21 травня львівський бомонд святкуватиме 130 років від дня народження видатного скульптора Івана Севери. З-під його різця виходили роботи, які діставали широке визнання, про які говорили і писали, подивитися на які приходили і приїздили чи не з усього світу. Більшість львівських скульпторів вважала Северу своїм незаперечним учителем і гордилися тим, що саме він відкривав їм дорогу на широкі мистецькі обшири.
Це вже минуло півстоліття, як ми із Віктором Робочеком працювали в редакції художніх передач Львівської телестудії. В нашій компетенції були поетичні передачі, телепостановки, але чи не найбільше часу ми приділяли висвітленню творчості львівських митців. Генератором ідей саме в цьому середовищі був один із наших авторів, молодий мистецтвознавець Богдан Горинь. Він переконував нас у неповторності чи й геніальності того чи іншого митця, пропонував підтримку для ознайомлення з його творчістю. З приємністю згадую імена Романа Сельського, Ярослави Музики, Петра Обаля, Григорія Смольського, Софії Гебус-Баранецької. З усього гурту перспективної молоді виділяв Софію Каррафу-Корбут, Теодозію Бриж, Володимира Патика, Любомира Медведя, Андрія Бокотея – та ще низки відомих нині митців.
Із середовища скульпторів на чільне місце Горинь ставив Івана Северу – людину високого таланту, незбагненного характеру, карколомної долі.
Невдовзі ми пересвідчилися: більшість львівських скульпторів вважали Івана Северу своїм незаперечним учителем, і гордилися тим, що саме він відкривав їм дорогу на широкі мистецькі обшири. Із приватних розмов ми склали певне уявлення про невпокореного духом митця, який попри жорсткі рамки системи знаходить можливості обходити в художній практиці засади соціалістичного реалізму, проповідуючи поєднання психологічних вимірів із експресивною пластикою.
Ми вирішуємо зняти телефільм про цього непересічного митця. Стрічка мала стати однією з перших у кіногалереї молодої Львівської телестудії.
І ось ми в майстерні Івана Васильовича.
Перше враження було, щиро кажучи, не найкращим: майстерня захаращена, запущена. Зразу ж виникала підозра, що в ній уже кілька років не витворювалося нічого чи майже нічого значущого. Зачинаємо розмову про нові роботи, про творчість. Маестро натомість виливає своє обурення, зачинаючи від влади, яка не дає йому належно трудитися, закінчуючи сусідкою: адже вона із чиєїсь намови набридає йому, заважає зосередитися, і от тому він марнує час.
Що цікавого витворив за останні роки? Як тут витвориш, коли посадовці оминають його своїми замовляннями. Остання робота, творима з почесної принуки – то наче скульптурний портрет великого вождя Сталіна. Але скульптор його завершував саме коли той кривавий сатрап раптово пішов із життя, і нова влада відмовляється викупити майже готовий твір. Довелося розбити.
А раніше ж з-під різця Севери виходили роботи, які діставали широке визнання, про які говорили, про які писали, подивитися на які приходили і приїздили чи не з усього світу. Іван Васильович показує нам вихоплену з легенди «Хвилю», піднесену і якусь наче аж реквіємну «Музику», бронзового «Узбека». А ось і фотографії того, хто нам заімпонував найбільше - молодий Тарас Шевченко. Два варіанти: перший виготовлений у Києві 1928 року, другий же у Берліні, саме в розпал війни, 1942 року. Обидві роботи – непересічні, це для нас було однозначним. Але коли то ще було…
Щоправда, на честь пошанування Великого Каменяра у Львові плани рожеві: тут Іван Васильович небезпідставно сподівається отримати право на творення дорогого образу в монументальній скульптурі. Має вже напрацювання, кілька ескізних проектів, виготовлених ще раніше, а також вдалий скульптурний портрет.
Про марність сподівань дещо пізніше – а поки бодай коротко про віхи небуденного творчого шляху.
