Уперше ZAXID.NET у рубриці «Ми пам’ятаємо…» подає «живе» інтерв’ю з колишнім нашим земляком, який «вибився в люди» на Заході. Наш співрозмовник – Роалд Гофман (18 липня 1937 р.), американський хімік, відзначений Нобелівською премією 1981 року. Інтерв’ю розділено на дві частини.
Частина перша
Крім Нобелівської премії, Роалд Гофман отримав премію Товариства хімії особливо чистих сполук (1969), лекторську премію Гаррісона Е.Хоува (1970), премію Артура К. Коупа (спільно з Вудворд) 1973 р., премію Полінга (1974), медаль Ніколса (1981) і премію за видатні заслуги в розвитку неорганічної хімії (1982), причому всі премії вручало Американське хімічне товариство, а також – премію Міжнародної академії квантово-молекулярних досліджень (1971). Він є членом американської Національної академії наук, Американської асоціації фундаментальних наук, Міжнародної академії квантово-молекулярних досліджень та Американського фізичного товариства. Володар почесних вчених ступенів Королівського технологічного інституту в Швеції і Єльського університету.
Двері відчинили не чекаючи дзвінка, і доктор Роалд Гофман запросив мене всередину.
Ритуально оцінивши з господарем красу Гудзона, який іскрився під морозним сонцем, і обмінявшись кількома вітальними словами російською, однією з шістьох мов, якими Гофман володіє (обожнює російську поезію, говорить російською не гірше за мене), розпочали розмову. Це вже друга наша зустріч, ще перед першою я надіслав йому лінк рубрики на ZAXID.NET – і він ознайомився з нею. Пан Гофман знає, що матеріал призначений для львівського сайту, і тому понад усе мені буде цікаво почути його спогади про драматичне дитинство, а також враження про два візити до Львова за останні 3 роки. (Будемо вважати, що його гучні досягнення в науці, літературі та філософії на батьківщині добре відомі). Мені відомо - теми для Гофмана залишаються нелегкими, що видно по задумі на обличчі цієї усміхненої і оптимістичної людини.
Доля Роалда Гофмана нерозривно пов'язана з Галичиною і справді унікальна. До шестирічного віку він пережив і зло, і добро під час війни від окупантів та жителів Золочева й околиць. Одні земляки виселили його сім'ю з власної квартири, інші зрадили і вбили батька, треті героїчно рятували життя матері і його самого, не дивлячись на загрозу неминучої смерті для себе і власної сім'ї.
Ми почали нашу розмову з Гофманом про ті трагічні роки. Роалд люб'язно поділився унікальними передвоєнним фотографіями Золочева з альбому його матері, які публікуються тут вперше.
- Розкажіть про ваших батьків, вони були корінними галичанами?
- Так. Мою маму називали Клара Розен, батька Хілель Сафран. Три або чотири, а, можливо, і більше поколінь нашої сім'ї проживало в Золочеві. Деякі з Сафранів проживали в Бродах, іншому великому центрі єврейської громади в Галичині.
Мама була вчителькою, батько інженером, що закінчив Львівську Політехніку, чим дуже пишався: тоді вже існувала квота на українських та єврейських студентів, і вступити в Політех було дуже нелегко.
Роалд Сафран (Гофман) народився у Золочеві 1937 року в квартирі, де й проживала його сім'я до німецької окупації 1941-го. Назвали хлопця на честь великого норвезького мандрівника Роалда Амундсена. Перші роки життя дитини – об’єкта самовідданої любові батьків - були безхмарними. Мама гуляла з ним по Золочеву, і нічого не віщувало біди для цієї звичайної золочівської сім'ї.
Однак пекло для сім'ї Сафран почалося в липні 1941-го, коли нацисти захопили Золочів і почалися єврейські погроми. У перші ж дні окупації сотні євреїв Золочева було вбито німцями і своїми ж сусідами. Серед вбитих у ті перші дні був і дід Роалда.
