Передвоєнне покоління львів’ян пам’ятає знаного героя-коханця тодішніх фільмів і улюбленого співака популярних кабаретів Еуґеніуша Бодо. Сьогоднішнє покоління знайоме з цією персоною за фільмами, які час від часу демонструють різні канали польського телебачення. Завжди на екрані веселий, широко усміхнений, привабливий Бодо.
Насправді звали його Еугеніуш Богдан Жюно (Junod), він був сином швейцарського інженера Теодора Жюно і народився 29 грудня 1899 року у Женеві. Мамою була Анна Дорота з Дилєвських, із знаної львівської родини, що володіла землями в околицях нинішньої вулиці Гвардійської. Навіть бокова вуличка, яка нині носить ім’я Т. Комаринця, а раніше – Мініна, колись називалася вулицею Дилєвських.
Від перших складів других імен сина і мами ( Богдан – Дорота) народилося творче псевдо співака і актора Бодо. Про молоді літа майбутньої зірки кіно та естради відомо досить мало. Сам Бодо якось згадував, що вже немовлям розпочав активне подорожнє життя. Разом із мамою та татом, який возив фільми і демонстрував їх у різних містах, об’їздив усю російську імперію аж до кордонів із Китаєм та Персією (нині – Іран). 1903 року сім’я завітала до Лодзі, де зупинилася надовго. Тато заснував тут кінотеатр з промовистою назвою «Уранія», один з перших у Польщі. Тож виховувався хлопчик в Лодзі. 1917 року він виїхав до Познаня, а через два роки до Варшави, де розпочав співати і танцювати у другорядних театриках-ревю.
Батько мріяв про кар’єру сина у кінематографі, але не як актора чи співака, а як підприємця, що, зрештою, наполовину здійснилося, бо той не тільки співав і танцював, писав сценарії і був режисером своїх постановок, але у тридцяті роки заснував кіностудію з уже знайомою назвою «Уранія». Проте мама бачила свого єдиного сина, який робить медичну кар’єру і, 1924 року вона теж приїхала до Варшави, щоб пильнувати за розвитком його справ. Однак на той час Бодо вже став дуже популярним співаком і танцюристом, почав виступати у популярних кав’ярнях «Морське око», «Велика Ревія» тощо.
З того варшавського часу є спогади, що поза сценою «Бодек був маломовний, дуже кохав свою маму, любив сидіти вдома і навіть вишивав кораликами серветки на стіни».
1925 року Бодо дебютував у фільмі «Суперники» і з того часу розпочалася його блискуча акторська кар’єра. Популярність, яку він здобув у міжвоєнні роки у Польщі, часто порівнювали зі славою Моріса Шевальє у Франції. Бодо зіграв у понад тридцяти фільмах, серед яких дуже відомими були «Вітер з моря», «Чи Люцина то дівчина», «Співак Варшави», «Роберт і Бертран», «Страхи».
Він не був надзвичайно вродливим, що у ті роки, коли зірками ставали актори типу Роберта Тейлора чи Гарі Купера, могло викликати здивування. Обличчя мав досить широке, риси його були неправильними, що добре відображає дружній шарж на актора у львівській газеті «Хвіля». Навіть рухи мав не дуже зграбні і позбавлені натурального шику, а фігуру надто важкувату. Але виконував з успіхом ролі романтичних коханців, чарівних спокусників, іноді трагічних героїв чи темних типів. Впевнено грав комедійні ролі, особливо у музичних фільмах, володів своєрідним шармом і темпераментом. Його голос легко впізнавали, а пісні з фільмів швидко ставали шлягерами. Ще й нині іноді можна почути пісеньки, добре відомі старим львів’янам – «Цілую вашу руку, мадам», «Гавайської ночі» чи особливо «Домовився я з нею на дев’яту»…
У приватному житті теж був веселим і дотепним чоловіком. Часто з’являвся в товаристві з улюбленим догом Самбо. Розповідають байку, що одного разу Бодо зайшов до крамниці щось купити, а за ним туди увірвався й псисько. Дві бабусі, що стояли при касі, перелякано заніміли. Але Бодо їх заспокоїв: «Не бійтеся! Він сьогодні вже з’їв на сніданок двох осіб!» Де б не появився, його одразу оточували натовпи шанувальниць. Фільми за його участю приносили добрий зиск. 1932 року йому присвоїли почесний титул «Короля польських акторів», 1936 року – обізвали «Королем моди».
Та в шлюбі Бодо не був щасливим: одружився з екзотичною таїтянкою Рері, але та надто захопилася алкоголем, і через кілька років шлюб розпався. Перед самою війною написав сценарій і почав знімати фільм із собою у головній ролі «Без вини винний» («Za winy niepopelnione»). Коли 1 вересня 1939 року розпочалася Друга світова війна, Бодо приїхав до Львова. Восени першого року війни Львів став містом, в якому знайшли притулок тисячі поляків з усієї Польщі, що опинилася під німецьким чоботом. Це були переважно представники літератури, науки, мистецтва. Досить велику групу представляли актори, співаки та музиканти.
Приятель Богдана Гвідон Боруцький, який після війни опинився в Австралії, згадував, що в «радянському» Львові створилося чимало нових творчих колективів – драматичний театр «Мініатюри», театралізований «Джаз» Генрика Варса, театралізований театр залізничників Фелікса Конарського (це той композитор, який створив у роки війни надзвичайно популярну пісню «Червоні маки»), в якому виступала майбутня дружина генерала Андерса Рената Богданська, оркестри Герта і Ришарда Франке…
Бодо став конферансьє у колективі Генрика Варса, виявивши на диво добре знання російської мови, що викликало у нових завойовників міста задоволення.
