В усі дні свого життя, за всіх обставин Олександр Аксінін був людиною вільною. В цьому його таємниця і головний урок. І неминущий приклад. Й інколи докір
"Визнаємо те, що визнають усі ідеалісти, - ілюзорну природу світу. Зробимо те, чого не зробив ані один ідеаліст, - шукаймо нереальності, які підтверджують цю його природу. Я гадаю, що ми знайдемо їх в антиноміях Канта й у діалектиці Зенона. Ми (та божественність, яка закладена в нас) створили світ у своїх мареннях, мріях. Ми уявили його як міцний, таємничий, зримий, повсюдний в просторі і постійний в часі. Однак ми відкрили в його архітектурі вельми витончені і вічні нелогічності, що свідчать про його оманливість".
Аргентинський письменник Хорхе Луїс Борхес, якому належать ці слова, був одним з найулюбленіших авторів Олександра Аксініна. Несподіваним і дивовижним способом розкриваючи суть творчості, він неначе мав на увазі глядачів і шанувальників мистецтва Аксініна, що було основним змістом біографії львів'янина. Не меншою мірою ці слова можуть стосуватися й подробиць біографії Аксініна. Драматизм людського буття присутній у них повною мірою і завжди.
Олександр Дмитрович Аксінін народився у суботу, 2 жовтня 1949 р. у Львові, місті, де минуло все його життя. Світлого осіннього дня його очі вперше глянули крізь вікна Залізничної лікарні на вул. Огієнка. А в периметрі прямокутника, що утворюється взаємоприлеглими частинами вулиць Огієнка-Листопадового Чину-Гоголя і Городоцької, худорлява, випростана, зосереджена, поспішно крокуюча постать Олександра Аксініна - малого хлопця, підлітка, юнака - з'являлася мало не щодня впродовж багатьох років. Навпроти парку ім. І.Франка, у приміщеннях колишньої садиби Агенора Голуховського, цісарського намісника Галичини, - майже поруч із місцем появи на світ - містився неіснуючий нині дитячий садок, де минуло дитинство Олександра. На протилежному кінці паралельної вул. Гоголя у будинку колишньої єврейської гімназії досі діє середня школа, де він навчався.
Батьки Олександра, які у момент його народження були ще молодими, до весни 2000 р. жили у Львові у тому ж будинку №4 на вул. Газовій, що став рідною домівкою художника. Людмила Юхимівна (1923-2000 рр.), мати Сашка, все життя пропрацювала в установах залізниці, а його батько, Дмитро Петрович (нар. 1927 р.), на той час був військовим картографом. Зайняті справами повсякденного виживання, батьки мали обмаль часу для опікування малюком і спілкування з ним - тому для всіх великим полегшенням став переїзд до Львова на початку 1950-х рр. бабці Сашка - Олександри Михайлівни Нестерової (1894-1971 рр.), колишньої вчительки, репресованої і засланої, яка, звільнившись, вирішила не розлучатися з донькою – матір'ю майбутнього художника - та її родиною. Саме вона щодня відпроваджувала Олександра у садок та початкові класи школи, зустрічала і годувала його, стежила за оцінками і допомагала батькам у вихованні хлопця. Ставши ще у ранньому дитинстві Олександра дуже близькою йому людиною, бабця залишилася нею назавжди - саме вона підготувала Сашка до хрещення, яке відбулося у православному храмі св. Георгія на вул. Короленка у Львові. Зі зрозумілих причин дата і решта учасників цієї церемонії залишилися невідомі. Згодом у родині з'явилася на світ ще одна дитина – молодший брат Олександра, Сергій (1954-2000 рр.).
Художня обдарованість Олександра Аксініна стала очевидною всім ще у дошкільному віці. Взявши до рук олівці, він залишив їх при собі на все життя, зробивши безперервним творче пізнавання світу і мистецьке проникнення в суть речей та явищ.
У 1956-1966 рр. Аксінін був учнем 52-ї середньої школи. Тоді, як і тепер, це була дуже престижна школа з поглибленим вивченням математики, що є доволі важливою характеристикою рівня його інтелектуальних здібностей.
Водночас із навантаженням у загальноосвітній школі Олександр у 1963-1967 рр. був учнем вечірньої художньої школи, яка містилася на третьому поверсі вже неіснуючого будинку №9 на пл. Міцкевича. Очевидно, тоді він дедалі виразніше починав відчувати покликання і майбутній напрям творчості - мистецтво графіки. Протягом року після закінчення середньої школи Олександр працював на львівському виробничому об'єднанні "Прогрес" на посаді художника.
