Ґембаровичу висували абсурдні підозри в тому, що він є резидентом польського емігрантського уряду, провокували, підштовхували до конфліктів з місцевою науковою елітою. А він терпів... та продовжував працювати, вражаючи силою духу тих, хто був спроможний це зрозуміти.
Манкурт не мав честі особисто знати знаменитого львів'янина Мечислава Ґембаровича. Хоча ще років тридцять тому старий товариш розповідав мені про свої зустрічі з ученим, який знизував плечима і з сумною усмішкою говорив про себе: «Proszę pana, miałem wtedy drobne kłopoty natury politycznej (Ви знаєте, в ті часи я мав дрібні політичні клопоти)». Найцікавіша постать польського, а потім радянського Львова, передусім відома своїми зусиллями зберегти, вивчити та повернути до Польщі культурні цінності колишнього «Осолінеума» - Бібліотеки ім. В. Стефаника НАН України.
Пошук матеріалів про нього не був складним - їх більш, ніж достатньо, на жаль, суто у польському Інтернеті. Мабуть, почати можна з переказу великої статті в польській Вікіпедії. Більшість поданої тут інформації взята з ґрунтовної статті Януша Міхаловського "Profesor Mieczysław Gębarowicz. Uczony, strażnik dóbr narodowych, obywatel miasta „zawsze wiernego".
Мечислав Ґембарович (нар. 17 грудня 1893 в Ярославі, помер 2 вересня 1984 у Львові) - польський науковець і гуманіст, історик мистецтва.
Жив із батьками спочатку в Ярославі, потім у Станіславові, Бучачі і, нарешті, у Львові. Коріння його патріотичних позицій можна знайти в сімейному домі. Обидва брати - Тадей і Станіслав відомі участю в боротьбі за незалежність. Мечислав організовував команди скаутів у Бучачі, а після розпаду Австро-Угорщини вступив до польської армії і захищав Львів 1918 року (само собою, від українців, - Манкурт). У 1912 він почав навчатися на факультеті філософії Львівського університету на двох відділах: загальна історія та історія мистецтва.
У 1920 році став асистентом на кафедрі польської історії університету Яна Казимира. У 1922-му перейшов на роботу в Національну установу ім. Осолінських (Ossolińskich), де з 1923 року був хранителем музею Любомирських. Вів велику наукову роботу, брав участь у дослідженнях та навчальних поїздках в Італію, Францію, Бельгію, Іспанію, Німеччину, Австрію та Чехословаччину. У 1928 році захистив дисертацію в університеті Яна Казимира, отримавши ступінь ад'юнкт-професора історії мистецтв, і в 1936 був призначений професором гуманітарного факультету університету. З 1923 по 1938 викладав історію мистецтв на факультет архітектури Львівської політехніки.
Після початку Другої світової війни і смерті 18 вересня 1939 директора Осолінеума Людвіка Бернацького був - разом з Казимиром Tішковським і Владиславом Віслоцьким - одним з трьох директорів "ZniO" (Zakładu Narodowego im. Ossolińskich). У грудні 1939 новим директором призначено польського комуніста Єжи Борейша.
Після заняття Львова німцями 1941 року і вбивства Владислава Віслоцького керівником Осолінеума, об'єднаного з Бібліотекою Баворовських (відділ мистецтв Бібліотеки ім. В. Стефаника) став Мечислав Ґембарович. За період до повторного заняття Львова радянськими військами в липні 1944 років, намагався зберегти і вберегти від знищення збірники Осолінеума.
У 1944 році він свідомо залишається у Львові. У період 1946-1949 виконував керівні функції як у старому Осолінеумі, так і у Львівському університеті. У лютому 1950 років разом з іншими старими співробітниками бібліотеки як "небажаний елемент" був звільнений. Пізніше він працював бібліотекарем у різних установах Львова, називаючись молодшим науковим співробітником. Тільки 1962-го (у 69 років) отримав номінацію на радянського старшого наукового співробітника. У 1962 був викинутий на пенсію, в атмосфері переслідувань за наукову роботу про твори мистецтва Львова, що мала назву: "Дослідження з історії художньої культури кінця Ренесансу в Польщі". Він був автором величезної кількості наукових робіт, написаних у найжалюгідніших матеріальних умовах без використання бібліотечних ресурсів Осолінеума.
Мечислав Ґембарович помер у Львові 2 вересня 1984 і був похований на Личаківському кладовищі. Його особливе положення може служити підставою для титулу "Папа львівської Полонії".
Львівський Осолінеум перед війною складався з бібліотеки, видавництва та музею Любомирських і був другою за масштабами та значенням збіркою Польщі після Ягеллонської бібліотеки. Все було добре до початку Другої світової війни і чергового зникнення слабкої і відсталої польської держави. Вже у грудні 1939 року Львів був офіційно включений до складу УРСР, до керівництва наукою та культурою міста прийшли нові люди.