Всі ці польські творчі групи, вичерпавши програму на своїй території, отримували скерування на гастролі Радянським Союзом, де мали величезну популярність з огляду на оригінальність жанру і новизну – «приехали артисты с Европы». На такому чотиримісячному турне, розпочатому у березні 1940 року, побував з колективом Г. Варса і Бодо. Їхню творчість пізнали мешканці Києва, Харкова, Москви і Ленінграду.
Як згадує Г. Боруцький: «Після двох кількамісячних турне по СРСР ми повернулися до Львова, щоб розпочати репетиції нової програми, коли Еуґеніуш Бодо звернувся до дирекції театру з проханням на нього не розраховувати, бо як громадянин Швейцарії, він хоче виїхати до США. Для нас це стало великою несподіванкою, бо ніхто не догадувався про його швейцарське походження. Дирекція намагалася відмовити його від намірів виїхати, але Бодо вперся і перестав приходити на репетиції. Довелося нам шукати іншого конферансьє». Бодо поселився в Брюховичах, щоб не потрапляти на очі колегам і очікував рішення щодо своєї заяви.
«Джаз» Генрика Варса з новою програмою вирушив знову на схід, але без Бодо, який залишився у Львові. І прийшло 22 червня 1941 року…
Існувало чимало версій подальшої долі популярного співака і актора, але всі вони однозначно вказували, що Бодо загинув. Але коли і де? І тільки у дев’яності роки стало відомо, якими були його останні дні. Хоча й тут існують різні інтерпретації подій. Відомий дослідник Львова і автор книжок про наше місто Станіслав Ніцєя розповів, що зустрів в Ополє колишнього львів’янина Юзефа Місяка, свого часу гравця молодіжного складу футбольної «Погоні», в якій виступав поруч з відомим пізніше співаком Збігнєвом Куртичем (найбільш відомий шлягер «Ціха вода»). Згідно з його розповіддю, Е. Бодо заарештували 25 червня 1941 року майже у центрі міста в сьогоднішньому парку ім. І. Франка поблизу університету. Вже йшла війна, з дня на день очікували приходу німецьких військ, але містом ще кружляли радянські патрулі, а у в’язницях на Лонцького та в Бригідках енкаведисти розстрілювали свідків своїх злочинів. В таких умовах гуляти містом було небезпечно.
Проте Бодо того дня вийшов на вулицю у товаристві молодої жінки. Власне цю останню прогулянку Львовом бачив Місяк – тоді працівник Львівської телефонної станції, післаний зі спеціальною перепусткою для усунення пошкодження телефонного кабелю. Він стверджував, що схований за кущами в парку, бачив момент арешту знаного актора.
Варшавський кінокритик Станіслав Яніцький, який створив телепрограму «В старому кіно», у сімдесяті роки звернувся до телеглядачів з проханням допомогти з’ясувати справжню версію смерті Бодо. Прийшли сотні листів, але, як це часто буває, з різноманітними версіями: загинув під час перетину кордону, вбитий ще у Львові, помер на засланні у Сибірі. В соціалістичній ПНР гуляла чутка, що його, як і полонених офіцерів в Катині, розстріляли німці. Двоюрідна сестра Бодо Ірена Кулешина отримала офіційне повідомлення з Міжнародного Червоного Хреста, що він помер 1943 року на території СРСР.
Рената Богданська 1992 року сказала: «Бодо мав швейцарський паспорт і ця обставина його згубила. Безслідно зник у застінках НКВД». Схожу думку висловив і Гвідон Боруцький: «Бода згубив швейцарський паспорт. Коли б не його вперте бажання емігрувати до США, пережив би з нами війну. Але за часів Сталіна виїхати з «раю» за кордон було неможливо».
Представники посольства Польщі у Москві навіть намагалися довідатися про його долю і визволити як багатьох інших цивільних громадян, що перебували на радянській території, але отримали відповідь, що «Евгений Бодо – гражданин Швейцарии и под действие договора Сикорский–Майский не подпадает».
У Росії у дев’яності роки вийшла книжка російського музикознавця польського походження, професора Альфреда Мірека «Записки заключенного», який описує свої зустрічі з польським співаком у московській в’язниці. Вони обидва сиділи в одній камері, де було понад двадцять осіб, але більшість боялася спілкуватися з «иностранцем». Тільки 19-річний Альфред мав відвагу розмовляти з відомим йому раніше по пресі актором. Бодо зізнався йому, що був заарештований у Львові, звідки його транспортували до Москви. Просидів майже два роки в Бутирках, де його навіть не викликали на допити, хворів, мав проблеми з нирками, впадав у депресію, а потім його відправили в один з північних таборів, де 7 жовтня 1943 року в пересильному пункті біля Котласа в Архангельській області Бодо помер від голоду та пелагри.
Нарешті восени 1991 року родина загиблого отримала офіційний документ від російської влади, що «Є. Бодо рішенням спеціальної наради при НКВД СРСР був засуджений на 5 років таборів як суспільно-небезпечний елемент. Реабілітований згідно із Законом Російської Федерації від 18.10.1991 року «Про реабілітацію політичних жертв».
Про історію життя і страждань Еуґеніуша Бодо було створено фільм під тією ж назвою, яку мала його остання передвоєнна стрічка «Без вини винний». Його пісні відомі наступним поколінням меломанів у виконанні популярних польських співаків: Мєчислава Фогга, Анни Янтар, Збігнєва Куртича, Богдана Лазуки, Єжи Поломського, Марилі Родович, Барбари Рильської. Можливо, у когось із колекціонерів платівок збереглася і передвоєнна «Прощальная песня львовського джаза», де можна почути голос героя цієї публікації.