Вона називала його "мій Ноно", а свої листи до нього підписувала "твоя Фіфі". Вона стверджувала, що він володіє ключем до таємниці музики, а він написав для неї пісню, що стала одним з музичних символів Франції. Її ім'я знає весь світ - це Едіт Піаф. Його ж звали Норберт Ґланцберґ.
Ґланцберґи жили у баварському Вюрцбурзі. У 1914 році в житті Норберта сталося кілька знаменних подій: народилася сестричка Лізель, почалася Перша світова війна і батька призвали служити санітаром. Втім, прощання з ним було майже непоміченим, тому що в той самий день привезли величезний ящик з піаніно, придбаним мамою Норберта, яка більше за всіх вірила у талант сина.
У школі Норберт нудьгував, набагато цікавішими для нього були заняття у вюрцбурзькій консерваторії, яку він почав відвідувати ще 14-річним і відразу ж прославився як "божественно талановитий". Композиції юний Ґланцберґ навчався в класі професора Германа Цільхера, директора консерваторії, засновника Вюрцбурзького моцартівського фестивалю, найстарішого в Німеччини і одного з перших в Європі.
У 1927 році Норберт повідомив батька, що кидає школу і починає працювати в театрі акомпаніатором. Але Шмуель, як багато єврейських батьків, мріяв бачити сина лікарем або юристом. Чи ж для цього він з дня у день мандрував цілою Баварією, пропонуючи роздрібним торговцям зразки вина, щоб його первісток став якимось клезмером, мандрівним музикантом, що радіє кожній заробленій на весіллі монеті?
Але Норберт і не думав ставати скрипалем на весіллях. Його прийняли концертмейстером у вюрцбурзький театр; завдяки випадку йому вдалося диригувати кількома операми і навіть керувати постановкою "Тригрошової опери" Брехта. Світова економічна криза 1929 року не оминула і Вюрцбург, театральний бюджет скоротився, а разом з ним і репертуар. Але Норберт і так вже дедалі частіше поглядав у бік вокзалу - його вабили міста, чиї назви він ще малюком зачаровано читав на вокзальних табличках: Мюнхен, Відень, Берлін.
Норберт відправився в Аахен, де мав акомпанувати на репетиціях балетної трупи, супроводжувати драматичні спектаклі, а також диригувати. Аахен став ще одним трампліном для Ґланцберґа. У тамтешній балетній трупі працювала Ірмґард Керн, яка також приїхала з Вюрцбурга. Одного разу вона попросила Норберта акомпанувати їй на показі в берлінському театрі-вар'єте "Адміралпаласт", де тоді готували нову постановку "Королеви чардашу" Імре Кальмана. Можна тільки здогадуватися, що пережив юнак з провінції, який ще не бачив великих міст, потрапивши в метрополію на Шпреї. Вулиці, заповнені автомобілями, двоповерхові автобуси, метро, про яке він колись тільки чув. Але найнесподіваніше сталося під час показу в "Адміралпаласті". Коли Ірмґард закінчила свій номер, члени комісії буквально вибігли на сцену, і серед них сам маестро Кальман. Але їх цікавила не танцівниця. "Де ви працюєте?" - Запитав Кальман піаніста. - "Я концертмейстер в Аахенському театрі". - "Скільки ви там заробляєте?" - "150 марок на місяць". - "Якщо будете тут, отримаєте 350".
Ця щедра пропозиція вирішила долю двадцятирічного музиканта з Вюрцбурга. "У Берліні стільки музикантів, що вони знайшли в мені?" - питав себе Ґланцберґ.
Кожна репетиція приносила Норберту знайомство зі знаменитостями. Одним з нових знайомих Ґланцберґа став елегантний блондин Ганс Альберс, зірка сцени та німого кіно. Гансу подобався рудоволосий капельмейстер Ґланцберґ, і він часто запрошував Норберта до себе.
У ті роки кінематограф був надзвичайно популярним у Берліні. Досить сказати, що в 1925 році кінотеатри загалом відвідали 44 мільйони глядачів. Однією з найпопулярніших була музична комедія "Троє з бензоколонки", в якій знімалася Ольга Чехова. Мелодії з цього фільму виспівують в Німеччині до нині.