Загалом трьох дідусів і бабусь Роалда вбили німці чи їхні колаборанти під час війни. У січні 1942-го самого Роалда, його батьків, дядьків й тіток (всі з Золочева) відправили у табір. Батько Роалда Хілел Сафран був частиною рабської трудової сили, що будувала дороги для вермахту.
Після річного перебування у таборі, у січні 1943-го, Хілел зумів влаштувати втечу сім'ї. У невеликому селі Унів вчитель і директор сільської школи Микола Дюк погодився прийняти і заховати родину Сафран на горищі школи. Дружина Миколи Марія спочатку чинила опір - у них було троє дітей, і всій родині загрожувала неминуча смерть, якщо б німці або хто з сусідів виявив Сафранів у школі. Ризик був величезний, але, зрештою, вона погодилася. Крім Роалда і його мами, Дюки також ховали двох братів Клари Сафран та дружину одного з них - всього п’ять осіб. Дюки й самі жили у школі.
Протягом довгих 15 місяців Сафрани, включаючи 5-річного Роалда, переховувалися на горищі школи. Марія готувала для них їжу, Микола робив все, щоб зберегти перебування втікачів у таємниці, що було нелегко - важко уявити більш публічне місце, ніж школа. Дюк переводив Сафранів з одного кута горища в інший. Довгими годинами 5-річному Роалду забороняли ходити по дошках підлоги, що рипіли, і голосно говорити. Мама влаштовувала ігри, стиха розповідаючи, як добратися від Унева до Сан-Франциско (дорога незмінно вела через Львів, де Сафран нібито зупинялися в однієї з бабусь Роалда). Через багато років Гофман присвятив цим маминим іграм окремий вірш.
Горище школи, де вони переховувалися, мало одне віконце, завжди прикрите віконницями.
Воно дозволяло Роалду іноді спостерігати за зовнішнім світом, за грою дітей у шкільному дворі, але він завжди бачив тільки одну і ту саму невелику ділянку двору. Коли діти втікали звідти, хлопчик дивився на спорожнілий шматочок землі, слухаючи крики ровесників-втікачів.
Крім блискучої кар'єри в науці, Роалд також опублікував кілька збірок своїх віршів, деякі з них присвячено його рокам на Львівщині. Під час нашої бесіди пан Гофман підтвердив, що ці вірші засновані на реальних подіях - на власному досвіді або оповіданнях матері.
У вірші "Поле Зору" (на жаль, тільки у нашому приблизному переказі з англійської) Гофман розповідає про життя на горищі школи. Вічний оптиміст, що бачить хороше в найбезнадійнішій ситуації, Гофман натякає, що віконце школи з його постійним, незмінним виглядом, навчило його зосередженій концентрації на найменших деталях — неодмінному таланті для будь-якого хіміка, зрештою, для будь-якого справжнього вченого:
"З горища хлопчик спостерігав дітей за грою,
а вони завжди втікали за раму вікна.
Та старі віконниці затуляли простір, тому він часто не бачив,
куди покотився м'яч, копнутий Ігорем (чув, що діти так його називали).
Крутився за віконною рамою, намагаючись розширити свій світ.
Бачив дружину вчителя Дюка з кошиком, потім вона поверталася
з яйцями; відчував запах.
Побачив, що втік жирний гусак і подумав,
що він рятується, щоб його не зарізали.
Одного разу пройшла дівчинка в гуцульській вишиванці.
Він не міг бачити неба, поперечини були спрямовані вниз,
і тільки поле біля школи,
завжди те ж саме поле, тільки сніг перетворювався
спочатку на болото,
потім в траву
і знов у сніг.
Хлопчик виріс і приїхав до Америки,
він був хорошим студентом, якого хвалили за увагу до фактів;
він навчав людей помічати кожну зміну молекул,
чому етілін на залізі поводиться так, а не інакше.
У цьому світі, він думав, все повинно мати причини.
Його вірші не були мрійливими, а повні зосередженістю на фактах.
І вже потім він дивився на свою матір,
чиї очі вже закривалися, повертав її голову,
точно так само, як він це робив,
щоб зловити проблиск,
найменшу частку світла нашого ув'язненого світу".
