними кучерями. Його не надто велике чоло було оточене кучерявою короною волосся. Чорні, широко відкриті очі сяяли енергією і якоюсь мрійливістю. Цей східний образ чудово змішувався з його блідо-коричневим кольором обличчя, яке ніколи не ставало рум'яним. Його ніс, рухливі губи і його мова з її ентузіастською манерою - все видавало в ньому сина сонячної країни Йордану. Йому було прекрасно відомо, що він був типовим євреєм. Це й було причиною того, що він малював себе у своїх картинах".
Справді, ми можемо знайти Мауриція не тільки в його автопортретах, але й у його історичних картинах. Маурицій зобразив себе в арабському костюмі, підкреслюючи своє східне походження, або як член польської знаті.
Його "Аhasuerus", в якій він зобразив себе в ролі мандрівного єврея – прекрасна, чутлива робота, яка висить на видному місці в одному з найбільших музеїв Польщі - Національному Музеї Кракова:
Можливо, тут Ґотліб зобразив себе частиною християнської легенди, євреєм, який не визнав Христа і тепер приречений невпинно блукати до другого пришестя. Ґотліб зображений із напівзакритими, сумними очима, з сережкою у вусі та східній короною на голові. Картина відкриває вікно в життєву дилему художника, долею якого був бродіння між кількома особами. Він скрізь відчував себе вдома - в синагозі, академії мистецтв, у Дрогобичі та Відні, в єврейському світі своєї юності серед польського та німецького суспільств - і одночасно ніде.
"Автопортрет в капелюсі" – не менш загадковий і незвичайний. Художника зображено з напіввідкритими губами і очима, що потонули в тіні.
Багатогранність Мауриція простежується і в його історичних картинах, присвячених єврейській та християнській релігійній тематиці. Він мріяв стати "єврейським Матейком", бачив своє мистецтво, як міст взаєморозуміння в рідній багатоликий Галичини. Картина "Христос перед своїми суддями" зображує іудейський суд над Христом. Христос намальований одягненим в східний одяг і таліт (єврейське молитовне покривало), у взутті з гострими носами, з покритою головою, який спокійно і впевнено дивиться на суддів. Праворуч у ложі – Понтій Пилат. Маурицій зобразив верхню частину свого обличчя над лівим плечем Христа.
Однак Маурицій був найбільш гордий своєю роботою "Христос проповідує в Капернаумі", що зображає Христа в синагозі. Варшавський Національний Музей розмістив цю картину навпроти польської національної реліквії, картини вчителя Мауріціо Матейка "Грюндвальдська битва".
Більшість євреїв у синагозі, включаючи самого Мауриція, зображеного в центрі, не звертають особливої уваги на Христа, якби не розуміючи значущості моменту.
Серед інших відомих картин Ґотліба, "Портрет японської жінки", "Портрет хлопчика з родини Ґотліб", "Ринок рабів у Каїрі".
Робота "Євреї в синагозі" зображає унікальний характер галицько-єврейського життя. Хоча дві фігури праворуч сидять спокійно, людина у центрі молиться, охопивши голову руками, людина праворуч - у стані релігійного екстазу.
"Єврейське весілля"зображає урочисту церемонію, з фігурою у танці вдалині – воістину рембрандтівська "Рашель".
Подивіться на"Портрет сестри", що зображає сестру художника Анну, або на "Танець":
У 1877 році кілька робіт Мауриція були виставлені у Львові. Це була його перша справжня виставка. Молодий художник миттєво став героєм - "Незвичайний художник!", кричали місцеві газети. Ґотліб неодноразово бував у Львові, зустрічаючись з артистичною елітою міста в пошуках фінансування своїх робіт, приймаючи замовлення на портрети. У Львові також відбулися дві посмертні виставки Мауриція, 1908 (з 11 картин) і 1927 року. Твори Мауриція (як і він сам) зникли з рідних земель. Але не всі. Рисунок Ґотліба "Старі євреї" є власністю львівської галереї.
Все йшло чудово, але в самому розквіті своєї кар'єри Мауриція чекала любовна історія, що нагадує трагедію Шекспіра (або купрінський "Гранатовий браслет" - Mankurt).
Лаура Розенфельд була дуже привабливою дівчиною, донькою віденського багатого фінансиста. Маурицій закохався в неї з першого погляду, коли двоє зустрілися вперше 1877 року. Судячи зі збережених любовних листів, Маурицій був просто одержимий нею.