На кіностудії УФА, де тільки-но був знятий перший німецький звуковий фільм, що здобув світове визнання, "Блакитний ангел" з Марлен Дітріх в головній ролі, режисер Біллі Вайлдер приступив до зйомок фільму "Фальшивий чоловік". Для цього фільму Ґланцберґ створив титульну пісню: "Лови мене, коханий, я - твоя весна, я - твоє сонячне світло ...", що стала хітом літнього сезону. Газети захоплювалися: "Новачка звуть Норберт Ґланцберґ. Його ритми спокусливі, а композиції захоплюють, як найкращі творіння Фрідріха Голландера (автора пісень до "Блакитному ангела"). Він пише легко і невимушено, буквально однією лівою". "Фальшивий чоловік" демонструвався і у Вюрцбурзі. Шмуель Ґланцберґ, давно перестав засуджувати вибір сина, він стояв біля входу в кінотеатр і, вказуючи на афішу, де ім'я Норберта було виведено великими літерами, гордо повторював: "Це - мій син!"
Ґланцберґ писав музику і до інших фільмів, але незабаром УФА перестала співпрацювати з євреями. 15 липня 1932 журнал "Німецький фільм" написав про те, що композитори УФА - суцільно євреї, а німецьку літературу і кіно мають створювати тільки люди, "які відчувають по-німецьки". Сам тодішній гауляйтер Берліна Йозеф Геббельс виступив з цього питання, згадавши конкретно Ґланцберґа: "Цей маленький єврей Ґланцберґ злизує у молодих світловолосих композиторів масло з хліба". Пізніше Норберт з гіркою усмішкою згадував про цю персональну згадку як про особливу честь.
Цькування посилювалася. Якось увечері господиня квартири зустріла Ґланцберґа на розі перед будинком і попередила: "Не ходіть додому - на вас чекають двоє з гестапо!"
Центром еміграції для багатьох німців у перші роки гітлерівського режиму був Париж, і Ґланцберґ, за прикладом колег, поспішив до Франції. Емігранти зустрічалися в кафе і розмовляли цілими ночами. Нерідко там же траплялося знайти роботу. Німецький письменник Герман Кестен у книжці "Поет в кафе" писав: "В еміграції кафе були будинком і батьківщиною, церквою і парламентом, пустелею і полем суперечок, колискою ілюзій і кладовищем".
У Парижі Ґланцберґ зустрів Біллі Вайлдера, (згодом видатного американського кінематографіста, власника багатьох Оскарів і, між іншим, за походженням так само польського єврея, - Манкурт) який готувався до подальшої подорожі - в США. "Поїхали разом, Норберт". Але Ґланцберґу було важко уявити своє життя за океаном. Він і сам не знав, чому. Можливо, це був страх провінційного юнака, та й батьки з сестрою залишалися у Вюрцбурзі, він не хотів ще більше віддалятися від них.
Потрібно було заробляти гроші, і комітет біженців запропонував Ґланцберґу роботу вуличного продавця дрібних канцелярських причандаль, але, як композитор згадував згодом, серед всіх талантів, дарованих йому, не було таланту підприємництва.
Зароблених франків ледь вистачало на харчування, але все-таки йому вдалося взяти напрокат акордеон, і він грав у дворах, а потім йшов у емігрантську їдальню, займав місце за столом, вкритим білою скатертиною, отримував обід з чотирьох страв, склянку вина, і йому здавалося, ніби повернулося попереднє життя.
Потім була робота піаністом в єврейському театрі й керівництво невеликим ансамблем: акордеон, контрабас, він сам - за роялем, гітаристом ж був легендарний циган Джанго Рейнхард, автор "мінорного свінгу". Вони регулярно грали в танцювальних залах і кафе, і саме тоді Ґланцберґ ввібрав стиль французької легкої музики.
*
Едіт Піаф тоді теж мусила доводити самій собі та оточенню, на що здатна вона, підібрана на вулиці татом Лепле – власником кабаре на Єлисейських Полях. Лепле навчив її репетирувати з концертмейстером, вибирати репертуар і поводитися на сцені. Саме він знайшов для Едіт псевдонім - Піаф, "горобчик". Перші виступи були успішні, але незабаром Луї Лепле убили пострілом у голову, і Едіт Піаф опинилася серед підозрюваних, тому що в заповіті він залишив їй невелику суму. Газети роздули цю історію, і відвідувачі кабаре, де виступала Едіт, поводилися вороже, вважаючи, що вони мають право "покарати злочинницю". Всі відвернулися від неї, друзів можна було перерахувати на пальцях руки.
