Ось під таким інтригуючим заголовком побачила світ книга, присвячена одному із нейнеординарніших імен в історії Львівської письменницької організації - Тарасові Мигалю. Власне, вона й значиться саме як книга цього письменника, хоча в ній поважне місце посідають документи вже далекого від нас часу, а також спогади колег про життєві перипетії і творчу заангажованість Тараса Мигаля.
Підготувала до друку це своєрідне видання людина, якій судилося поєднатися із Тарасом Мигалем долею ще із часів північної каторги, куди обоє потрапили як члени родин свідомих українців, та й кожному із них окремо кремлівське судочинство виставило додаткові рахунки – за те, що вони чинили й не чинили, але прагнули до того, що мали б чинити – тобто жити життям справжніх синів і доньок свого народу.
Звичайно, саме ім’я Тараса Мигаля у багатьох його читачів викличе неоднозначну реакцію. Не один пригадає унікальний за насиченістю дій і характерів Мигалів роман “Оселедець на ланцюзі” – про важкі часи гітлерівської окупації у Львові, інші закинуть йому майстерно виписані памфлети, в яких він таврував український націоналізм – звісно, буржуазний; тобто, таврував те, що йому самому було дорогим з дитинства. Тут варто згадати приклад старшого брата Бориса, який із гімназійної лави поринув у вир визвольної боротьби, був одним із найближчих соратників Степана Бандери, разом із ним сидів у польських катівнях.
Поміркованіші ж зважать на терезах супротивні докази – і виставлять судження про чесну від роду людину із поламаною долею. Так, Тарас Мигаль начеб зламався, так, він пішов на юдину службу – але як своєрідно він виконував ту облудну роль. У його гірких памфлетах уважний читач знаходив те, чого не міг знайти в інших навіть енциклопедичних виданнях: згадки про імена, які начеб давно канули в Лету – але ж ні, вони вижили в тяжкі роки війни і визвольної борні, вибилися з небуття на заокеанських обширах і там продовжували справу свого життя – справу боротьби з московською імперією. Тарас Мигаль називав їхні імена, їхні організації, їхні книги і вчинки, - і в такий неординарний спосіб доносив правдиву інформацію. Начеб догоджаючи замовникам, тавруючи вчорашніх друзів…
Найкраще біографію Тараса вивчати з його ж щоденників, які він писав з притаманною йому самоіронією. Ось як він, приміром, оповідає про своє походження:
«Отже, прибув я на світ 19 липня 1920 року в селі Русові Снятинського повіту на Станіславщині. Мій батько – Стефан Дмитрович Мигаль – родом з села Себечів біля Кристинополя на Сокальщині (нині Червоноград). Кажуть, козацького роду. Примандрував з військами Хмельницького козак Мигаль і ранений залишився над Бугом. Про це я згадую в нарисі „Сокальська школа". Особисто схиляюсь до думки, що прізвище Мигаль чужомовного походження, це просто угорське ім'я Michel, румунське Mihaj, іспано-португальського Mihel – тобто наше Михайло. Біди з цим клятим прізвищем мав і матиму завжди – вивертають його, як кому забагнеться. Поляки називали мене Міхаль, німці – Міхель, росіяни - Міґаль. Не дає мені Бог доброго імені.
До речі, є досить відома картина «Козак Мигаль». Звичайно, козацького походження я не заперечую. Міг же який-небудь бунтівний угорець, румун чи іспанець втекти до Січової вольниці…
Батько був давнього селянського роду. Про його предків – нічого невідомо. У сім'ї матері жили легенди (до того ж, тета мамина – це відома письменниця Євгенія Ярошннська}, були розмови й про кревність з Ольгою Кобилянською. Були і заглухали. Бо мати найменше поваги мала якраз до письменницького фаху (і до жіночої емансипації також). Була за міцну сім'ю «старого часу», «порядний дім» - і такою залишилася досі. Це не перешкоджало їй, дрібній зростом і тілом, бути фактичним головою сім'ї».
Все це взяла до книги її укладачка Ірина Мигаль-Монастирська – від щоденникових записів юнака-гімназиста, від перших поетичних спроб до потаємних одкровень. Ось ще один абзац із тогочасних записів:
“Вісімнадцять літ вже за мною… Входжу в період кристалізації викінчення… Змаг до вищого. Змаг до досконалості. Це мені мусить вдатися!..”
Чи ось такий витяг із юнацького вірша:
Тобі одному із мільйонів
Боги судили дать наказ:
Вести народ свій ген до волі,
Щоб сильним став він раз по раз!..