Лаура спочатку була заінтригована молодим галицьким художником. За наполяганням Мауриція, 1878 року вони заручилися. Маурицій став малювати образи Лаури на багатьох своїх найзначніших картинах або окремих портретах.
Судячи з листування, Лаурі не завжди подобалося, як Маурицій зображував її. На цьому портреті він зобразив Лауру, як Юдиф (разом з філософом Уріелем д'Акостою). Прискіпливий Лаурі здалося, що він зобразив її обличчя недостатньо вишуканим...
Ця картина дебютувала на виставці у Львові. Після цього вона якимось чином опинилася в колекції Ермітажу, будучи у той час єдиною картиною Ґотліба в Росії (згодом картини Ґотліба демонстрували в Москві 1952 р. на виставці "Польський живопис ХІХ століття", а потім у 1974 на святкуванні 30-річчя "народної Польщі").
Тим часом слава Ґотліба тільки набирала обертів. Він був надзвичайно продуктивний, намалювавши близько 300 картин протягом 2-3 років. На жаль, лише частина з них збереглася. Багато з його творів були загублені, знищені під час європейських воєн або осіли у приватних колекціях.
У 1878 році Маурицій привіз до Львова свою найвідомішу картину, класику сучасного єврейського мистецтва, з якої ми почали нашу розповідь - "Євреї, які моляться в Синагозі в Судний День".
Сьогодні, ця картина, що зображає 20 євреїв, які моляться в Дрогобицькій синагозі, є національним скарбом Ізраїлю та найбільш відомим експонатом Тель-Авівського Національного музею. Більш відомого у світі зображення євреїв, що моляться, просто не існує. Інший відомий львів'янин-філософ Мартін Бубер свого часу присвятив лекцію цьому твору. Репродукцію картини можна було знайти в багатьох єврейських будинках в Галичині, де Ґотліб став справжнім культом. У сьогоднішній Польщі Ґотліб шанується, як один з видатних польських художників, ця картина також стала культовою. Директор Національного музею в Кракові вважає - "Євреї, що моляться в синагозі" - поза сумнівами, одна з найвидатніших робіт польського мистецтва". У 1991-му газети світу обійшла фотографія президента Леха Валенси, який розглядає цю картину в Тель-Авівському Національному музеї.
Мотиви картини вражають своїми сумом і ностальгією. Відсутній релігійний екстаз, інтенсивні емоції, тільки всепоглинаюча меланхолія людей, об'єднаних однією вірою і долею - надихаючий спектакль. Картина оспівує минулі підвалини життя, яке зникло назавжди. Але навіть якщо це життя зникає, воно все одно прекрасне. Ґотліб був першим єврейським художником, хто побачив красу і поезію забутих Богом галицьких євреїв, яких він знав зсередини. Він розумів - з талантом і інстинктом таліт можна використати, створюючи лінії не менш прекрасні, ніж у грецьких або римських тогах.
З 20 фігур на картині 15 були близькі серцю художника. Маурицій зображений на картині тричі. У центрі картини він в його тодішньому (22-річному) віці, у кольоровому таліті. На його шиї - медальйон із зіркою Давида та його ініціалами (М.Г.). Зліва той же медальйон висить на шиї дитини - Маурицій зображений у дитячому віці, в святковому одязі і перед відкритою молитовною книгою. Справа Маурицій зобразив самого себе в юнацтві, поруч зі своїм батьком, що дивиться у книгу. Ми бачимо, фактично, зображення всього життя Ґотліба. Наречена Мауриція Лаура зображена двічі. Зліва вона стоїть в жіночій галереї, приклавши книгу до грудей. Справа вона ж (з червоною трояндою у волоссі) нахилившись, шепоче щось своїй матері. На сувої Тори, яку тримає рабин в центрі картини, Маурицій загадково написав на івриті: "Це дар в поминання душі покійного Моше Ґотліба та благословенна пам'ять його". Розгніваний батько, який з жахом побачив напис, змусив Мауриція стерти його з картини. Через кілька місяців Ґотліб відновив напис, який виявився воістину пророчим.
Шалено закоханий Маурицій пише Лаурі щодня. Його емоції постійно змінюються: шалено ревнуючи сьогодні, він мріє про життя разом з Лаурою наступного дня, на третій він вимагає, щоб Лаура негайно приїхала до нього з Відня до Дрогобича. Ґотліб малює портрет Лаури (зараз у варшавському Національному музеї) і посилає його в подарунок матері Лаури.