Якось ансамблю Ґланцберґа довелося акомпанувати маленькій співачці. На ній висів безформний одяг, на ногах були масивні черевики, говорила вона так, що Ґланцберґ не розібрав ні слова, а співати не вміла зовсім. Голос звучав одночасно і скрипуче, і пронизливо, і до того ж майже не був поставлений. Але якась глибока меланхолія в поєднанні з драматизмом виконання захопили слухачів. Закінчивши співати, вона спустилася з балкона у зал, до публіки, щоб за звичаєм вуличної співачки з бляшаною тарілкою в руках зібрати чайові. Тоді ніхто не передбачав, що через кілька років Едіт Піаф стане всесвітньо відомою зіркою шансону. І Ґланцберґ ніяк не міг припустити тієї ночі, що одного разу від цього маляти буде залежати його життя.
Коли Ґланцберґ прибув 1933 року до Парижа, його зареєстрували не як німця, а як поляка, адже він народився в Польщі. Тому вже 6 вересня 1939 року, через 5 днів після нападу Гітлера на Францію, Норберта призвали до піхотної частини польської Армії у вигнанні під командуванням маршала Сікорського, яка входила до складу французької армії. Раптово Норберт Ґланцберґ, музикант, антимілітарист, поляк проти своєї волі, опинився серед рішучих і не дуже доброзичливих польських солдатів, під бомбардуванням німецької авіації. І Ґланцберґ втік. Він пройшов 200 км до Марселя, де знайшов притулок в центрі для біженців під багатообіцяльною назвою "Ласкаво просимо".
У марсельських кафе, які були, як і в Парижі, місцем зустрічі емігрантів, Ґланцберґ одразу ж зустрів своїх колишніх колег і познайомився з багатьма знаменитостями: Фернанделем, Тіно Россі, Морісом Шевальє. І ось, на початку жовтня 1941 року, в тому кафе, де частенько сидів Норберт, з'явилася Вона, та дівчинка, яка кілька років тому в Парижі збирала чайові в бляшану тарілку. Тепер все змінилося. Двадцятип'ятирічна Едіт Піаф була зіркою, кожен у Франції знав її ім'я. Співачку чекали нові гастролі - "горобець з Парижа збирався облетіти Південну Францію". Ґланцберґ згадував: "Вона шукала піаніста і вирішила взяти мене". Тоді німецькі війська зайняли Париж, був утворений новий урядовий кабінет маршала Петена, чия політика щодо євреїв відповідала нацистським вимогам.
Саме коли турне закінчилося, ситуація драматизувалося. Німці зажадали видачі євреїв і з французькими паспортами та іноземців. Проводилися облави, всі спіймані були безжально депортовані. Едіт Піаф ховала Ґланцберґа у бабусі свого секретаря під Марселем. Це стало першим притулком Ґланцберґа, за яким ішли безліч інших. Деякі належали до марсельської мережі нелегального опору, там не тільки ховалися люди, а й зберігалися продукти та одяг. Ґланцберґ більше не міг виступати, навіть виходити на вулицю було ризиковано. Едіт бачила, що петля навколо шиї "її Норберта" затягується, і шукала вихід. Її популярність допомогла знайти шлях до порятунку.
Едіт попросила графиню Лілі Пастре надати притулок Ґланцберґу в своєму розкішному замку неподалік від Марселя. Замок у необароковому стилі був оточений величезним парком зі ставками і каналами, засадженим магноліями і платанами. Незліченні маленькі гроти, вкриті кущами у разі облави могли стати притулком. Крім Ґланцберґа, чиє перебування в замку оплачувала Едіт, графиня прихистила Клару Хаскі, одну з найкращих піаністок світу. Та страждала від раку мозку і чекала операції, яку згодом успішно провели просто в підвалі замку. Крім того, в замку жили хореограф і секретар Дягілєва Борис Кохно, відомий сценограф Крістіан Берар і диригент Мануель Розенталь, учень Равеля. Ці діячі мистецтва створювали для графині свого роду салон, в якому вона панувала. Лілі Пастре часто описували, як ексцентричну особу, яка гасала в спортивному авто і більше всього на світі любила мистецтво.