Вони погано орієнтувалися у значенні та історії збірок місцевих бібліотек та музейних колекцій і почали безцеремонно переробляти всю науково-мистецьку структуру міста, відповідно до нових вимог та власних уявлень. Заклад Національний імені Оссолінських перетворено на Львівську філію Бібліотеки Академії Наук СРСР, про що з іронією пишуть всі сучасні польські дослідники. Зауважимо, що безпосереднє підпорядкування закладу Москві, а не Києву, водночас свідчило і про зневажання республіканських влад УРСР, і про розуміння значення збірки, що підкреслювалося негайним введенням до складу союзної Академії Наук.
Наступним кроком радянської влади була ліквідація музею Любомирських, чиї збірки були розпорошені між Львівською картинною галереєю, Історичним музеєм та Промисловим музеєм - нинішнім Музеєм етнографії та художнього промислу Інституту Народознавства НАН України (це не дуже точне окреслення). Вікіпедія пише, що це було зроблено, щоб приховати польських джерел цих колекцій, хоча що там було приховувати? Хто ж цього не знає, що основою збірок багатьох львівських музеїв були власне польські колекції? Хіба що сучасні дітлахи…
Втім, для Мечислава Ґембаровича ліквідація Музею була особистою трагедією, і тут його можна зрозуміти. Але все це було тільки початком його поневірянь. Бібліотека працювала, йшла інвентаризація нових надходжень від націоналізованих комуністами збірок. У джерелах слово "націоналізованих" береться в лапки, я волію залишати без. За один рік помінялися три призначені владою директори. Не встигли завершитись "русскіє метаморфози", як вдарила друга війна - вже й не знаю, як її тепер називати, майже півсторіччя називав Великою Вітчизняною, а зараз, кажуть, не можна - "Отєчєство" не співпадає.
За два дні після вступу німців надійшло розпорядження - віддати рисунки і гравюри Дюрера. Ґембарович чинив весь можливий спротив, але був безсилий - Львів залишився без Дюрера. Ще за кілька днів (вже після розстрілу польських вчених на Вулецьких пагорбах) українські поліцаї забрали одного з керівників Осолінеума Тадеуша Віслоцького, який безслідно зник, тобто був убитий. Окупаційні умови ускладнювалися активною співпрацею з німцями частини українського населення. Не вистачало продуктів, одного дня професор Ґембарович зімлів від слабості, викликаної недоїданням, але треба було працювати. "Люфтваффе" зайняв приміщення університету і треба було негайно перенести сто тисяч книг - вони були перенесені працівниками Осолінеуму буквально на руках - інших засобів не було. Це відбувалося під безпосереднім керівництвом М. Ґембаровича.
Від 1943 року професор Ґембарович стає одноосібним директором Осолінеуму і продовжує рятувати збірки. У 1944 році Львів бомблять вже радянські бомбардувальники. 9 квітня 1944 року бомба попадає в будинок - знищено частину бібліотечного обладнання, під час одного з травневих нальотів пробило дах - злива заливає книги. І знову завдяки зусиллям керівника та його людей цінності вдається врятувати.
Далі дозволю собі пряму цитату: "Сили Армії Крайової та співдіючих з АК Селянських батальйонів вдарили по відступаючих німцях, змогли захопити цілі ділянки міста, рятуючи їх від знищення, а польське населення від насильства, якого можна було сподіватися також від українських націоналістів. Прибула ззовні Червона Армія завдала німцям остаточних ударів". Так воно і було, ми всі це знаємо, якби не ці Селянські батальйони, фашисти б і зараз на Ринку баварське пили.
До Львова повернулися страшні часи сталінщини. Професору Ґембаровичу пропонували завідувати кафедрою історії мистецтва у Вроцлавському університеті та очолити там же Шльонский (нині Національний) музей. Він відмовився і залишився у Львові. Три роки - від 1946 до 1949 виконував функції заступника завідувача кафедри історії та теорії мистецтв у Львівському державному Університеті ім. Івана Франка. Згодом кафедру ліквідували, професора "працевлаштували" молодшим науковим співробітником на посаду бібліотекаря в новоствореному Інституті суспільних наук АН УРСР, а з 1955 року - МНСом вже у Музеї Етнографії АН УРСР. Тільки 1961 року йому присвоєно ступінь кандидата наук - як виняток, без захисту дисертації, на основі наявного наукового доробку, та переведено на посаду старшого наукового працівника.
Умови наукової роботи на посаді керівника Осолінеуму перед війною та в післявоєнному Львові відрізнялися, як небо від землі. Його постійно відпихали на маргінес навіть того сталінського наукового життя, яке тоді панувало в нашому обласному центрі. Ґембаровичу висували абсурдні підозри в тому, що він є резидентом польського емігрантського уряду, провокували, підштовхували до конфліктів с місцевою науковою елітою. А він терпів, продовжував зберігати гідність, ухилявся від прямих провокацій, відбивався від наклепів та продовжував працювати, вражаючи силою духу тих, хто був спроможний це зрозуміти.
