Вже майже півстоліття позаду – а завше при спогаді прізвища Петра Козланюка чітко зринає його образ – кремезний вузлуватий чоловік з причаєною добринкою в погляді, повільний у рухах, зосереджений.
Бачитися з ним доводилося часто, зрештою чотири роки винаймав з колегою-поетом квартиру на вулиці, котра згодом отримала ім’я Козланюка.
Ось він – голова львівської письменницької організації розтлумачує раді Спілки, чого це Степана Трофимука до партії вже можна приймати, а до Спілки – ні: “Бо там треба конкретної роботи!”
Чи у видавництві під час розгляду тематичного плану на наступний рік докоряє директорові Тимошеві Одудьку:
- Що це Ви четвертий рік поспіль ставите до плану мою повість про колгоспне село? Я ж її ще не написав!
- Але ж напишете, напишете, бо про неї і в обкомі питають!..
- Як напишу, тоді й видасте!..
Ось він із групою канадських гостей на телебаченні, де я тоді працював. Заохочує їх до розмови, а вона завертає на давнє: адже серед гостей – друг його юності Петро Кравчук. Чи у майстерні Емануїла Миська – розслаблений, після годинного позування – вже за печеною картоплею з салом, при звичайній чарці.
Але найвиразніше Петро Степанович закарбувався в моїй пам’яті під час мандрівки на Закарпаття – Козланюковою ж “Побєдою”, за кермом якої сидів той же Степан Трофимук і мало не скоїв аварії. Можливо, саме після цього випадку Козланюк і відкликав свою рекомендацію в письменницьке братство.
Народився Петро Козланюк 1904 р. в с Перерів Коломийського повіту. Вигулькнув же він на галицьких літературних обширах ще геть молодим, коли прилучився до ініціативної групи видавців львівського прокомуністичного журналу “Вікна”. Там хоч і проголошувалося, що ці вікна прорубують на схід і на захід одночасно, – проте наставники з радянського консульства у Львові вперто навертали ініціаторів від націонал-комунізму до інтернаціоналізму. А що ті не дуже давалися, то імперські ідеологи до кінця життя не прощали їм їхньої непоступливості. Зрештою, майже всі “вікнівці” закінчили трагічно: першим ще в тридцятому році виїхав до Харкова Василь Бобинський – "розбудовувати єдино можливу Україну”, і невдовзі був заарештований і розстріляний. Олександр Гаврилюк із Степаном Тудором загинули в перший день війни від випадкової бомби, Ярослав Галан був замордований за нез’ясованих обставин, правда про його смерть досі криється в кремлівських архівах.
Петрові Козланюку начеб таланило: вдало розпочав літературний шлях, спершу відзначився цікавими оповіданнями, згодом - майстерно виписаним романом-трилогією “Юрко Крук” – головний герой якого начеб дзеркально відтворював мрію багатьох обдурених борців: після поневірянь і репресій – перехід через Збруч з наміром віддати свої юні сили справедливому вирішенні української справи.
Під час війни – праця військовим кореспондентом, а вже з часу повернення до Львова – поновлення геть нечисленної письменницької організації – із майже двохсот залишилося ледве кільканадцять дивом порятованих долею. Літературна праця у непосидючого Петра Козланюка поєднувалася із державницькою: він стає головою Львівського облвиконкому. До того ж – депутат Верховної Ради України, редактор журналу, в нього ще маса громадських обов‘язків…
Військовий кореспондент Козланюк з поетом Андрієм Малишком
Що ж при цьому треба чинити, щоб викликати постійну недовіру спецслужб та партійних органів? А одне: не полишати в серці віри в українськість нашого майбутнього, відстоювати одвічні батьківські звичаї, традиції, моральні надбання.
Саме те і відлучало від спілкування із партійними ортодоксами, навертало до пошуків замкненого простору – тільки вузьке коло своїх, і то при незмінній потребі розпружитися, відмежуватися…
Мимоволі згадалося, як після телевізійної передачі з канадськими гостями поверталися до міста парковими алеями. Тоді Петро Кравчук запитав Козланюка: “А все-таки, Петре, скажи щиро: шкодуєш, що залишився тут, не емігрував? Там би з твоєю головою, з твоїм талантом...” Відповів якось дивно: “За іншим шкодую…”
За чим же? За ненаписаним? За не так написаним? Важко судити.
Бо ж нині – що можна порекомендувати допитливому читачеві із виданого в ті важкі роки? Мало що, і то навіть примітних авторів. А із Козланюкового – що? Епопею про боротьбу правдивого юнака Юрка Крука? Цікаві оповідання? Майстерно виписані памфлети?
А от те, що в історії літератури Петро Козланюк має залишитися як неординарна особистість – це безперечно. Особистість із потрощеною душею, із нереалізованою пристрастю, зі своєю відданістю обраній долі...
Мені випало тісно співпрацювати з Петром Степановичем близько двох тижнів – це на початку шістдесятих. Щойно стараннями П. Козланюка було споруджено для письменників житловий будинок. І хоча обком не дозволив будувати його за покращеним проектом (такі зводилися до партслужбовців), все ж житлове питання для письменників було вирішене. Отримали квартири і наймолодші письменники – Володимир Лучук, Роман Іваничук, видавець Станіслав Паливода. Крім того, хоч і однокімнатну, та все ж окрему квартиру було виділено для сина колишнього побратима репресованого Василя Бобинського – Бориса, що сподобалося далеко не всім посадовцям.
Петро Степанович вирішив взяти мене, молодого письменника, своїм заступником. Прагнув розвантажитися від поточних справ, мати більше вільного часу. Із того нічого не вийшло – я не надавався до “ходіння по начальству”, то ж ліпше туди підходили комунікабельніший Ростислав Братунь чи дотошний Яків Стецюк.
А мене Козланюк взяв в автоподорож: зі Львова на Стрий, Сколе, а вже там за Мукечевом – до своєї колежанки по Верховній Раді двічі героїні, ланкової-кукурудзниці Ганни Ладані.
У машині тіснувато: з нами ще Петро Інгульський, Тарас Мигаль. За кермом уже згадуваний Степан Трофимук. Ідемо ось за таким графіком: то гостювання, то пригоди. Двічі з машиною, про те вже згадувалось.
Але чудесний серпневий вечір, довгі посиденьки в ланкової, ночуємо в літній прибудовці, свіжі, розчулені.
Підхоплюємося начеб рано – а Петра Степановича вже немає, порожнє ліжко.
Немає і Ганни Михайлівни. Де б то їм обом запропаститися?
Аж за якусь годинку вранішню прохолодну тишу розбудила пісня – спершу не надто чутна, далека, потім ближче, ближче.
Ідуть кукурудзяним полем наші двійко – і так же щиро виспівують, такі щасливі! Та ще вибирають таких пісень, що ми й не чували!..
Цабе, воли голубії,
Цабе, воли білі,
Зарубана доріженька
До мої Марії!..
Аж пізніше я таки віднайшов їх – у виданому “Музичною Україною” збірнику “Народні пісні в записах Петра Козланюка”.
Мине кілька років – і Петро Степанович востаннє вирушить цією дорогою: з Ірпеня, де тоді відпочивав, у рідні гори… Зняли його з потяга вже малопритомним…
Поховання письменника на Личаківському цвинтарі. Березень 1965 року
Так і залишилася ненаписаною повість про щасливе життя колгоспного села – не бачив його таким один із найсумлінніших українських белетристів, не бачив, як не придивлявся…