Батьки хотіли бачити юнака лікарем – і Тарас, виконуючи батьківську волю, вступає на навчання до Львівського медичного інституту. Сам же він про це згодом напише:
«За капіталістичних часів найкращою професією вважалася спеціальність лікаря. Особливо моя мати хотіла бачити синів лікарями. Я здався. І це, мабуть, трагедія (перша з багатьох!) мого життя. Адже я хотів бути хоч будь-яким літератором, журналістом...».
Студентом-медиком він стає саме у «золотому» вересні 1939 року.
Водночас продовжує свої літературні спроби, пробивається у коло письменників, котрих можна вже назвати «українськими радянськими». Показує свої твори Гаврилюкові, Козланюкові, Карманському, Тудору. Ледь двадцятирічним друкує перше оповідання…
Далі – німецька окупація, про яку Тарас Мигаль згадує на надто охоче:
«Про роки життя в умовах німецько-фашистської окупації писати в автобіографіях не прийнято. Скажу коротко: не був ні зрадником, ні героєм. Не вбив жодного німця, а один німецький солдат грубо мене відштовхнув на базарі, де продавалися не горішки… Я бачив комсомольських діячів, які мали прекрасну біографію і зрадили у перший день зіткнення з труднощами життя, і є багато простих людей, які вибирали смерть тільки для того, щоб не знеславити себе.
Повернувся я з війни не героєм і не солдатом (хоч багато дехто вважає, що моя діяльність у роки ВВВ - активне підривання фашистської економіки (я займався кольпортажем фальшивих німецьких флейш - і фет картонок м'ясних і жирових) варта уваги і визнання».
Але й у тих умовах не полишає письменницької діяльності, пробує перо в злободенній драматургії (сцени в надзвичайно популярному театрі “Веселий Львів”), накреслює ширше прозове полотно.
Після закінчення війни радянська влада не подарувала Мигалеві перебування на окупованих територіях.
Уже в травні 1945 року – арешт, обшук, фільтраційний табір. У щоденнику він напише:
«Довгий був шлях, який зумовив мою добровільну відмову від втечі за кордон, довгий був шлях товарного вагону, доки доставив він мене, разом з багатьма військовополоненими та невільниками рейху, до спецтабору (для перевірки) в Макіївці Сталінської обл.
Добрі люди є всюди.
У листопаді 1945 року я повернувся у Львів, чистий, як мовиться, за душею.
Мене зворушливо прийняв Петро Козланюк, поговорив за мою долю з Бажаном, який тут як редактор „Радянського Львова" приїхав до Львова, отримав від нього побажання „привітати мене з реверансом" і рекомендувати на роботу в одну з обласних газет.
Порадившись з Козланюком і Пелехатим, я вибрав газету на польській мові „Червоний штандар"».
Але втіха була передчасною. Радянські компетентні органи не дали Тарасові занадто довго насолоджуватися літературною діяльністю. Убивство Ярослава Галана 1949 року, котре досі залишається нез’ясованим, недорозслідуваним, підштовхнуло долю молодого письменника на крутий заворот: табори, заслання… Шість довгих років.
І все-таки – жадане повернення, праця в редакціях львівських газет, згодом пост кореспондента “Літературної України”, а відтак до кінця життя – завідувач відділу журналу “Жовтень”. Працював несамовито – то ж і доробок вагомий. Доробок, який треба пересівати.
Шкода, що упорядниця видання сумлінно поминала “богемну” частку життя Тараса Мигаля – а вона значуща. Наведу тут один лишень випадок. На відзначення сторіччя від дня народження Леніна тодішній керівник Львівської письменницької організації Ростислав Братунь організував широко розрекламовану поїздку вождівськими місцями: Ленінград, Москва, Ульяновськ.
Мигаль (другий ліворуч) у компанії колег-літераторів
У Москві літературна імпреза: зустріч із вояками-охоронцями кремлівського полку. Відразу ж – велика екскурсія на той час ще фактично закритим для відвідувачів Кремлем. На закінчення – огляд квартири, де жив Ленін. От всі згрупувалися в кабінеті, перед столом, на якому лежав і чотиритомний словник Грінченка, екскурсовод щось захоплено пояснює. А я чомусь трохи обіч. Чую – мене хтось за руку. Тарас:
- Миколо, пішли на кухню, в мене є стограмівка, перехилимо по чарці.
Бачить, що я наче вагаюся:
- Пішли, нам будуть заздрити всі комуністи світу!..
Для мене беззастережно: творче надбання Тараса Мигаля – знакова сторінка в історії нашого літературно-суспільного життя. Видана книга вагомо засвідчує це твердження.