Ґланцберґа переховував і композитор Жорж Орік, який став після війни директором Гранд-Опери. У нього був будинок у Антібах, де нерідко вечорами музикували гості і сам господар. Вони забували про обережність. Одного разу, коли Ґланцберґ грав на роялі твори Бетховена, у двері постукали. Це були німці, які прийшли нагадати про затемнення. Один з них запитав: "Хто тут грає музику моєї батьківщини?" Норберт скам'янів за інструментом. Солдат зміряв його довгим поглядом, повернувся, і непрохані гості пішли. Ґланцберґ був впевнений, що це провал, і через багато років ще пам'ятав жах тих секунд, коли знаходився між життям і смертю.
Того разу обійшлося, але 2 травня 1943 року в Ніцці в готелі, де він жив за фальшивим паспортом, Ґланцберґа схопили. Йому дозволили відправити листа графині Пастре, яка разом з Едіт і Тіно Россі стала домагатися його звільнення. Зрештою відома акторка "Комеді Франсез" і зірка кіноекрану Марі Белл зуміла переконати префекта поліції Дурафу заступитися за талановитого музиканта. Відбувся щасливий порятунок в машині префекта, який через десятиліття, в 1990-х роках, побачивши передачу про Ґланцберґа на французькому телебаченні, подзвонив йому і нагадав давні події.
6 червня 1944 відбулася висадка союзників у Нормандії, незабаром Піаф вперше виступила у денних виставах "Мулен Руж" разом з молодим Івом Монтаном, а 24 серпня танки французького генерала Леклерка в'їхали в столицю.
Усі діячі мистецтва, які виступали під час окупації, мали постати перед "Комітетом з очищення". Серед них і Едіт Піаф. Норберт Ґланцберґ неодноразово виступав у цих процесах як свідок, підтверджуючи чесне ім'я багатьох колег. На користь Едіт, крім Ґланцберґа, свідчили врятовані нею євреї – композитор Міхаель Емер і режисер Марсель Блістен.
Навесні 1947 року Ґланцберґ, супроводжуючи Тіно Россі в гастрольній поїздці по Америці, вперше за довгі роки розлуки зустрівся зі своїми батьками і сестрою, що встигли емігрувати буквально в останні хвилини.
У 1949 році з'явилася пісня, яка стала візитною карткою Іва Монтана і принесла Ґланцберґу великий успіх: Les grands boulevards , "Великі бульвари".
А незабаром Піаф згадала про мелодію з пульсуючим мотивом, яку Ґланцберґ награв їй ще 1942 року. Вона зателефонувала поетові Анрі Конте: "Анрі, ось мелодія, складена Норбертом, яка переслідує мене всюди. Моя голова просто гуде від неї. Мені швидко потрібен чудовий текст". І стала по телефону наспівувати: "Tada-tada-tada!".
Конте осяяло: "Ось воно! Немає більш прекрасної історії для шансону! Слова Едіт просто потрібно звернути в поезію! Padam, рadam - як биття серця. Padam, цей мотив переслідує мене день і ніч, він приходить здалеку і зводить мене з розуму!"
15 жовтня 1951 року пісня "Padam, рadam" була записана на платівку. Цей шансон знайшов безсмертя, втілившись у незліченних версіях і ставши легендою двадцятого сторіччя, а з ним і вони - Едіт Піаф і Норберт Ґланцберґ. Пісня переступила океан, і мати Норберта з гордістю написала синові, що багато разів чула його пісню по американському радіо.
У 1950-х Ґланцберґ познайомився з Марією Мазурек, двадцятирічною полькою, що виросла у Франції. Так зустрілися дві людини родом з Польщі, католичка і єврей, що знають Східну Європу лише з розповідей батьків. Ґланцберґ, за його словами, був ситий богемними бестіями. Марішка була іншою. З нею він почувався спокійно, саме це і було йому потрібне після всього пережитого. Вони одружилися 15 січня 1952, а в листопаді 1959-го народився довгоочікуваний син Серж. Його фотографії нагадували мамі Ґланцберґа самого Норберта, і вона була сповнена гордості, хоч онук і не був євреєм.