Період 1967-1972 рр. в житті Аксініна був важливим як пора навчання в Українському поліграфічному інституті ім. І.Федорова. Він вчився з надзвичайною легкістю, неймовірно швидко опановуючи і засвоюючи все, що потрапляло в поле його уваги, без жодних зусиль виконуючи всі навчальні завдання і проекти, складаючи іспити, до жодного з яких йому не потрібно було готуватися. Диплом художника-графіка Аксінін згадав у числі найістотніших характеристик у своїй метафізичній біографії.
У ці ж роки у студентському художньому середовищі в старому навчальному корпусі на вул. Підвальній Аксінін знайшов чимало приятелів і кількох найближчих друзів, з якими залишався у тісному зв'язку всі подальші роки життя. До числа таких осіб належать відомі нині митці - Надія Пономаренко з Ужгорода, Катерина Суєвалова, Володимир Онусайтіс, Богдан Пікулицький, Борис Бублік та Юрій Чаришніков зі Львова.
Студентські роки були також добою духовного зростання Олександра. На тлі винятково діяльного пізнання і сприйняття, безмежного читання, вдивляння, вслуховування, поряд із засвоєнням нових вражень і відчуттів, із випробуванням здобутих вмінь художник відкривав глибини власної свідомості, свою людську суть, дар творення. Формування поєднувалося із стрімким розвитком особливого, винятково широкого і складного світогляду, загостренням інтуїції, збагненням філософських засад будови світу, підвалин і складових буття.
Після закінчення інституту Олександр був скерований на роботу в Житомирське обласне управління поліграфії, звідки згодом повернувся до Львова і до призову в армію працював художнім редактором у видавництві "Каменяр".
Рівно рік, з травня 1973 по травень 1974 р., Олександр Аксінін прожив у кафкіанській буттєвості армійських казарм, де вдосталь пізнав чимало і сумних, і кумедних сторін існування в солдатській формі, діставши досвід, про який він завжди пам'ятав. Місцем служби Аксініна була військова частина 95960 у Бродах на Львівщині, звідки через кілька місяців його як художника відкликали до Львова для участі в оформленні експозицій Музею історії військ ПрикВО на вул. Стрийській.
Його перебування в домі батьків після повернення з армії виявилося коротким. Прагнучи більшої незалежності від повсякденності, в пошуках справжньої самореалізації, він, залишаючись в постійному контакті з рідними, переїздить жити до друзів, повністю віддаючи себе глибинному збагненню буття і художньому втіленню власного бачення світу. Відтоді життя Олександра тривалий час виглядало як безперервне свято спілкування з приятелями, кількість яких постійно зростала, як час романтичних захоплень, товариських зустрічей і дружніх розмов, як пора сподівань. Насправді ж для Аксініна це була доба зосередженої і відважної інтелектуальної праці, спроб збагнути призначення світу і людського існування з погляду різних релігійних вчень і сучасних філософських напрямів - особливо онтології і феноменології, зокрема у руслі концепцій екзистенціалізму, персоналізму, психоаналізу. Саме тоді починається наполеглива і безоглядна нескінченна творча робота митця, що, поглинаючи його увагу і силу, стала виявом і свідченням його унікальної свідомості.
В середині 1970-х рр. в особистому житті митця дедалі більше місця займає спілкування з молодою, надзвичайно обдарованою людиною, тоді ще студенткою Львівської консерваторії, Енгеліною Петрівною Буряковською (1944-1982 рр.), здібною виконавицею творів фортепіано, початківкою письменницею а згодом, під впливом Олександра, - також і художницею. Шлюб Олександра з Енгеліною відбувся 11 березня 1978 р. у райвідділі ЗАГС на вул. Огієнка, 18А - неподалік місця народження Аксініна. Свідком Енгеліни була її подруга Тетяна Білінська, дружина В. Сіпера, свідками Олександра - художник Володимир Онусайтіс та мистецтвознавець, співробітник Львівської картинної галереї Дмитро Шелест. Впродовж років, прожитих у помешканні Енгеліни в будинку №8 на вул. Десняка, Аксінін виконав чи не більшість своїх творів, а за участі Енгеліни познайомився з багатьма діячами "другої культури" в Москві й Ленінграді - художниками, мистецтвознавцями, поетами, письменниками, які творили поза межами офіційно проголошуваних догм, зокрема Д. Пріговим, В. Кривуліним, І. Кабаковим, О. Рабіном та іншими. Очевидно, саме тоді Аксінін прочитав і основну масу творів філософського і релігійного самвидаву, що, мабуть, якось позначилося й на його мистецькій діяльності. Недовге подружнє життя Олександра перервала тяжка хвороба та смерть дружини 10 серпня 1982 р.