Влаштувавши втечу сім'ї, батько Роалда Хілел залишився у таборі. Навесні 1943 почалася ліквідація Золочівського гетто. Людей збирали на золочівській площі, після чого відвозили в ліс поблизу Єлович, 4 км від міста, де їх розстрілювали і ховали у спільній ямі (всього близько 6000 осіб). У червні 1943 Хілел намагався організувати втечу ув'язнених з табору. Він придбав зброю і приготував план втечі, плануючи створити партизанську групу з утікачів, але один з євреїв-в'язнів видав плани німцям.
Батька Роалда Хілел розстріляли під час показової публічної страти на площі Золочева, на яку німці насильно зігнали сотні городян. Біль втрати батька відображена у вірші Роалда, "Червень 1943":
"Інші поверталися давно після
закінчення війни, і я був упевнений,
що ти не загинув, батьку.
Коли вони вели тебе через місто,
ти вирвався і втік.
Вони застрелять кого-небудь іншого.
Одного разу ти повернешся,
худий, у розірваному одязі,
розкажеш мені історії
з доріг, де ховався.
В один із днів прийдеш,
крокуючи довгим шляхом з Росії.
І коли ти не виправдав моїх сподівань
і не повернувся, я попросив маму
розповісти мені ще один раз,
що сталося,
і я змусив себе увійти у свідомість
єврея, котрий зрадив тебе,
мій батьку,
котрий видав твою заховану зброю,
твої плани втечі.
Я сказав йому, який ти сміливий.
Коли це не спрацювало, батьку,
я мріяв, маючи владу,
щоб я міг вкачати горілку
в кров, уповільнити
українського поліцая,
який дістав свій пістолет,
коли ти кинувся на есесівця.
І коли з цим так само нічого не вийшло,
О, батьку,
Я закрив всі віконниці
і відвернув обличчя
людей, яких змусили
спостерігати на площі,
щоб вони не побачили тебе, який впав,
щоб вони не почули, як ти двічі назвав
ім'я моєї мами".
- Ви знаєте, де ваш батько похований?
- Ні, звичайно ні. Його страчено у Золочеві, є свідки, але де могила - невідомо. Я знаю, де похований мій дід - у дворі Золочівського замку, того самого замку, про який дехто стверджує, що там євреїв не вбивали.
У червні 1944-го, коли Червона армія підійшла до Золочева, настав час залишити шкільне горище. Вірші пана Роалда дуже талановиті, змістовні і насичені подіями, тому дозволю собі ще один раз вільно переказати зміст "Червень 1944", у якому Гофман описав, як втікачі перейшли лінію фронту і в підсумку повернулися до Золочева:
1.
Жінка веде своїх братів через канаву. Вони спираються на неї, їх м'язи занадто слабкі для ходьби після п'ятнадцяти місяців переховування на горищі. Російські танки через негоду стояли біля Бережан, і українець, який ховав їх, сказав, що вони повинні йти через мокрі поля раннього літа, від дому, від горища. Німецькі війська були ще в селі, і сусіди казали, що вони чують схованих євреїв. Тож однієї ночі вони обв’язали ганчірки навколо свого взуття і попрямували в бік російських ліній. Жінка була втомленою, але коли шестирічний хлопчик не міг більше йти (чи плакав він?), вона взяла його на свою спину. Вітер був новинкою для хлопчика. На горищі одна цеглина випала із стіни, смішки дітей проникали всередину, але не вітер, бо дірка від цегли була маленькою. Огорожа показалася на пагорбі, і брат сказав, що їм треба перейти поле. Він мав пістолет із чотирма кулями (але їх було п'ятеро). І вони рушили повільно, ноги потопали в глині, світанок зустрів їх в дорозі до російських позицій.
2.