Народився майбутній митець 21 травня 1981 року в селі Новосілки на Яворівщині. Родина його була небагатою. Тож коли після закінчення сільської школи тринадцятирічний підліток заявив, що хоче вчитися далі, то на батьків покладатися вже не міг. Мусив покинути рідний дім і піти “межи люди”…
Спершу працював дешевою робочою силою у коваля, німця-колоніста. Далі, заробивши грошей, подався до Яворова.
Став учнем яворівської різьбярської школи. І вже невдовзі виготовлені ним фігурки-іграшки почали користуватися популярністю. Це він зауважив після того, як кілька виготовлених ним для себе фігурок хтось поцупив. Викладачі й колеги почали звертатися до Івана з проханням зробити чергову іграшку, аби потім подарувати її потрібним людям, можливим доброзичливцям. Деякі продавалися.
Водночас Севера багато читав, вчився музики. А відтак зібрав кілька найкращих фігурок – і помандрував до Львова.
Якимсь дивом зустрівся тут зі ще одним дивакуватим митцем – новелістом Михайлом Яцківим, котрий і допоміг здібному юнакові влаштуватися в іконописну майстерню. Невдовзі – Промислова школа, прилучення до творчості знаних львівських митців.
Дах над головою йому дав вуйко – отець Костецький, котрий був одночасно директором Народного дому. Господар хати – затятий русофіл – легко зумів перетягнути неофіта Івана до своїх політичних переконань, а той ще довго не міг збагнути, за що його колеги-спудеї прозивають «москвофілею».
Навчання перебила Перша світова війна. Звісно, що за нею: Брусиловський прорив, російська окупація і необхідність вибору. І Севера рушає на Велику Україну, до Києва. Потім разом із іншими втікачами потрапляє до Ростова і геть несподівано – до Петрограду! Там йому навіть вдалося у ці буремні роки відвідувати Академію мистецтв, зав’язати цікаві й потрібні знайомства. Шукав підтримки творчих особистостей – і знаходив її, адже не лінувався творити, відшуковуючи в скульптурі щось таки своє, неповторне. У Петрограді він зустрічає й дві революції 1917 року.
Бурхливі роки кинули молодого митця на пошуки нових вражень. Невдовзі він утверджується в мистецькому середовищі Краснодара, де виразно виокремлювався козацький дух. Збереглася згадка про кілька витворених тут вдалих портретів, образних одкровень.
Тож для нас буде цілковитою несподіванкою дізнатися, що з Кубані молодий, але вже знаний митець потрапляє до Стамбула. А відтак – Прага, знову згуртоване емігрантське середовище, самовдосконалення, напружена праця. З того часу збереглося кільканадцять своєрідних робіт І. Севери, або ж фотографій тих робіт. Не зміг дбайливіше заопікуватися долею своїх творів, адже його владно тягнуло до Риму – столиці мистецького світу. І тут насамперед – шукає шляхів до Академії мистецтв.
Після закінчення науки – знову Прага, знову таємничі прогалині творчої біографії.
І несподівано – Київ! Ще несподіваніше – І. Севері пропонують місце викладача недавно сформованого Художнього інституту!
Можна зрозуміти, як непросто було впроваджувати засади римської класичної школи поміж соцреалістичні постулати, на цьому ґрунті – часті непорозуміння, сутички з пропартійними ортодоксами, вже стереотипні звинувачення в націоналістичних збоченнях.
Не вберігала від нагінок і ціла низка високоякісних робіт, поміж яких виділявся портрет молодого Шевченка.
Тож всидіти на одному місці було марною справою: недогоди погнали його в столичний Харків, але й звідти – в начеб рятівну Середню Азію, де застрягне на довше...
Все ще не позбувшись своїх русофільських вподобань, вирушає звідти шукати правди і справедливості – звичайно ж, до Москви. Правди не знайшов, проте залишив там цілу низку цікавих робіт.