Серед наукових праць повоєнного періоду передусім треба згадати "Дослідження з історії художньої культури кінця Ренесансу в Польщі" та "Флоріанський Псалтир та його ґенеза" - видані у 1962 та 1965 роках. Обидві книги побачили світ завдяки зусиллям торуньского професора д-ра Ядвігі Пуцятей-Павловській, яка взяла на себе працю редагування рукописів, які автор відсилав їй фрагментами. Як делікатно пише Януш Міхаловський - "шляхом нелегких кореспонденцій між Торунем і Львовом, які коректували та доповнювали - що це означає, знає той, хто листувався у ці часи зі Львовом". Ми цінуємо делікатність автора, хоча добре розуміємо, "о цо ходзі" - в ролі проміжного цінителя та редактора наукового доробку професора Ґембаровича виступав "всевидящий" Комітет Державної Безпеки УРСР.
Реакція після виходу першої книги була відповідною - 1963-го на дводенних з перервою на ніч зборах у Музеї Етнографії (здогадуюсь, що це були відкриті партійні збори) старшому науковому співробітнику Ґембаровичу кричали "Цей Ґембарович є гіршим за Пілсудського!". Ми зараз добре розуміємо, що Ґембарович був однозначно кращим за Пілсудського, але 1963-го його негайно відправили на пенсію. Згадуючи професійний сленг тих часів, професор Ґембарович був "профілактований". Музейних партзборів початку 60-х Манкурт не знає, але чудово знаю їх на початку 70-х і мушу чесно визнати - мракобісся було через край. Пригадую, як в Музеї українського мистецтва остаточно з’їхала з ґлузду "прикріплена" перестаріла комуністка пояснювала з трибуни Вірі Іларіонівні Свєнціцький, що "это мы нашли(!) в Армянском соборе Богородчанский иконостас!". Свєнціцька мовчала. Отак, напевно, і Ґембарович мовчав, коли його порівнювали з Пілсудським, звинувачували у казна чому та відправляли на пенсію.
На той час професору вже було 70. Утім звільнення від потреби ходити на роботу та партійні збори вивільнили могутній інтелектуальний потенціал, і він взявся до роботи з подвоєною енергією. Продовженням "Історії художньої культури пізнього Ренесансу в Польщі" став том "Нарисів з історії мистецтва ХVII ст.". За ним прийшла черга "Джерел матеріалів до історії культури і мистецтва XVI—XVIII ст." (поганий переклад, оригінальна назва „Materiały źródłowe do dziejów kultury i sztuki XVI—XVIII w.”), які побачили світ 1973 року. Особливо не афішуючи власної ролі, опікувався підготовкою виставки у Львівській картинній галереї львівського портрету XVI—XVIII ст. Я пам’ятаю її, це була чудова і гучна виставка. Взагалі підтримував активні зв’язки зі співробітниками Галереї й дуже цінував директора Бориса Григоровича Возницького.
До останніх днів життя зустрічався з фахівцями, консультував, ділився досвідом та знаннями. І назавжди залишиться у пам’яті вдячних львів’ян.
На завершення цієї короткої довідки про проф. М.Ґембаровича хочеться зачепити ще одну тему, яка зовні видається слизькою, хоча насправді такою не є. Внести ясність. Як один з авторів рубрики звертаю увагу на інтерес до неї польських гостей, чим є дуже задоволений. Окремі з них надто наполегливо намагаються нагадати нам, що Львів був польським містом, Університет називався іменем Яна Казіміра, а пан такий-то був польським вченим або музикантом. Випереджаючи можливі нагадування про приналежність збірок Бібліотеки імені В.Стефаника НАН України або деяких львівських музеїв, хотів би висловити власну, абсолютно особисту позицію:
1. Ми чудово пам’ятаємо, що Львів до 1939 року був польським містом і шануємо величезний внесок польського народу у розвиток його.
2. Ми повністю усвідомлюємо несправедливість, а часами і жорстокість відчуження польських національних скарбів під час подій минулого сторіччя.
3. Місто Львів і його культурні багатства належать Україні, і це не підлягає обговоренню ні в прямій, ні в опосередкованій формі.
Це не зовсім логічно тільки на перший погляд. Але, напевно, Феміда спала, коли так вирішила Кліо, і не нам, грішним, суперечити богиням. :)
Реальна проблема лежить зовсім в іншій площині – в доступності для всіх культурних скарбів нашого міста. І тут нам є в чому повчитися у наших польських друзів. Сьогоднішні львівські дослідники залюбки користуються Сілезською цифровою бібліотекою і ще принаймні десятком подібних польських ресурсів, але, якщо треба звернутися до українського архіву - сідають на трамвай чи маршрутку або плентаються пішки. Цифрова пустеля. В умовах, коли небагата Україна викидає сотні мільйонів доларів на реалізацію мистецько-історичних забаганок неосвічених і малокультурних провідників нації, навіть грошей у помірковано багатшого сусіда не попросиш. Ми із задоволенням прийняли б, скажімо, методичну допомогу з організації електронного доступу до наших збірок.
Мечислав Ґембарович був видатним вченим і назавжди залишиться знаменитим Львів’янином. Але ми пам’ятаємо його як дуже прагматичну людину. Чомусь мені здається, якби доля дала йому дожити до сучасних технологій, він би наполягав саме на такому варіанті повернення львівських скарбів не тільки полякам, а всьому людству.