«Читав Ваше «У наймах» — річ дуже гарна, найліпше зі всього, що молоді понаписували». Так на початку минулого віку Василь Стефаник захоплено відгукнувся про перші літературні спроби письменника-молодомузівця Михайла Яцківа. Його новелу «За горою» Іван Франко назвав «Моментиком, вирваним живцем із селянської психології»…
Щоб там не говорили про одвічний конфлікт між батьками і дітьми – на власному досвіді можу стверджувати, що рівень терпимості в цьому протистоянні явно понизився, а числення факти можуть свідчити навіть про незрозумілу брутальну негацію. Маю на увазі нинішнє невизнання, навіть очорнювання не одним із самовпевнено-молодих наших одвічних авторитетів, наших класиків, огульне заперечення будь-яких позитивів у письменників старшого покоління.
Я ж пригадую приязну ту атмосферу, яка панувала у Львівській письменницькій організації 50-60-х років, тобто часів нашої молодості – з якою повагою ми йшли на сповіді до Ірини Вільде, як дорожили оціночними категоріями Михайла Рудницького, слухали оповіді Володимира Гжицького, і вже просто шукали спілкування із обожнюваним Михайлом Яцківим. Дарма, що його опонент ще з початку минулого сторіччя Денис Лукіянович називав його люцифером, сповідником “Чорної магії” – нам більше вподобилася оповідь Михайла Рудницького про “Чорну Індію” нашого кумира. Виявилося, це був такий унікальний напій: коли перші новели Михайла Яцківа були перекладені і видані в Індії (як, до речі, і в Польщі, Німеччині, Японії, Франції…) – то гонорар йому надіслали екзотичними спеціями. От саме на них настоювалася горілка унікального ґатунку: пахнюча, пекуча, смаковита.
Ми часто напрошувалися на гостину до Михайла Яцківа – і він радо приймав нас. Ми – це молоді тоді ще львівські літератори: Володимир Лучук, Микола Данько, Михайло Осадчий, Богдан Горинь, Микола Ільницький і ще кілька із тогочасної молоді. Ми вже знали, що краще буде прихопити зі собою бодай четвертинку – тоді господар розквітне, буде щирішим і відвертішим у розмові. Ось як про це згадує Богдан Горинь: “Письменник відчинив двері і зустрів нас сильним, молодечим артистичним голосом, звертаючись до Володимира Лучука: Ого-го! Ви сьогодні не самі! Ото буде нам ве-се-ло!” Ні, він не був аж якимсь зашкаленим пияком – радше чарка чи дві служила усталеним ритуалом, який навертав письменника в часи його богемної молодості.
І не відразу з таких розмов зробиш висновок, що ж насправді домінує в душі нашого старшого товариша. А життя, як стверджували його давніші колеги, повелося з ним до підлоти жорстоко, кидало у малоперспективну боротьбу за шматок хліба, водило до чужих порогів, завдавало ударів від друзів. У цьому шукають пояснення, чому в більшості його творів темні лади домінують над світлими, музика звучить в них далеко не весільна. Тож і перша книга новел була охрещена трохи дивною, але відповідною назвою “У царстві сатани” (1900 р.).
А з’явився на світ Михайло Яцків 5 жовтня 1873 року в селі Лесівка Богородчанського повіту (нині Івано-Франківщина) у незаможній родині Юрка Яцківа родом із Посічі, а мати його була зі Старих Богородчан. Навчався у Станіславської гімназії, звідки був вигнаний за участь у таємному гуртку, в якому поширювалися популярні тоді соціалістичні ідеї.
1897 року Михайло приїздить до Львова й залишається тут назавжди. У Львові, працюючи на посаді службовця страхово-кредитного товариства «Дністер», він робить свої перші літературні спроби. Спершу Яцків публікував свої оповідання у «Літературно-науковому віснику», згодом вийшли друком і його окремі книжки. Окрім згаданої збірки “У царстві сатани” була ще повість «Огні горять» (1902 р.), книга новел «Душі кланяються» (1905 р.) тощо. Літературний доробок юного літератора гідно оцінили незаперечні метри пера: Іван Франко, Василь Стефаник. «Яцків тепер наймодніший з молодих белетристів у Галичині. Він пише досить нерівно, часом дуже гарно, часом тільки чудно, але таки частіше гарно», - написала в листі до рідних Леся Українка після виходу першої збірки Яцківа.