Ще під час служби Аксініна в армії Володимир Онусайтіс привів його на вул. акад. Ф.Колесси в будинок №13 і познайомив з Веніаміном Сіпером (1907-1979 рр.), відомим художником, витонченим колористом, майстром пейзажу і портрету, доброю і мудрою людиною. Щира приязнь і взаємна повага, які тоді відчули нові знайомі один до одного, дуже швидко перетворилися на глибокі дружні взаємини митців, а різниця у їхньому віці та життєвому і творчому досвіді, відмінності у художньому баченні дійсності лише сприяли уважному і зацікавленому діалогу, що тривав і відновлювався впродовж усієї другої половини 1970-х рр.
Сердечні дружні стосунки, що пов'язували Аксініна з художницею Іриною Соболевою, розпочались 1974 р. із прийняттям його на роботу у Львівський художній відділ спеціального проектно-конструкторського бюро Міністерства легкої промисловості на вул. К. Левицького і продовжувалися й після того, як, вирішивши повністю присвятити себе творчій діяльності, Олександр 1977 р. залишив це місце праці. Дискусії, обговорення, відкриття і огляди виставок, подорожі, в яких брала участь І. Соболева, Олександр цінував дуже високо і часто повністю погоджувався з її оцінками і висновками.
Дружня прихильність, розуміння, допомога і підтримка подружжя художників Генрієти Левицької та Володимира Буглака завжди незмінно супроводжували Аксініна за всіх обставин його життя.
У житті Аксініна 80-х років особливу роль відіграли дружні взаємини з Тетяною Білінською. Дивовижна подібність світоглядних позицій, а також спрямованості інтересів і уподобань цих людей була постійною та не вимагала пояснень. Після смерті Олександра саме Т. Білінська впорядкувала мистецьку спадщину Аксініна та його письмовий архів.
Ім'я Аксініна стає відомим вдома і за кордоном на межі 1970-х - 1980-х рр., після того, як його твори, що експонувалися у Лодзі на Міжнародному бієнале "Малі форми графіки", були в 1979 р. відзначені Почесною медаллю, а виконаний ним 1981 р. книжковий знак бібліотеки бенедиктинського монастиря в м. Любіні у Легницькому воєводстві авторитетне журі визнало найкращим твором конкурсу екслібрисів, присвячених 1500-річчю уродин св. Бенедикта, покровителя Європи. Три примірники цього екслібрису тоді ж передано у дар Папі Римському Іванові Павлу II. Відтоді твори Аксініна привертають пильну увагу широкого кола знавців та збирачів графіки у Польщі, Німеччині, Бельгії, Франції, Голландії і СІІІА. Праці митця з успіхом виставляються на міжнародних виставках.
Упродовж свого останнього десятиріччя Олександр Аксінін багато подорожував, оглядаючи художні виставки, відвідуючи всі цікаві мистецькі події, зустрічаючись із творцями і творами, дискутуючи з ідеями і поняттями, вдивляючись в дійсність, в інших людей та у самого себе відважно, спокійно, зосереджено, часом іронічно і завжди глибоко. Майже щороку він по кілька разів бував у прибалтійських містах, де у Латвії та в Естонії у нього були віддані шанувальники і щирі друзі, особливо близькі психологічним укладом, естетичними уподобаннями, екзистенційним спрямуванням мислення. Серед них треба відзначити естонця Тиніса Вінта, з яким Олександра пов'язували творчі і дружні стосунки до останнього дня його життя. 3 травня 1985 р., вкотре вже повертаючись із мандрів Прибалтикою, художник загинув у авіакатастрофі при зіткненні літаків під Золочевом, майже на порозі рідного Львова, міста, до якого поспішав...
За своє коротке життя Аксінін створив понад 300 офортних робіт та чималу, однак остаточно нез'ясовану кількість акварельних малюнків. У складі друкованої графіки – ілюстрації до "Аліси в країні чудес" Л. Керрола (1976-77 рр.), до "Пригод Гулівера" Дж. Свіфта (1977-78 рр.), до давньокитайської філософської "Книги Змін" (1984-85 рр.), серії "Босхіана" (1977-78 рр.), "Знаки Зодіаку" (1979 р.), "Звуки" (1980 р.), "Місяці" (1980 р.), "Слова" (1980-81 рр.), "Пошта Олександра Аксініна" (1983-85 рр.) і екслібриси близьких осіб, численних знайомих, замовників, з яких багато хто швидко ставав приятелем, - так, зокрема, було у випадку польських друзів митця.
Проникливе зауваження про особу Аксініна та його майстерність висловив відомий культуролог Ігор Дюрич, в минулому ще один близький приятель і довший час постійний співрозмовник митця: "Аксінін відчував свою творчість безнадійно багатовимірною і нескінченною: розвиток первісних форм, динаміка кольороемоційних станів, мізансцени наскрізної дії, трансцендентний план образів та знаків - він творив світ ґрунтовно і без пробілів. Він знав, що рано помре, однак "передчасно померлим автором" залишився б, проживши хоч дві тисячі років, - вичерпатись він не міг".