В кінці п'ятдесятих Ґланцберґ інтенсивно писав музику до французьких кінофільмів: "Мій дядечко" з Бріжіт Бардо, "Михайло Строгов - кур'єр царя" з Курдом Юргенсом, і улюблена багатьма поколіннями "Чаклунка" з юною Мариною Владі.
Ґланцберґу не вдалося отримати французьке громадянство, а приймати польське чи німецьке у нього не було бажання: "Я вирішив залишитися без громадянства. Адже прийняти одне - зробити крок проти іншого".
У 1976-му Марішка, яка, здавалося б, завжди залежала від Норберта і була прив'язана до нього, пішла від чоловіка. Син Серж жив то в батька, то у матері, а у двадцять років поїхав до Англії - сімейна історія Ґланцберґів повторилася. Молодий чоловік, переситився класичною музикою, що постійно звучала вдома, обожнював рок, Rolling Stones, Джиммі Хендрікса і не розлучався з електрогітарою, яку батько і за музичний інструмент не вважав. В Англію Серж відправився вчитися звукозапису, так як вважав, що в Парижі цьому навчитися не можна.
Всі залишили Ґланцберґа. Він жив у Нейі-сюр-Сен, західному передмісті Парижа, облюбованому творчими людьми, де на кладовищі спочивають Василь Кандинський, Анатоль Франс, Андре Моруа, Рене Клер і Франсуа Трюффо. Вечори проводив на концертах і в опері, самотність переживав болісно. Відкривши для себе бібліотеку Інституту Ґьоте, він почав знову читати німецькою, одного разу побачив збірник Der Tod ist ein Master aus Deutschland ("Смерть - майстер з Німеччини"), складений з віршів, написаних ув'язненими в концтаборах євреями і борцями Опору, більшість з яких загинули. Враження було таке глибоке, що Ґланцберґ, вибравши дванадцять віршів, створив вокальний цикл "Пісні Голокосту". Ґланцберґ говорив, що найвеселіший мотив звучить у східноєвропейських євреїв в мінорі. Музичне підтвердження цьому - "Єврейська сюїта" для двох фортепіано, яку композитор створив, читаючи книги Ісаака Башевіса Зінґера і згадуючи розповіді матері.
Ім'я Ґланцберґа було популярним у Франції, фільми з його музикою демонстрували в багатьох країнах, але у Вюрцбурзі, де він виріс, нікому нічого не було відомо про його долю. Все змінилося 1997 року, коли в місті організували виставку, присвячену німецьким емігрантам у Франції.
Вюрцбурзька журналістка Астрід Фрайайзен натрапила на згадку про Норберта Ґланцберґа і, сповнена цікавості, розшукала його у Франції. Вона сама розповідала про це так: «Це було 3 квітня 1997 року. У біографічному довіднику вюрцбурзьких євреїв значилося, що він народився в 1910 році, місце проживання в 1982 році - Нейі-сюр-Сен. Але ж вже минуло 15 років...
Я подзвонила в міжнародну довідкову та попросила знайти паризький номер Норберта Ґланцберґа. Оператор, звично, відповів "Хвилиночку!", а потім швидко продиктував цифри. Я була приголомшена. Якщо це справді він, то, напевно, вже страждає амнезією, глухий і не хоче більше розмовляти німецькою після всього, що пережив, а то й просто не пам'ятає німецьку. Але потрібно все-таки спробувати, і я рішуче набрала номер.
Жіночий голос відповів по-французьки: "Месьє Ґланцберґ у ванній, спробуйте через десять хвилин". Так просто і майже неймовірно! Чому ж ніхто не спробував відшукати його раніше?»
Як тільки Астрід назвала себе і повідомила, що працює на баварському радіо у Вюрцбурзі, Ґланцберґ заплакав. Згадав місто, театр і консерваторію, в якій навчався. По-німецьки говорив спочатку із затинаннями, потім все вільніше, дотепно й виразно, за двадцять хвилин розгорнувши перед Астрід десятиліття свого життя. Але не випадково він назвав останню частину "Єврейської сюїти" "І все-таки!". Тому що слідом за розповіддю про драматичні події свого життя, Ґланцберґ сказав: "Чудово. Я хочу ще раз побачити Вюрцбург і репрезентувати там свої твори. Потрібно знайти музикантів і хорошу вокалістку, наприклад, Ганну Шигул, відому співачку і актрису ".
