22 травня 1979 року – багатотисячна траурна хода до Личаківського цвинтаря. Громада міста прощалася з композитором Володимиром Івасюком. Труну з його тілом несли на руках до самої могили. Церемонія поховання поступово переросла в акт громадянської непокори.
Тоді, ще за десять років до мітингової перебудовчої хвилі, у людей зненацька зник страх перед радянським репресивним апаратом. Люди над могилою композитора почали говорити те, що думали, що відчували. Не змовляючись, заспівали його пісень. Могилу вкрили гори квітів…
Пісні молодого композитора гідним подивування чином линули у світ: їх очікували по всій Україні, по всіх закутках колишнього союзу, де лиш жили українці – а вони жили всюди. Вони ставали своєрідною візиткою народу, про існування якого можновладці намагалися не нагадувати, готуючи йому долю непомітного складника “радянської людини”. Але Івасюкова пісня творила своє – розчулювала і нагадувала, пробуджувала тугу і надію.
Ансамбль «Буковинка». За роялем — керівник ансамблю Володимир Івасюк. 1964 рік
Ретельні шанувальники Володимира Івасюка дослідили, що за останній місяць свого життя він створив чотири пісні: на слова Ростислава Братуня, Степана Пушика, Михайла Ткача і мої (“Калина приморожена”). Чотири пісні за такий короткий термін – це своєрідний подвиг, підтвердить вам кожна творча особистість. А це значить, що композитор був на піднесенні, був у розквіті творчих сил. Тож блюзнірством виглядатимуть потуги тогочасних компетентних органів видати непоясниму смерть молодого творця за самогубство людини, буцімто спаралізованої творчими невдачами, морально пригніченої.
Пам’ятаю, був весняний ранок 1979 року. До мене подзвонив Володимир Івасюк: голосом, у якому бриніли неприховані нотки радісного вдоволення, запропонував зустрітися, якщо можна, то не відкладаючи на колись. Ми жили не так далеко один від одного, і вже за якусь годинку Володя був у мене. Приніс кілька примірників відтиснутої на ротапринті нашої спільної пісні "Калина приморожена". Лише тут поцікавився, чи я не маю інструмента, тобто рояля чи піаніно. Ні, в мене ніколи такого не було. Шкода, Володимиру хотілося негайно продемонструвати пісню. Був певний, що вона йому вдалася, що вона стане однією із найкращих у його пісенному доробку. Наспівав, адже співати вмів непогано. Але це його не вдовольнило, і ми пішли до Спілки композиторів. Володя там довго примірювався, зосереджувався, виконав раз, потім вдруге…
Це трапилося якраз за тиждень чи днів за десять, не більше, до часу його болісного, незбагненного для всіх зникнення. Тож поки надійшла страшна звістка про віднайдений Володимирів слід у Брюховицькому лісі, в моїй душі продовжувала бриніти мелодія, проспівані ним слова:
Білим снігом всі стежини запорошені,
Там калина необламана, густа.
Це й мені мороз і сонце наворожені –
Хай примерзнуть неціловані уста.
Не знаю, як пояснити, але слова цієї пісні дивним чином накладалися на долю самого Володимира. Не відразу вона піде у світ – адже після Володимирової загибелі виконання його пісень було загальмоване…
Івасюк зі одногрупницею Марією Соколовською, якій присвятив пісню «Червона рута»
А зазнайомилися ми з Володимиром Івасюком ще 1971 року, на початку його тріумфального творчого шляху: невтомні пропагандисти українського пісенного мистецтва Мирослав Скочеляс і Роман Олексів готувалися до зйомок телефільму “Червона рута” – з оригінальною творчою групою, з молодою Софією Ротару, Василем Зінкевичем...
Творці телефільму долучали ще до репертуару популярну тоді пісню Мирослава Скорика на мої слова “Намалюй мені ніч”. Тож ми зустрілися саме тоді – бо телефільм мав тріумфальний успіх.
Невдовзі Володимир переїхав до Львова на постійно, став студентом Львівського медичного інституту. Водночас вступив до Консерваторії, освоївся у колі місцевої творчої молоді. А з цим легко пояснюється нова хвиля Володимирової популярності – бо ж саме у Львові знайшлося немало нових виконавців його пісень.
Під час зйомок програми «Алло, ми шукаємо таланти!». 1972 рік
Ми з ним знову зустрілися на творчому полі 1976 року вже за театральними лаштунками: щойно він завершив музичне оформлення до спектаклю заньківчан за драмою Олеся Гончара “Прапороносці”. Пісні на слова Гончара, особливо про полкове знамено – викликали масу захоплених відгуків. Та й все оформлення було напрочуд свіжим і оригінальним. Тож було вирішено й наступну виставу готувати у музичному оформленні Володимира Івасюка. А нею мала стати моя драма-трагедія “Суд пам‘яті”. Володимир погодився. Але написати музику встиг тільки до однієї пісні – своєрідного українського реквієму.
На жаль, тоді в нього піднеслася нова хвиля неприємностей у консерваторії, визнані метри не бажали погоджуватися з концепцією представленого Володимиром симфонічного завдання, були ще якісь прикрощі. І Володя, вибачившись переді мною, режисером, перед адміністрацією театру, попросив увільнити його від роботи над музичним оформленням нової вистави. Ми всі шкодували, намагалися вмовити, але час тиснув, мусили таки погодитися з ситуацією.
Тож друга пісня-реквієм до вистави “Суд пам‘яті”, яку почав уже готувати Володимир, так і залишилася непроспіваною досі. Може ще колись вдасться розшифрувати її партитуру в Івасюкових архівах. А слова пісні надавалися бути озвученими до прощання із самим композитором:
Прощайте, прощайте,
Про нас пам‘ятайте –
І доли, і гори, і ріки!
І сонце, і зливи,
І люди щасливі,
Що прийдуть навіки, навіки!..
За якимось макабричним збігом, консультант вистави “Суд пам‘яті” прокурор Борис Антоненко став і куратором групи з розслідування загибелі Володимира Івасюка. Скільки він крови попсував Володимировим батькам - важко уявити. З катівською насолодою приховував докази, дозував інформацію або ж подавав надто вже суперечливі факти, з яких неможливо було дійти правдивого висновку. Зрештою, всієї правди про трагічні обставини смерті годі дізнатися й понині. Хоча деякі факти нещодавно стали відомими – зокрема, стало можливим викупити фото у одного із колишніх працівників прокуратури знайденого вже в Брюховицькому лісі повішеного Івасюка – навіть нефахівцеві беззаперечно видно, що причина смерті позасуб‘єктна: і той плащ в руці, і та тоненька гілочка…
Можновладці не бажали, щоб пісні загиблого творця продовжували жити. Ні, забороняти їх вони не наважувалися – а от рекомендувати творчим колективам не включати їх до репертуару, то тут вже їх ніщо не гальмувало. Та це не зменшувало всенародної любові до тих пісень – вони проривали шори облуди, воскресали в устах нових виконавців, знову і знову торжествуюче лунали над світом. Вони залучали до себе молодих виконавців – на однойменні фестивалі “Червоної рути”, додавали свіжості в нових інтерпретаціях, молоділи і повнилися живлющими соками.
Нині знову на вітчизнаних телеекраних перекривається дорога українській пісні, Івасюковій також – під облудно вигаданими рамками “неформату”, – полишаючи дорогу для запозиченого пісенного шумовиння…