В усі дні свого життя, за всіх обставин Олександр Аксінін був людиною вільною. В цьому його таємниця і головний урок. І неминущий приклад. Й інколи докір.
Післямова від Манкурта
Дав на завершення фотографію художника, власноруч перекреслену ним навхрест літерами "А", які він вважав своїм символом, наділеним містичними властивостями, тричі перечитав текст свого давнього знайомого Deletanta. Що додавати, якщо я сам з Аксініним знайомий не був і власних спогадів не маю? Взяв камеру, пішов знімати аксінінські місця у Львові. Зняв. А з голови не йдуть два короткі речення, що завершують матеріал, написаний 8 років тому - про неминущий приклад і часами докір. А чим докоряти? Хіба ми забули Аксініна? Ні! Регулярно зустрічаю на вулицях Львова знайомих, які були добрими друзями майстра - вони ще зовсім не старі, вони пам'ятають. В музеях зберігаються його твори - Білінська передала. У 2001 році галерея "Дзига" експонувала виставку художника, а "Галицька брама" тоді ж присвятила йому окремий номер. Так у чому ж проблема?
Є проблеми, навіть кілька.
Забуття, безумовно, має місце. Аксінін був росіянином, і це російське прізвище тяжіє над ним, як вирок. Чого ви хочете, він був російським художником, нехай росіяни за нього і дбають, в нас, Богу дякувати, своїх вистачає (якщо сформулювати тезу в пом'якшеному варіанті). Львівські гравюри давно розпродані за межі України, місто на наших очах втрачає це ім'я. Хтось піднімає. Саме тому персональний сайт Олександра створив в Ізраїлі колишній львів'янин Ю.Гіттік, саме тому ми можемо почитати про художника у В.Крівуліна на сторінках University of Toronto, дізнатися від І.Введенського про аксінінську візуальну філософію на сайті Российского Государственного Гуманитарного Университета, про нього пише російський письменник з Москви Ігор Клех, а у львівської авторки Любові Ілюхіної вже не перший рік лежить невидана книга про Аксініна - нема спонсорів. Тільки за останній час пройшли виставки творів Олександра Аксініна в Ростові-на-Дону та в московскому Музеї О.С.Пушкіна на Арбаті, про них розповідають на центральних російських телеканалах. Не рахував, але вірте на слово – напевно, вже гігабайти мого вінчестера займають відеозвіти про конференції, присвячені дослідженню творчості Аксініна у різних містах, які присилають мені люди, щоби я дав хоча б інформацію про ці заходи тут, у Львові, у нашому Інтернеті. Вже традиційно можу послатися на власну саморобну і примітивну аксінінську сторінку під іронічною шапкою "Ми - манкурти". Чим хата багата…
Може, до ювілею графіка якийсь наш музей організував виставку? Навіщо? Можливо, хтось потурбувався про повернення на батьківщину архівів Аксініна та всіх його творів з Естонії, де вони зараз зберігаються? Хто? Хоча спробувати можна було б, естонці зараз наші другі стратегічні партнери після братів Качинських.
Хоча в мене таке враження, що проблеми національності аж ніяк не хвилювали самого Олександра - він був наднаціональним львів'янином. Коли ми згадуємо співачку Марцеліну Сембріх-Коханську чи диригента Артура Родзінського, можна послатися на "пережитки комунізму" - вони були забуті у Львові ще за часів "кривавого більшовицького терору", сучасники тільки з задоволенням успадкували чужу і недобру безпам'ятливість. Художника Аксініна забуваємо ми - "ту і тераз", нині, у Львові.
Оце написав і замислився - Боже ж ти мій, чи мало ми вже позабували людей і чи варто здіймати такий галас? Та й точно не варто. Тим більше, що наша забудькуватість не є властивістю пам'яті, а тільки наслідком нашої несвободи. От Аксінін був вільний при комуністах і псевдототалітарності, а ми з вами невільні й за колишнього режиму, і за націоналістів та псевдодемократії. Свобода не в кольорі прапорів і партквитків, як багатьом здається. Колись Тетяну Білінську спитали - як, на її думку, Аксінін сприйняв незалежність, якби дожив? Вона щиро відповіла, що навряд чи Олександр це б зауважив.
Тому що був вільним.
Сьогодні, 2 жовтня 2009 року, Олександр Аксінін міг святкувати 60-річчя. Не склалося. Принаймні в цей день давайте згадаємо великого Майстра, талановиту людину і справжнього вільного Львів'янина.