А тут нова війна – і митець потрапляє в зону окупації, а згодом під час облави його відправляють на примусові роботи до Німеччини. Проте й тут доля виявилася прихильною до митця. Опинившись у Берліні, він як колишній австрійський підданий поновлює давні знайомства, знаходить можливості для творчої праці. Севера навіть отримує майстерню при керамічній фабриці. Тут він і створює вже переосмислений портрет молодого Шевченка, а ще – портрети німецьких акторів, митців…
Усім галичанам, котрі відпрацювали рік у Німеччині, давали відпустку з дозволом поїхати додому. Але з умовою, що після відпустки вони обов’язково повернуться на попереднє місце праці. Три місяці відпустки отримав і Севера. Так випала можливість зустрітися зі своєю родиною. Іванові навіть вдалося поселитися у Львові й більше не повертатися до Німеччини.
27 липня 1944 року війська Першого українського фронту увійшли до Львова. По-новому почало налагоджуватися перерване війною мистецьке й літературне життя міста. Було створено місцеве відділення Спілки художників, яке очолив Роман Турин, а Северу обирають головою скульптурної секції.
Хоча було зрозуміло, що людина з такою біографією викликала недовіру, а то й неприязнь львівських посадовців. Закономірними стають постійні “накачування”, проробки, настанови в дусі соціалістичного реалізму.
Так от, коли поставало питання створення пам'ятника Іванові Франкові у Львові, то ні в кого не виникало сумнівів, що саме Севера візьме на свої плечі почесний і важкий обов'язок головного творця. Він і справді мав виготовлене ще 1947 р. погруддя Франка, ще й досі неперевершене за виразністю, психологічною глибиною. Сотворив він, чи поновив опрацьовані ще під час війни ескізи пам'ятника. Але дальше справа не пішла. Не через творчу спроможність чи неспроможність, справа в іншому. Саме тоді нагінки на скульптора стали особливо нестерпними. Кульмінацією того стало обговорення на партзборах львівських художників статті Богдана Гориня «Сучасна львівська скульптура», в якій автор відстоював думку, що все краще у нинішній львівській скульптурі йде саме від Севери, що саме він витворив унікальну скульптурну школу, якій пророкував добре майбутнє, бо вже було зроблено Севериними учнями немало робіт, які те засвідчували. Мені також випало виступати на тих зборах, як представникові Спілки письменників і редакторові телебачення. Ще на захист наведеної тези виступали Євген Дзиндра, Яків Чайка, Григорій Смольський, Володимир Овсійчук, Лука Біганич, Майя Білан та й інші – бо за трибуною тоді побувало кільканадцять промовців. Проте натиск противників Севери був навальний: мовляв, ну що такого створив Севера, варто рівнятися на тих, кого прислали до Львова утверджувати соціалістичні принципи в мистецтві…
Це був січень 1965 року – час напередодні масових арештів великої групи творчої молоді. І те обговорення було наче провісником негараздів ще гірших.
В інституті його відверто відлучали від виховного процесу, від властивого лишень йому способу педагогічного вишколу творчих особистостей. Не ввели його діючим членом і до створеної після невдалих конкурсів групи з виготовлення пам'ятника Іванові Франкові. Щоправда, погруддям його скористалися. Але не більше. Все інше творилося за іншою схемою – за добре відпрацьованою схемою творення образу того ж Сталіна: і поза, і подоба шинелі, і масивна фактурність...
Северу ця історія таки пригнітила. А невдовзі трапився геть незрозумілий випадок із побиттям старого майстра невстановленими молодиками. Хто, чому, за що? - залишається без відповіді.
Невдовзі великого львівського митця не стало поміж живих.
А тепер ще раз про скульптурну школу Івана Севери, до якої у Львові признаються чи не всі очільники цього славного цеху. Богдан Горинь під час чи не останнього візиту до майстра почув від нього такі слова: “То правда, що не всіх тих, кого я учив, можу назвати своїми учнями…”
Але то вже таке життя.