Закінчивши розмову, Астрід довго не могла прийти до себе. Ніч минула без сну, а на наступний день в ефір вийшла перша радіопередача про Норберта Ґланцберґа. Пізніше Астрід написала книгу Chanson für Edith - "Шансон для Едіт".
Композитор, який, розповідаючи синові про Німеччину, ніколи не пов'язував німецьку культуру з фашизмом і "солодким Адольфом", які вкрали його роки, хотів цим поверненням замкнути коло свого життя. Повернувшись у місто дитинства майже через сімдесят років, в 1998 році, Ґланцберґ гуляв вулицями, згадував людей і будівлі і дивувався новому Вюрцбургу. Концерт відбувся в залі Вищої школи музики. Після спустошливого бомбардування 16 квітня 1945 від старої будівлі, в якій навчався Ґланцберґ, залишилися тільки ворота, але у композитора не було часу на сентиментальність. Репетируючи, він забував про все, адже ним керувало єдине бажання: саме тут, у Вюрцбурзі, показати, до чого він прийшов у кінці життя, тому вимоги до музикантів були дуже високі.
"Єврейська сюїта" і "Пісні Голокосту" прозвучали при переповненому залі, а коли 88-річний композитор, який від хвилювання не міг говорити, сів за рояль, щоб зіграти на біс, всі вісімсот глядачів почали підспівувати з перших же тактів, причому багато з них тільки тоді дізналися, хто ж написав "Падам, падам" і "Великі бульвари".
У 2000 році диригент Фред Часлін, який був дуже близький з Ґланцберґом в останні роки, оркестрував "Єврейську сюїту", що додало їй ще більшої виразності й барвистості. Після прем'єри у Франції і в Ізраїлі твір вперше прозвучав у Німеччині у виконанні філармонічного оркестру Вюрцбурга, а композитор був нагороджений премією міста в галузі культури. Незабаром Даніель Кляйнер, музичний директор театру і художній керівник моцартівського фестивалю, зробив оркестровий переклад фортепіанної партії "Пісень Голокосту". Але композитор не встиг почути цикл у такому виконанні - він помер 25 лютого 2001 року.
У пам'ять про Ґланцберґа прем'єра "Єврейської сюїти" з Єрусалиму транслювалася по всій Європі, а в день об'єднання Німеччини вона прозвучала на площі перед Райхстагом у виконанні берлінського молодіжного оркестру. На будинку, в якому композитор провів 20 років життя, нині висить меморіальна дошка, а перед кожним Різдвом хор хлопчиків виконує його пісню Noel c'est l'amour - "Різдво це - любов".
Норберт Ґланцберґ повернувся до Вюрцбурга назавжди.
Від Манкурта
Читачі, звичайно, здогадуються, чому розповідь про талановитого композитора з'являється на сторінках ZAXID.NET . Так, правильно, тому що Натан Ґланцберґ народився 1910 року в Рогатині, в Галичині, в сім'ї дрібного торговця Шмуеля Ґланцберґа. У надії на краще життя сім'я перебралася на Захід, до баварського міста Вюрцбурга. Відразу ж після переїзду Натана стали називати Норбертом.
Перекладаючи цікаву статтю Регіни Кон на українську, я залишив текст практично у первісному вигляді, хіба абзац про місце народження композитора Ґланцберґа переніс в кінець - для інтриги. А ще скоротив слово "галицький" в цитаті від Йозефа Геббельса. Насправді головний пропагандист і оратор Третього Райху обурювався: "Цей маленький галицький єврей Ґланцберґ злизує масло з хліба….". Геббельс не здогадувався, що велич композиторів вимірюється зовсім не сантиметрами, а відлунням душі, коли слухаєш у виконанні геніальної Едіт Піаф безсмертну пісню, написану уродженцем Рогатина Норбертом Ґланцберґом. 25 лютого 2011 року минуло рівно десять років з дня смерті композитора.
Давайте послухаємо ще раз "Падам, падам, падам" - як биття серця…