Танки (слава Богу, з червоною зіркою) чередою на дорозі примусили їх відскочити. Ми - євреї, вони кричали вантажним машинам, ми хочемо дістатися до Золочева. Одна вантажівка зупинилась, російські солдати виповзли повільно на узбіччя, деякі загорнуті у коци, що пахли горілкою і капустою. Вони дали чоловікам самокрутки, хлопчику - льодяника. Один сказав його матері на ідиш - я з Одеси і, витягнувши пошарпану книгу - дивись, я маю мої молитви зі мною. Солдати обняли один одного, шинелі розпростерті, помочилися на узбіччі, і сказали - вони можуть залізти і їхати, як далеко вони заїдуть. Решта заснули, але хлопчик дивився через борт машини, яка нахилялась на дорожніх вибоїнах та зупинялася, щоб пропустити танки. Він бачив ногу в канаві, потім тіло викривлене, як мертве, і подумав: напевно, це німець.
Він бачив машини з «катюшами», загін, що чистив дула гармат, складаючи снаряди. Зрозумів - стріляли вночі. І ще тіло, дві руки, каска. Крові не було в цьому болоті, тільки солдати матюкалися українською щодо проколеного колеса під сірими небесами. Його покликала мати, і він повернувся.
3.
Російська вантажівка залишила їх за п'ять кілометрів від міста. Вони купили трохи молока, хліба та ковбаси у селянина, який подарував погляд, але взяв золоту монету. Хлопчик ковтнув молока, йому не сподобалося, він не пив молока вже три роки. Вони переспали в коморі, увійшли в місто наступного ранку. Польська жінка, підмітаючи перед воротами, впізнала їх. Вона нахмурилася:
- А, Сафрани, так що, вони вас всіх таки не вбили?
Їхній будинок, як і раніше, стояв. Найбільший будинок на Яґелонській. Тільки дах був прострелений. Коли вони постукали, чоловік вийшов до дверей: тут живемо ми, ми думали, ви не повернетесь. Меблі зникли, але кахльові пічки стояли в кутку кожної кімнати. Хлопчик знайшов матір, що плакала з фотографією дитини в руках (це я, це я?). Та фото чоловіка, що штовхає візок до парку, тримаючи за руку його матір".
Усі речі Сафранів зникли, знайдений фотоальбом з передвоєнними фотографіями, що відображають щасливі роки сім'ї Сафран, з підписами матері, був єдиним, що залишилося від колишнього, більш неіснуючого життя, яке тепер здавалось віддаленим на 100 років.
Альбом, раніше ніде не опублікований, з підписами матері Роалда
Залишившись без будинку і майна, Сафрани подалися на Захід. Спочатку в Краків, потім у Лінц, далі – до Німеччини, поки нарешті не дісталися до Америки.
Мати Роалда вийшла заміж за чоловіка, чиє прізвище (Гофман) Роалд і взяв.
В одній зі статей Гофман зазначив, що, хоча він не міг сформулювати це в ті роки, але відчував, що люди не уособлюють повного зла чи добра - потенціал добра і зла існує в кожній людині. У нашій бесіді Роалд поставився до цієї трагедії з притаманним йому філософським ухилом.
- У ранньому віці ви зустрілися з екстремальним злом і екстремальним добром різних людей, які обрали різні дороги. Що змушує людей вести себе по-різному в однаковій ситуації? Як це вплинуло на ваше життя?
- Війна поставила людей у тяжке становище. Вибір був - брати участь у знищенні сусідів, залишатися осторонь або врятувати сусідів. На жаль, багато хто з наших сусідів надавав безпосередню допомогу німцям, брав участь у вбивствах непрямо або й безпосередньо. Я часто намагався переконувати маму і дядька, що це німці робили більшість вбивств, але вони були непохитні - для них факт, що сусіди зрадили сусідів, закоренився глибоко в душі. Я не знаю, чому одні люди діють так, а інші - інакше. Швидше за все, це залежить від окремих індивідуальностей. Микола Дюк вирішив врятувати нас. Можливо, позначилася його освіта. Він володів німецькою. Гадаю, він був прекрасною людиною з певними цінностями.
Після війни вдячні Роалд і його мати Клара продовжували підтримувати листування з Дюками через канадське консульство. Клара навіть відіслала вовну Марії Дюк, з якої та зробила український рушник і відправила його назад Кларі. Однак зустрітися знову з Миколою і Марією Дюк так і не вдалося - вони померли до падіння залізної завіси.
(Далі буде)