В ті часи у Львові створюється літературне угрупування «Молода муза» як ланка загальноєвропейського руху за оновлення літератури. Бо була ж і «Молода Бельгія», «Молода Німеччина», «Молода Польща», що проголосили своїм гаслом символізм і служіння красі. До складу цього угруповання ввійшли такі знані нині літератори, як Богдан Лепкий, Петро Карманський, Сидір Твердохліб, Василь Пачовський, Остап Луцький. Не лишився осторонь і Михайло Яцків.
Початковим відліком діяльності цієї групи можна вважати появу в 1906 р. журналу «Світ», до складу редколегії якого увійшов і Михайло. У маніфесті до часопису група молодих літераторів заявила про свій пошук світліших шляхів служіння величним ідеалам: “З бадьорістю молодечою, з сильною вірою в непереборчу потребу нової літературної часописи… приступаємо до нового діла… і вказуємо у хвилях боротьби призабуту, може… так тужно вижидану стежину: ДОБРА і КРАСИ…”
У повоєнні роки Михайло Яцків шанований – але майже “не друкований”. Окрім дечого із раніших речей, та аж пізнішого двотомника. Зацікавлення його творчістю не в одній країні – і майже невизнання у рідній – теж додаткові чинники творення душевного світу письменника.
“Ми вам не закриваємо дороги, ми заохочуємо вас написати нові твори – про трудівників міста і села, про їхню щасливу долю!” – звучало із уст посадовців при зустрічах із літераторами.
Михайло Яцків погодився на настирливі підмовляння – вирушив у відрядження до одного із щойноорганізованих колгоспів, наче одного з успішніших. Що з того вийшло – розповідав пізніше Анатолій Дімаров, на той час один із керівників львівського видавництва – той нарис виявився подобою анекдоту про те, що шукав голова колгоспу під пахвами у ланкової…
Мені пам‘ятним залишився ювілейний вечір М. Яцківа – з нагоди його 85-ліття. Спершу урочиста частина, на яку, окрім письменницького гурту, зібралося трохи старшої інтелігенції. Відповідні слова, спогади. Потім вечеря помірної щедрості. І вже десь ближче до закінчення торжества до нашого молодіжного столі підступає ювіляр: - можна присісти? Ну, ми раді, а розмова якось легко пішла приязним руслом – із жартами, дотепами, Яцків переповів кілька давніх “панських” анекдотів, ми за нього підносимо чарку. І тоді він пропонує випити ще за його тост. Попередив: “Він трохи задовгий, то будьте терплячі. Це як новелка…”
Вимальовується така історія: в шинку засиділися три богемники. Говорили про літературу, хвалили себе, ганили конкурентів, сперечалися, читали вірші. За тим пилося добре, а от про закуску забувалося. Тож головний герой повертається додому – засніженою парковою алеєю, добре захмелений. Тіні від дерев кладуться йому під ноги, він переступає через них і з певним гонором відзначає: “От же разом пили, а вони вже лежать...”
До кімнати заходить тихо – щоб жінка не збудилася, вам же відомо, що то зчиняється у таких випадках. І тут відчув, що вкрай голодний, годилося щось би кинути до рота. Світла не світить, а бачить – на кухонному столі макітра з варениками і горня із сметаною. То хлоп до тих вареників, нахромлює на виделку, вмокає у сметану, та ще й жінку прихвалює: дарма він на неї досі нарікав, вона у нього таки добра!..
І тут Михайло Юрієвич зупиняється. Оглянув нас, хитро примружився, і вже зовсім іншим тоном: “А то, хлопці, каже, в горнятці не сметана була. То так місяць світив у вікно, що залив своїм сяйвом усе горня. Знову оглянувся, і аж тепер підніс чарку: “Що, у всіх налито? То вже аж тепер мій тост: за те, щоб за усіх умов, а життя вам може подарувати і пишне й грішне, так щоб за всіх умов, будуть ті вареники чи не будуть, буде в горняті сметана чи не буде – але хай, хлопці, вам світить місяць у вікно. Щоб вам таки здавалося, що та сметана є, і що вона вам смакує, і нічого кращого ви не бажаєте!”
І першим перехилив свій келишок: “Нехай вам світить місяць у вікно! ”