До портрета був прикріплений лист до Лаури: "Перед тим як розлучитися з картиною, я поцілував твої очі і твої губи..."
Як виявилося, Маурицій хвилювався не дарма. Брати красуні Лаури були проти її шлюбу з якимось художником. Вони вже підібрали їй нареченого, віденського банкіра Лео Хеншеля, який був також відчайдушно закоханий у Лауру. Брати Лаури навіть підмовили Лео пригрозити їй своїм самогубством. У підсумку Лаура повертає Маурицію його листи і повідомляє холодним тоном, що її серце захоплене іншим.
Трагічна розв'язка була близька. Маурицій намагався забути Лауру. У відчаї та частково в помсту він навіть планував весілля з львів'янкою Лолою Розенгартен. Але 3 липня 1879 року Лаура виходить заміж за Лео. Дізнавшись про весілля 2 тижні по тому, 23-річний Маурицій безцільно блукає цілу ніч вулицями Кракова. Наступного дня він опинився в місцевому госпіталі з високою температурою і помер наступного ранку, 17 липня 1879 року. Історики досі сперечаються про причини його смерті у такому молодому віці. Багато хто схиляється до версії самогубства через отруєння. На похороні Ґотліба в Кракові була присутня польська культурна еліта на чолі із самим Матейком. На його надгробку написано: "Поетові-Художнику".
Прощальні церемонії з приводу його смерті пройшли і у Львові.
Смерть зв'язала Мауриція з Лаурою назавжди. У 1950-х роках до залу Тель-Авівського Національного музею увійшла жінка. Розглядаючи картини, вона виявила знайомі ініціали "MG". Відразу прочитала ім'я художника - Маурицій Ґотліб. Жінка пригадала, як її стара бабуся Лаура розповідала своїм онукам про шалено закоханого у неї молодого художника, який малював її портрети. Лаура була переконана, що Маурицій наклав на себе руки.
Онуки кепкували з неї. Після розмови з директором музею жінка зрозуміла, що історія її бабусі була правдою. Чоловік Лаури помер 1908 року і відтоді вона жила на самоті. У 1944-му, через 65 років після того трагічного року, 87-річну напівсліпу Лауру німці відправили в Освенцім, де вона і загинула.
Особа Мауриція Ґотліба зацікавила онуків Лаури. Незабаром був виявлений сімейний архів Лаури. Виявилося, Лаура ніколи не забувала свого Мауриція. Вона не повернула йому всіх його листів, приховавши найпотаємніші. Але найцінніша знахідка архіву - знаменитий тепер уже портрет вічно молодої, з гордим поглядом красуні Лаури, який вона зберігала 65 років, не виставляючи його, не афішуючи навіть у власній родині.
Життя Мауриція було коротким, але винятково успішним. Його передчасна смерть підкреслила трагічність і романтичність фігури шукача любові і примирення.
Післямова від Манкурта
Уїдливий і жовчний характер не дозволяє завершити матеріал з хусточкою, просякнутою сентиментальними дамськими сльозами. Заради справедливості - існує сторінка української Вікіпедії з дуже лаконічною статтею і дивними фразами "Він змалював Джесіку у вигляді Лаури Розенфельд, на якій він хотів одружитися. Проте Пані Розенфельд відкинула його пропозицію". Це росіяни, як відомо, одружуються безпосередньо на дівчатах, поляки та українці воліють менш інтимних прийменників. Мовчу вже про "Пані".
Уважно кілька разів перечитавши текст шановного Andrij та ризикуючи вкотре викликати гнів якого-небудь любителя примітивних книжок, зізнаюся чесно, що заздрю чорною заздрістю нашим сусідам зліва і справа, які працьовито і мовчки підгортають у власні культури все, що вдається, особливо не торгуючись з іншими претендентами. Причому націоналістів вистачає і там, і там. А ми, як курка лапою, гидливо перебираємо, вишукуючи "бездоганних" українців. Ритуальні заклинання, призначені на зовнішній ринок: "Ми любимо наших галицьких жидів, ми обожнюємо лях ..., тьху, наших польських братів, ми навіть терпимо колишніх друзів зі Сходу!" - не допомагають.
Ой, не допомагають...